Віталій Світличний з Петрівки – перший учасник бойових дій АТО зі Сновщини, який уже вийшов на пенсію. Розповідає, що на Майдан у Київ під час революції Гідності не потрапив – дружина не пустила. Та тещі наснився сон, що зять все одно піде на війну.
Прапор Віталій Світличний привіз із зони АТО. На ньому розписалися бойові побратими.
Бабуся Люба народилася в 1933 році, часто згадує голод, війну, страждання через лихоліття. Ніколи не думала, що це повториться знову. Але одного разу сказала своїй доньці Ірині, що її чоловік піде незабаром воювати, бо їй віщий сон наснився. Так і сталося у п’ятницю 13-го. Надворі був березень 2015 року.
Коли почалася четверта хвиля мобілізації, Віталію Петровичу прийшла повістка. Він, зважаючи на солідний 52-річний вік, навіть не думав відмовлятися від служби і пішов до лав Збройних Сил України захищати Вітчизну.
Спочатку Віталій Світличний разом з мобілізованими чоловіками проходив навчання на Яворівському полігоні, що на Львівщині. А з 19 квітня він був направлений до Луганської області поблизу Новайдару, в інженерно-саперний батальйон, що формувався. Дислокувався він за 15 км від зони розмежування. «Війна. Хто про неї розповідає?» - каже мій співрозмовник. Та потроху розговорилися…
– Служили з нами і ті, котрим було по 20 років, і ті, кому за 57. Більшість солдат була з західної України. У нас був намет, де жили тільки чернігівські військовослужбовці. Мене взагалі «білорусом» називали через мовний діалект, - пригадує Віталій Петрович. – Іноді тепер телефонуємо один одному.
А ще розповідає, що були у батальйоні солдати, у яких рідні залишилися на окупованій території. Виходить, наче проти своїх воювали...
Військову форму дали канадську (ще в учебці), вона виявилася значно краща і міцніша, ніж українського виробництва. Готували бійці собі по черзі, польової кухні не було на передовій. Віталій з військовими побратимами щиро дякує волонтерам зі Сновська та Сосниччини, які доставляли їм продукти. Першу медичну допомогу надавав медпрацівник (у мирному житті - стоматолог), який служив у батальйоні. Найближчий польовий госпіталь був розташований у Сватовому, майже за 100 км.
До мобілізації Віталій Світличний працював у ПСП «Яна Плюс» машиністом екскаватора.
– Земля на Луганщині - це вам не наші піски. Глина страшна, хоч сокирою рубай, - згадував рідне Полісся мій співрозмовник, коли довелося копати траншеї на сході країни. – А ще вода там ніяка.
Прослужив Віталій Світличний саме в зоні АТО 11 місяців і 12 днів, і у квітні 2016 року повернувся додому.
– У відпустці довелося побути?
– Так, у кінці серпня, відпустили аж на 20 днів картоплю копати, - усміхається чоловік.
Нині він продовжує хазяйнувати в рідній Петрівці. Разом з дружиною виховують доньку-десятикласницю, тримають господарство, обробляють город. Поки чоловік воював, вони справлялися з усім самі. Було важко, переживали за тата і батька, телефонували йому.
– І тепер надія тільки на себе, на свої руки, - каже Віталій Петрович. – Пільги на газ маю, як учасник бойових дій, але топимося додатково і дровами. Путівками оздоровчими не користувався ще жодного разу.
Під час служби з нагоди Дня Збройних Сил України командир військової частини оголосив Подяку Віталію Світличному за самовідданий захист держави та успішне виконання бойових завдань у секторі «А» в ході проведення АТО, а в березні 2016 року від головного управління оперативного забезпечення ЗСУ він отримав Грамоту.
Справу батька вирішив продовжити його син від першого шлюбу – Дмитро Світличний. Він підписав трирічний контракт і нині бере участь в операції об’єднаних сил на сході України.
Лариса МАРТИНЕНКО
Фото автора
Бабуся Люба народилася в 1933 році, часто згадує голод, війну, страждання через лихоліття. Ніколи не думала, що це повториться знову. Але одного разу сказала своїй доньці Ірині, що її чоловік піде незабаром воювати, бо їй віщий сон наснився. Так і сталося у п’ятницю 13-го. Надворі був березень 2015 року.
Коли почалася четверта хвиля мобілізації, Віталію Петровичу прийшла повістка. Він, зважаючи на солідний 52-річний вік, навіть не думав відмовлятися від служби і пішов до лав Збройних Сил України захищати Вітчизну.
Спочатку Віталій Світличний разом з мобілізованими чоловіками проходив навчання на Яворівському полігоні, що на Львівщині. А з 19 квітня він був направлений до Луганської області поблизу Новайдару, в інженерно-саперний батальйон, що формувався. Дислокувався він за 15 км від зони розмежування. «Війна. Хто про неї розповідає?» - каже мій співрозмовник. Та потроху розговорилися…
– Служили з нами і ті, котрим було по 20 років, і ті, кому за 57. Більшість солдат була з західної України. У нас був намет, де жили тільки чернігівські військовослужбовці. Мене взагалі «білорусом» називали через мовний діалект, - пригадує Віталій Петрович. – Іноді тепер телефонуємо один одному.
А ще розповідає, що були у батальйоні солдати, у яких рідні залишилися на окупованій території. Виходить, наче проти своїх воювали...
Військову форму дали канадську (ще в учебці), вона виявилася значно краща і міцніша, ніж українського виробництва. Готували бійці собі по черзі, польової кухні не було на передовій. Віталій з військовими побратимами щиро дякує волонтерам зі Сновська та Сосниччини, які доставляли їм продукти. Першу медичну допомогу надавав медпрацівник (у мирному житті - стоматолог), який служив у батальйоні. Найближчий польовий госпіталь був розташований у Сватовому, майже за 100 км.
До мобілізації Віталій Світличний працював у ПСП «Яна Плюс» машиністом екскаватора.
– Земля на Луганщині - це вам не наші піски. Глина страшна, хоч сокирою рубай, - згадував рідне Полісся мій співрозмовник, коли довелося копати траншеї на сході країни. – А ще вода там ніяка.
Прослужив Віталій Світличний саме в зоні АТО 11 місяців і 12 днів, і у квітні 2016 року повернувся додому.
– У відпустці довелося побути?
– Так, у кінці серпня, відпустили аж на 20 днів картоплю копати, - усміхається чоловік.
Нині він продовжує хазяйнувати в рідній Петрівці. Разом з дружиною виховують доньку-десятикласницю, тримають господарство, обробляють город. Поки чоловік воював, вони справлялися з усім самі. Було важко, переживали за тата і батька, телефонували йому.
– І тепер надія тільки на себе, на свої руки, - каже Віталій Петрович. – Пільги на газ маю, як учасник бойових дій, але топимося додатково і дровами. Путівками оздоровчими не користувався ще жодного разу.
Під час служби з нагоди Дня Збройних Сил України командир військової частини оголосив Подяку Віталію Світличному за самовідданий захист держави та успішне виконання бойових завдань у секторі «А» в ході проведення АТО, а в березні 2016 року від головного управління оперативного забезпечення ЗСУ він отримав Грамоту.
Справу батька вирішив продовжити його син від першого шлюбу – Дмитро Світличний. Він підписав трирічний контракт і нині бере участь в операції об’єднаних сил на сході України.
Лариса МАРТИНЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий