Двір Наталії Попко в Деревинах ми шукали недовго – її знає чи не кожен. І не тому, що доля цієї жінки особлива – і болісна, й у чомусь трагічна, хоча це не заважає їй привітно й щиро усміхатись кожному, хто до неї йде з добром. А тому, що після кількох ударів долі, жінка відчула в собі особливі здібності – дар допомагати людям і лікувати їх. Таким людям живеться непросто – вони завжди на виду, завжди на язиках. І завжди знаходяться як ті, хто висловлює глибоку вдячність, так і ті, хто заздрить або не вірить і дозволяє собі злословити та сумніватись. І хоча про свій візит ми не попереджали, прийняла нас вона радушно. Щоправда, спочатку категорично відмовлялась від того, щоб про неї розповідали в газеті – мовляв, ні до чого це. Але мене особисто її доля вразила до глибини душі. Ми розмовляли понад дві години, їли надзвичайні картопляні пиріжки з квасолею (ох і смачнючі!), і Наталя повідала свою зворушливу історію.
Ніби хто наврочив череду нещасть
Народилася Наташа тут же, в Деревинах, у родині Миколи та Євдокії Остриків. Вона була старшою сестрою для своїх двох маленьких братів Славка та Саші. Але коли дівчинці виповнилось сім років, на родину звалилось велике нещастя – помер їхній батько.
– Тому після того, як закінчила школу, я пішла одразу працювати на ферму, – розповідає Наталія. – Мені було дуже жалко маму, яка тягнула нас трьох на своїх жіночих плечах. Тож трудилась з нею поруч на фермі – телятницею. Славик у нас був дуже хворобливим хлопчиком. Лікарі розводили руками. «Як переросте 16 років, то житиме», – казали мамі. Та не так сталося. Славику ледь виповнилось 16, як з ним трапився нещасний випадок – він втопився. Це було вже друге горе для нашої маленької сім’ї, яке треба було пережити.
Із заміжжям Наталії теж не поталанило. Покохала будівельника з Гомеля, який у селі разом з іншими будував сушарку. Валерію теж сподобалась дівчина. Молодята одружилися, почали разом працювати на фермі. Прожили разом майже 20 років. Та чоловік подався на заробітки в Київ і там зустрів іншу жінку.
Наталі ніколи було побиватися за сім’єю, що розпалася – за рік до цього, у 2004-му році, паралізувало маму. А якраз у 2005-му, коли Валерій втішався новим щастям, мама померла.
«А тобі на хлібець буде...»
– Двоюрідна сестра мого чоловіка, яка жила у Жлобині Гомельської області, запросила мене приїхати до неї, – згадує Наталя. – Вона запросила мене в гості. Разом з нею ми пішли провідати 87-річну Поліну Львівну, яка жила по сусідству. Вона була полячкою й мала суворий характер. Того разу, ледь глянувши на мене, одразу сказала: «У тебе мати померла. А скоро й брат помре». Мене ніби хто окропом ошпарив – брат залишався єдиною рідною мені по крові людиною на цьому світі. Мами не стало, дітей Бог не дав. Отак ми й жили з ним удвох. Тож слова бабці не йшли мені з думки. На душі весь час було моторошно.
Недобре передбачення старої полячки таки збулося. 1 вересня, якраз того дня, як діти йшли до школи, Сашка не стало. У житті Наталі знову все затягло чорною пеленою.
– Якби не добрі люди й не друзі поруч, я не знаю, що зі мною могло статися, – каже Наталія. – Поруч були мій кум Микола Криволап, онуки, яких я бавила – діти Лозбенів, Оксанка й Сергій, їхня сестричка Олена Ященко, Світланка, яка для мене, як сонечко, подруги Валя Скоблик, Тоня Дохлик, Тетяна Скоблик та Іра Ющенко. Щодня хтось із них бував біля мене. Мабуть, боялися в такому розпачі залишати мене саму. А потім ще й корова в мене пропала. Ну, все, думаю, це вже остання крапля. Більше я не витримаю. Аж тут подзвонила знову двоюрідна сестра колишнього чоловіка й сказала: «Приїжджай. Львівна сказала, щоб ти приїхала». І я знову подалася в Жлобин, хоч вже й зрозуміла, що стара полька володіє даром передбачення і дуже боялась того, що вона мені скаже.
До Львівни жінки подалися удвох. Про щось балакали собі, усміхалися. Зайшли до хати з усмішками на обличчях. Але привітністю від господарки не віяло. «Чого регочете?» – різко спитала. А потім, дивлячись на Наталчину супутницю, видала: «Тобі жити залишилось до 26 грудня!»
– Ми стояли отетеріло, немов укопані, – згадує Наталя. – Лихе передбачення немов пригвоздило нас до місця. Більше Львівна братовій нічого не сказала. А взяла мене за руку, пильно подивилася в очі й прорекла: «А тобі на хлібець буде. Все, йдіть звідси обидві». Що ми тільки не думали про те пророцтво – не передати. Братова – сильна, здорова, ще молода жінка. З чого б це їй помирати? А мені що то за хлібець казала? Ніяк зрозуміти не могла. Так і поїхала додому, не знайшовши відповіді на свої запитання. А вранці мені знову подзвонила братова зі Жлобина й повідомила, що того ж вечора, як ми від неї пішли, Львівна померла.
«Ти чого людям не
допомагаєш?» –
сердилася уві сні
стара полька
Наталя повернулась до роботи. Інколи в думках поверталась до того свого пророцтва. Що хотіла тим сказати Львівна? Життя потроху налагоджувалось, входило в своє русло. Аж допоки не прилетіла звістка зі Жлобина: раптово померла братова.
– Я настільки була спантеличена й приголомшена тією звісткою, що не одразу згадала й про те, що цю смерть теж пророчила Поліна Львівна, – каже Наталя. – А потім як згадала, мерщій уточнила – коли саме з братовою це трапилось. Виявилось, саме 26 грудня. Ніби вона все знала наперед. То тепер розумію, що саме так і було. Але я все ще ніяк не могла розгадати ту загадку, яку вона мені задала, що стосувалась хліба. Так тривало десь півроку. А потім бабуся мені приснилась і гнівно так запитала: «Ти чого людям не допомагаєш? Мені тут так важко». І додала: «Першим ти хлопчика врятуєш».
Після того сна, який не давав спокою, Наталя незабаром поїхала в районну лікарню. Давалось взнаки все пережите, почало боліти серце. Там, у лікарні, зустрілась зі своїми подругами Тетяною Панчковською й Ларисою Шатило.
– Стоїмо в коридорі, балакаємо, – продовжує розповідь Наталія. – А недалеко від нас молода пара стоїть з дитиною на руках. Хлопчик весь час кричав, ніби його щось терзало. Я й спитала у батьків – сама не знаю, навіщо, наче щось мене підштовхнуло, чи давно таке з дитиною коїться. Вони й розповіли, що куди вже тільки не зверталися, а зарадити ніхто не може – дитина кричить день і ніч, батьки вже були на грані відчаю. Тоді я їм раптом і кажу: а давайте, мовляв, я спробую вашу дитинку глянути. Подруги мої аж роти повідкривали від подиву. Але, оскільки обидві працювали в лікарні, швиденько знайшли вільний кабінет і повели нас усіх туди.
Сьогодні Наталя й сама дивується – звідки вона знала, що і як робити. Молитви, яких вона й близько не знала, крім Отче наш, її голос промовляв сам собою. Дев’ятимісячний хлопчик на подив батьків заспокоївся і заснув.
– Малий проспав з 12-ої години дня й до 8-ої ранку, – сміється Наталія. – Вони потім ще раз до мене його привозили, вже в Деревини. Потім та родина виїхала в Чернігів. А у 2017-му році, коли малому вже виповнилось 10 років, вони всією сім’єю приїхали привітати мене з 55-річчям. Я так розчулилась, коли хлопчина подарував мені 55 троянд і сказав: «Спасибі, що Ви мене врятували...»
«Мабуть, це мій хрест, і мені його нести, скільки днів моїх нараховано...»
Після малюка Наталія, яка сама дивувалась невідомій енергії, яка в неї з’явилась, почала випробувати її спочатку на своїх подругах. Потроху чутки про особливі здібності жінки почали розповзатися довкола. Знайомі й незнайомі люди приходили на її обійстя з проханням «їх подивитися».
– Я й досі не знаю, такий дар – то добре чи погано, – каже Наталія. – Сама собі допомогти не можу – це забороняється. А як людину дивлюсь, то багато негативу переймаю на себе. Потім погано почуваюсь, хворію. Було геть кепсько, навіть у лікарні лежала. У 2018 році, було, стала людям відмовляти: думаю, мо, зі здоров’ям трохи полегшиться. Ні – знову бабця Львівна приснилася. Та з такою образою: «Чого ти людям не допомагаєш? Мені тут так важко». Видно, хрест той, що вона мені передала, й на тому світі нелегкий. Тож мушу, раз узяла, нести його до кінця...
Наталя каже, що, мабуть, бабуся не випадково саме її обрала, щоб передати свій дар. Ще з дитинства вона любила спостерігати за бабусею, яка виливала ляк воском. А потім і сама за собою помічала: що на думку раптом спаде, то й збудеться неодмінно. Боялась того і приховувала. А найобразливіше – що сама собі ніяк не могла зарадити ні в житті, ні в коханні, щоб уберегтися від страждань.
Нині вона, хоч і залишилась на світі одна з усієї родини, але самотньою себе не почуває. У її домі завжди хтось є: то подружки, то люди, які звертаються за допомогою. Під час нашої розмови нагодилась Антоніна Дохлик. Наталя й їй щедро дала пиріжків: «Бери, дівчат у школі пригостиш. Хіба ж я їх усі поїм?» З вдячністю розповідає вона й про соціального працівника Людмилу Швець, яка допомагає у всьому.
Наталя – жінка весела. Хоч і доля в неї важка, й ноша нелегка, й здоров’я не зайвого, а не забуває підтримати співрозмовника веселою усмішкою чи дотепним слівцем. Вдень їй сумувати й думати над власною долею ніколи. А коли надходить ніч, Наталя виходить на ганок і розмовляє із зорями. Вони й подають їй знаки. Відомі тільки їй і небесним світилам.
Світлана ТОМАШ, «Новини Городнянщини»
Ніби хто наврочив череду нещасть
Народилася Наташа тут же, в Деревинах, у родині Миколи та Євдокії Остриків. Вона була старшою сестрою для своїх двох маленьких братів Славка та Саші. Але коли дівчинці виповнилось сім років, на родину звалилось велике нещастя – помер їхній батько.
– Тому після того, як закінчила школу, я пішла одразу працювати на ферму, – розповідає Наталія. – Мені було дуже жалко маму, яка тягнула нас трьох на своїх жіночих плечах. Тож трудилась з нею поруч на фермі – телятницею. Славик у нас був дуже хворобливим хлопчиком. Лікарі розводили руками. «Як переросте 16 років, то житиме», – казали мамі. Та не так сталося. Славику ледь виповнилось 16, як з ним трапився нещасний випадок – він втопився. Це було вже друге горе для нашої маленької сім’ї, яке треба було пережити.
Із заміжжям Наталії теж не поталанило. Покохала будівельника з Гомеля, який у селі разом з іншими будував сушарку. Валерію теж сподобалась дівчина. Молодята одружилися, почали разом працювати на фермі. Прожили разом майже 20 років. Та чоловік подався на заробітки в Київ і там зустрів іншу жінку.
Наталі ніколи було побиватися за сім’єю, що розпалася – за рік до цього, у 2004-му році, паралізувало маму. А якраз у 2005-му, коли Валерій втішався новим щастям, мама померла.
«А тобі на хлібець буде...»
– Двоюрідна сестра мого чоловіка, яка жила у Жлобині Гомельської області, запросила мене приїхати до неї, – згадує Наталя. – Вона запросила мене в гості. Разом з нею ми пішли провідати 87-річну Поліну Львівну, яка жила по сусідству. Вона була полячкою й мала суворий характер. Того разу, ледь глянувши на мене, одразу сказала: «У тебе мати померла. А скоро й брат помре». Мене ніби хто окропом ошпарив – брат залишався єдиною рідною мені по крові людиною на цьому світі. Мами не стало, дітей Бог не дав. Отак ми й жили з ним удвох. Тож слова бабці не йшли мені з думки. На душі весь час було моторошно.
Недобре передбачення старої полячки таки збулося. 1 вересня, якраз того дня, як діти йшли до школи, Сашка не стало. У житті Наталі знову все затягло чорною пеленою.
– Якби не добрі люди й не друзі поруч, я не знаю, що зі мною могло статися, – каже Наталія. – Поруч були мій кум Микола Криволап, онуки, яких я бавила – діти Лозбенів, Оксанка й Сергій, їхня сестричка Олена Ященко, Світланка, яка для мене, як сонечко, подруги Валя Скоблик, Тоня Дохлик, Тетяна Скоблик та Іра Ющенко. Щодня хтось із них бував біля мене. Мабуть, боялися в такому розпачі залишати мене саму. А потім ще й корова в мене пропала. Ну, все, думаю, це вже остання крапля. Більше я не витримаю. Аж тут подзвонила знову двоюрідна сестра колишнього чоловіка й сказала: «Приїжджай. Львівна сказала, щоб ти приїхала». І я знову подалася в Жлобин, хоч вже й зрозуміла, що стара полька володіє даром передбачення і дуже боялась того, що вона мені скаже.
До Львівни жінки подалися удвох. Про щось балакали собі, усміхалися. Зайшли до хати з усмішками на обличчях. Але привітністю від господарки не віяло. «Чого регочете?» – різко спитала. А потім, дивлячись на Наталчину супутницю, видала: «Тобі жити залишилось до 26 грудня!»
– Ми стояли отетеріло, немов укопані, – згадує Наталя. – Лихе передбачення немов пригвоздило нас до місця. Більше Львівна братовій нічого не сказала. А взяла мене за руку, пильно подивилася в очі й прорекла: «А тобі на хлібець буде. Все, йдіть звідси обидві». Що ми тільки не думали про те пророцтво – не передати. Братова – сильна, здорова, ще молода жінка. З чого б це їй помирати? А мені що то за хлібець казала? Ніяк зрозуміти не могла. Так і поїхала додому, не знайшовши відповіді на свої запитання. А вранці мені знову подзвонила братова зі Жлобина й повідомила, що того ж вечора, як ми від неї пішли, Львівна померла.
«Ти чого людям не
допомагаєш?» –
сердилася уві сні
стара полька
Наталя повернулась до роботи. Інколи в думках поверталась до того свого пророцтва. Що хотіла тим сказати Львівна? Життя потроху налагоджувалось, входило в своє русло. Аж допоки не прилетіла звістка зі Жлобина: раптово померла братова.
– Я настільки була спантеличена й приголомшена тією звісткою, що не одразу згадала й про те, що цю смерть теж пророчила Поліна Львівна, – каже Наталя. – А потім як згадала, мерщій уточнила – коли саме з братовою це трапилось. Виявилось, саме 26 грудня. Ніби вона все знала наперед. То тепер розумію, що саме так і було. Але я все ще ніяк не могла розгадати ту загадку, яку вона мені задала, що стосувалась хліба. Так тривало десь півроку. А потім бабуся мені приснилась і гнівно так запитала: «Ти чого людям не допомагаєш? Мені тут так важко». І додала: «Першим ти хлопчика врятуєш».
Після того сна, який не давав спокою, Наталя незабаром поїхала в районну лікарню. Давалось взнаки все пережите, почало боліти серце. Там, у лікарні, зустрілась зі своїми подругами Тетяною Панчковською й Ларисою Шатило.
– Стоїмо в коридорі, балакаємо, – продовжує розповідь Наталія. – А недалеко від нас молода пара стоїть з дитиною на руках. Хлопчик весь час кричав, ніби його щось терзало. Я й спитала у батьків – сама не знаю, навіщо, наче щось мене підштовхнуло, чи давно таке з дитиною коїться. Вони й розповіли, що куди вже тільки не зверталися, а зарадити ніхто не може – дитина кричить день і ніч, батьки вже були на грані відчаю. Тоді я їм раптом і кажу: а давайте, мовляв, я спробую вашу дитинку глянути. Подруги мої аж роти повідкривали від подиву. Але, оскільки обидві працювали в лікарні, швиденько знайшли вільний кабінет і повели нас усіх туди.
Сьогодні Наталя й сама дивується – звідки вона знала, що і як робити. Молитви, яких вона й близько не знала, крім Отче наш, її голос промовляв сам собою. Дев’ятимісячний хлопчик на подив батьків заспокоївся і заснув.
– Малий проспав з 12-ої години дня й до 8-ої ранку, – сміється Наталія. – Вони потім ще раз до мене його привозили, вже в Деревини. Потім та родина виїхала в Чернігів. А у 2017-му році, коли малому вже виповнилось 10 років, вони всією сім’єю приїхали привітати мене з 55-річчям. Я так розчулилась, коли хлопчина подарував мені 55 троянд і сказав: «Спасибі, що Ви мене врятували...»
«Мабуть, це мій хрест, і мені його нести, скільки днів моїх нараховано...»
Після малюка Наталія, яка сама дивувалась невідомій енергії, яка в неї з’явилась, почала випробувати її спочатку на своїх подругах. Потроху чутки про особливі здібності жінки почали розповзатися довкола. Знайомі й незнайомі люди приходили на її обійстя з проханням «їх подивитися».
– Я й досі не знаю, такий дар – то добре чи погано, – каже Наталія. – Сама собі допомогти не можу – це забороняється. А як людину дивлюсь, то багато негативу переймаю на себе. Потім погано почуваюсь, хворію. Було геть кепсько, навіть у лікарні лежала. У 2018 році, було, стала людям відмовляти: думаю, мо, зі здоров’ям трохи полегшиться. Ні – знову бабця Львівна приснилася. Та з такою образою: «Чого ти людям не допомагаєш? Мені тут так важко». Видно, хрест той, що вона мені передала, й на тому світі нелегкий. Тож мушу, раз узяла, нести його до кінця...
Наталя каже, що, мабуть, бабуся не випадково саме її обрала, щоб передати свій дар. Ще з дитинства вона любила спостерігати за бабусею, яка виливала ляк воском. А потім і сама за собою помічала: що на думку раптом спаде, то й збудеться неодмінно. Боялась того і приховувала. А найобразливіше – що сама собі ніяк не могла зарадити ні в житті, ні в коханні, щоб уберегтися від страждань.
Нині вона, хоч і залишилась на світі одна з усієї родини, але самотньою себе не почуває. У її домі завжди хтось є: то подружки, то люди, які звертаються за допомогою. Під час нашої розмови нагодилась Антоніна Дохлик. Наталя й їй щедро дала пиріжків: «Бери, дівчат у школі пригостиш. Хіба ж я їх усі поїм?» З вдячністю розповідає вона й про соціального працівника Людмилу Швець, яка допомагає у всьому.
Наталя – жінка весела. Хоч і доля в неї важка, й ноша нелегка, й здоров’я не зайвого, а не забуває підтримати співрозмовника веселою усмішкою чи дотепним слівцем. Вдень їй сумувати й думати над власною долею ніколи. А коли надходить ніч, Наталя виходить на ганок і розмовляє із зорями. Вони й подають їй знаки. Відомі тільки їй і небесним світилам.
Світлана ТОМАШ, «Новини Городнянщини»
Комментариев нет:
Отправить комментарий