КРИК ДУШІ.
Пишу про наболіле. Сподобалися одне одному, зіграли весілля, а потім почалися будні. Народилося троє діточок, які вимагали уваги. Спасибі свекрусі, яка допомагала їх ростити - ми ж бо були на роботі.
А коли ввечері поверталися додому, чоловік влягався на диван відпочивати. Всі хатні і городні клопоти лягали на плечі жінок. Усі спроби залучити нашого «хазяїна» до діла, закінчувалися сварками. На запитання, чому так пізно повертається, він зовсім не реагував, а іноді у такі миті перетворювався на звіра. Кричав, кулаки в хід пускав.
Згодом містом почали гуляти чутки про те, що він мені зраджує. Та з ким? Повією, яка живе в старій хатинці, - нікчемною, зате розмальованою і гулящою. Хочу їй через газету сказати: «Начувайся! Мій терпець скоро лусне!..» Терпіти подібне мені вже не сила. Він, мій чоловік, пригрівся, знає, що я і нагодую, і випрасую. А гроші возить повії, і ніяк не збагне: тільки за це вона його, підстаркуватого, й приймає, й пригортає. Знаю: колись він отямиться, зрозуміє, що, крім дітей і своєї сім’ї, нікому не потрібен. Але, можливо, буде пізно…
Моє серце розривається від болю і образи, але десь, на його денечку, жевріє надія, що він прочитає мою сповідь, отямиться і стане таким, як на початку спільного подружнього життя.
Н.
Пишу про наболіле. Сподобалися одне одному, зіграли весілля, а потім почалися будні. Народилося троє діточок, які вимагали уваги. Спасибі свекрусі, яка допомагала їх ростити - ми ж бо були на роботі.
А коли ввечері поверталися додому, чоловік влягався на диван відпочивати. Всі хатні і городні клопоти лягали на плечі жінок. Усі спроби залучити нашого «хазяїна» до діла, закінчувалися сварками. На запитання, чому так пізно повертається, він зовсім не реагував, а іноді у такі миті перетворювався на звіра. Кричав, кулаки в хід пускав.
Згодом містом почали гуляти чутки про те, що він мені зраджує. Та з ким? Повією, яка живе в старій хатинці, - нікчемною, зате розмальованою і гулящою. Хочу їй через газету сказати: «Начувайся! Мій терпець скоро лусне!..» Терпіти подібне мені вже не сила. Він, мій чоловік, пригрівся, знає, що я і нагодую, і випрасую. А гроші возить повії, і ніяк не збагне: тільки за це вона його, підстаркуватого, й приймає, й пригортає. Знаю: колись він отямиться, зрозуміє, що, крім дітей і своєї сім’ї, нікому не потрібен. Але, можливо, буде пізно…
Моє серце розривається від болю і образи, але десь, на його денечку, жевріє надія, що він прочитає мою сповідь, отямиться і стане таким, як на початку спільного подружнього життя.
Н.
Комментариев нет:
Отправить комментарий