На «Коржівський ринок» у Щорсі ідуть не стільки купити-продати, скільки поспілкуватися. Тут – усі найсвіжіші новини і найсолоніші міські плітки.
На «Коржівському» уже багато років торгує моя знайома Галя. «Сама від себе». Купує в Одесі недорогий одяг, тягає непідйомні валізи по потягах, щоб продати у Щорсі трохи дорожче. Займається цим, заховавши подалі диплом про вищу освіту. Каже: хоч і важко, а завжди - свіжа копійка. Інакше жити не виходить: у неї нема чоловіка і два студенти (першого та другого курсів) на шиї.
Цього разу Галя з-поміж іншого розказала: ще в лютому привезла велику партію светрів. Написано, що турецькі, всього по 140 грн. Думала: чоловікам на подарунки перед 23-ім розберуть. Але товар чомусь «не пішов». А тут теплом повіяло. Покупці вже весняним товаром цікавляться, а в неї 20 тисяч в светри вкладені. Ходила торгувати по організаціях. Трохи розпродала, та ще більше лишилось. Куди їх дівати перед літом? Та й гроші студентам треба. Вона й вирішила:
- Повезу в неділю в Гомель. Там швидше продам. І дорожче.
Через тиждень знову зустрічаємось на «Коржівському». Жінка з усіх сил умовляє покупця купити у неї светр: «Ви гляньте, яка якість, восени буде, як знахідка»…
- Не продала у Гомелі? – питаю.
- Не доїхала, - мало не плаче Галя.
Розказує: взяла з собою 20 штук. Половину роздала сусідам по вагону, у яких був інший товар. (Ті в свою чергу підкинули їй горілку та продукти).
Решту заховала між цукерками та одягла на себе.
- У вагоні і без того нехолодно, а на мені – п’ять теплих светрів. Коли перед Хоробичами куртку на всі ґудзики застібнула (щоб митники не помітили товару), думала, розплавлюсь.
Та все дарма, бо усі наші хитрощі митникам давно відомі. Якби я частіше їздила, може, б навчилася краще викручуватись. А так … Розпинаюсь, що на мені - моя одежа, і торгувати нею я не збираюсь. Вони – в сумку, а там – пакети від светрів з етикетками.
Або мито плати, або виходь.
Я забрала у пасажирів свій товар і вийшла. І без мита – самі розтрати. За квиток до Гомеля заплатила 55 гривень. А від Хоробич до Щорса – майже сотню, бо довелося їхати пасажирським. Не вторгувала жодної копійки, і день пропав.
- Не поїдеш більше в Гомель?
- Поїду. У мене ж – два студенти…
Скільки їх, таких матерів, що ладні віддавати останнє, іти на будь-які жертви, аби тільки діти вивчилися, здобули спеціальність. Головний аргумент: ми своє віджили, уже нічого в житті не трапиться – хай хоч у дітей усе буде добре. Багато хто чинить, як у описаній історії. Хтось не покидає лісу у чорничний (грибний) сезон, хтось працює на кількох роботах.
Де ви берете кошти, щоб вивчити своїх студентів? Поділіться секретами чи вдалими рішеннями – допоможіть тим, хто ледве зводить кінці з кінцями –поки дитина переходить з курсу на курс у виші чи в училищі.
На «Коржівському» уже багато років торгує моя знайома Галя. «Сама від себе». Купує в Одесі недорогий одяг, тягає непідйомні валізи по потягах, щоб продати у Щорсі трохи дорожче. Займається цим, заховавши подалі диплом про вищу освіту. Каже: хоч і важко, а завжди - свіжа копійка. Інакше жити не виходить: у неї нема чоловіка і два студенти (першого та другого курсів) на шиї.
Цього разу Галя з-поміж іншого розказала: ще в лютому привезла велику партію светрів. Написано, що турецькі, всього по 140 грн. Думала: чоловікам на подарунки перед 23-ім розберуть. Але товар чомусь «не пішов». А тут теплом повіяло. Покупці вже весняним товаром цікавляться, а в неї 20 тисяч в светри вкладені. Ходила торгувати по організаціях. Трохи розпродала, та ще більше лишилось. Куди їх дівати перед літом? Та й гроші студентам треба. Вона й вирішила:
- Повезу в неділю в Гомель. Там швидше продам. І дорожче.
Через тиждень знову зустрічаємось на «Коржівському». Жінка з усіх сил умовляє покупця купити у неї светр: «Ви гляньте, яка якість, восени буде, як знахідка»…
- Не продала у Гомелі? – питаю.
- Не доїхала, - мало не плаче Галя.
Розказує: взяла з собою 20 штук. Половину роздала сусідам по вагону, у яких був інший товар. (Ті в свою чергу підкинули їй горілку та продукти).
Решту заховала між цукерками та одягла на себе.
- У вагоні і без того нехолодно, а на мені – п’ять теплих светрів. Коли перед Хоробичами куртку на всі ґудзики застібнула (щоб митники не помітили товару), думала, розплавлюсь.
Та все дарма, бо усі наші хитрощі митникам давно відомі. Якби я частіше їздила, може, б навчилася краще викручуватись. А так … Розпинаюсь, що на мені - моя одежа, і торгувати нею я не збираюсь. Вони – в сумку, а там – пакети від светрів з етикетками.
Або мито плати, або виходь.
Я забрала у пасажирів свій товар і вийшла. І без мита – самі розтрати. За квиток до Гомеля заплатила 55 гривень. А від Хоробич до Щорса – майже сотню, бо довелося їхати пасажирським. Не вторгувала жодної копійки, і день пропав.
- Не поїдеш більше в Гомель?
- Поїду. У мене ж – два студенти…
Скільки їх, таких матерів, що ладні віддавати останнє, іти на будь-які жертви, аби тільки діти вивчилися, здобули спеціальність. Головний аргумент: ми своє віджили, уже нічого в житті не трапиться – хай хоч у дітей усе буде добре. Багато хто чинить, як у описаній історії. Хтось не покидає лісу у чорничний (грибний) сезон, хтось працює на кількох роботах.
Де ви берете кошти, щоб вивчити своїх студентів? Поділіться секретами чи вдалими рішеннями – допоможіть тим, хто ледве зводить кінці з кінцями –поки дитина переходить з курсу на курс у виші чи в училищі.
Комментариев нет:
Отправить комментарий