У Валентини Василівни Тебенко зі Сновського - 5 онуків, 10 правнуків і 2 праправнуки. Є кого чекати в гості на сторіччя. Щоправда, чотири місяці тому бабі Валі...
виповнилося тільки дев’яносто. Хто не бачив її паспорта, не повірить: сама виполює 20 соток картоплі, пиляє з племінником дрова пилою-дворучкою і ніколи не скаржиться на життя.
38-річний Іван у неї «на підхваті».
- Взяла його до себе жити, бо на мого батька – Василя Гордійовича – дуже схожий, - каже жінка.
Сім’ї в племінника нема. І роботи. Навіть ферми уже нема, де він колись сторожував. Живуть на баби Валину пенсію.
З господарства у них – тільки п’ять курок. Тож найбільше грошей іде на харчі.
Картопля у минулому році не вродила. Купують по 25 гривень за відро. Щодня беруть у сусідів по літру молока. І без сала не сидять. Решта продуктів – з магазину.
Слухаю її і думаю: зараз старенька скаже про дорогі ліки. А вийшло, що їй байдуже: крім анальгіну з цитрамоном, ніяких пігулок не визнає. Хіба що «витирання» замовить, коли коліна розболяться.
І в лікарнях ніколи не лежали?
Лежала. Коли апендицит вирізали. І «по-женськи»...
Пам’ять у неї - молоді позаздрять. Дати, події, імена згадує заввиграшки. Про життя родичів (близьких, і тих, що десята вода на киселі) розказує, ніби з книжки читає. Чує добре, а от зір підводить.
- Та нічого, - не падає духом, - листи дочці в Дніпропетровську область сама пишу.
Якого ж Ви роду-племені, Валентино Василівно? – запитую. – Щось не можу пригадати, щоб Сновське славилось здоров’яками-довгожителями.
Батьки мої були середняками, - починає розказувати жінка. – Вступили в колгосп. Потім поїхали в Татарстан – шукати кращої долі. Але там не прижилися і повернулися назад, у село.
Я закінчила школу. Працювала на полі. По гектару льону вибирала. Була обліковцем. Піонервожатою - коли в 1938-му році вийшла заміж у Нові Боровичі. Мій чоловік був там головою сільради. Його звали Михайло Григорович Криволап. Родом з Ількучі. Від нього у мене Рая була. Уже покійна… Царство їй Небесне…
Чоловіка німці у війну розстріляли.
Молодша дочка - Галя народилася в 1945-му. Від мого другого чоловіка – Тебенка Юхима Антоновича. Його теж уже нема.
Галя, хоч і далеко, але, коли може, навідується. Бувають і інші родичі. На 90 років як наз’їжджалося – у хаті тісно було.
А тепер – тільки ми з Іваном. Він мене слухається. А я його жалію. Його задача – наносити води і дров. Все інше я сама роблю. Натопчусь за день, послухаю радіо годин до восьми, і - на бокову.
Весною роботи побільшає, але у нас з Іваном обов’язки розподілені. Я полю, він огрібає. Він підкопує картоплю, я – вибираю.
По гриби, ягоди ходимо.
Живу я вже довше, ніж мої батьки. Чого так, не знаю. Хіба що байдики не б’ю і не залежуюсь. Шукаю собі роботу, щоб не сидіти на місці. А хто багато ходить, за тим хвороби не встигають.
Марія ІСАЧЕНКО
виповнилося тільки дев’яносто. Хто не бачив її паспорта, не повірить: сама виполює 20 соток картоплі, пиляє з племінником дрова пилою-дворучкою і ніколи не скаржиться на життя.
38-річний Іван у неї «на підхваті».
- Взяла його до себе жити, бо на мого батька – Василя Гордійовича – дуже схожий, - каже жінка.
Сім’ї в племінника нема. І роботи. Навіть ферми уже нема, де він колись сторожував. Живуть на баби Валину пенсію.
З господарства у них – тільки п’ять курок. Тож найбільше грошей іде на харчі.
Картопля у минулому році не вродила. Купують по 25 гривень за відро. Щодня беруть у сусідів по літру молока. І без сала не сидять. Решта продуктів – з магазину.
Слухаю її і думаю: зараз старенька скаже про дорогі ліки. А вийшло, що їй байдуже: крім анальгіну з цитрамоном, ніяких пігулок не визнає. Хіба що «витирання» замовить, коли коліна розболяться.
І в лікарнях ніколи не лежали?
Лежала. Коли апендицит вирізали. І «по-женськи»...
Пам’ять у неї - молоді позаздрять. Дати, події, імена згадує заввиграшки. Про життя родичів (близьких, і тих, що десята вода на киселі) розказує, ніби з книжки читає. Чує добре, а от зір підводить.
- Та нічого, - не падає духом, - листи дочці в Дніпропетровську область сама пишу.
Якого ж Ви роду-племені, Валентино Василівно? – запитую. – Щось не можу пригадати, щоб Сновське славилось здоров’яками-довгожителями.
Батьки мої були середняками, - починає розказувати жінка. – Вступили в колгосп. Потім поїхали в Татарстан – шукати кращої долі. Але там не прижилися і повернулися назад, у село.
Я закінчила школу. Працювала на полі. По гектару льону вибирала. Була обліковцем. Піонервожатою - коли в 1938-му році вийшла заміж у Нові Боровичі. Мій чоловік був там головою сільради. Його звали Михайло Григорович Криволап. Родом з Ількучі. Від нього у мене Рая була. Уже покійна… Царство їй Небесне…
Чоловіка німці у війну розстріляли.
Молодша дочка - Галя народилася в 1945-му. Від мого другого чоловіка – Тебенка Юхима Антоновича. Його теж уже нема.
Галя, хоч і далеко, але, коли може, навідується. Бувають і інші родичі. На 90 років як наз’їжджалося – у хаті тісно було.
А тепер – тільки ми з Іваном. Він мене слухається. А я його жалію. Його задача – наносити води і дров. Все інше я сама роблю. Натопчусь за день, послухаю радіо годин до восьми, і - на бокову.
Весною роботи побільшає, але у нас з Іваном обов’язки розподілені. Я полю, він огрібає. Він підкопує картоплю, я – вибираю.
По гриби, ягоди ходимо.
Живу я вже довше, ніж мої батьки. Чого так, не знаю. Хіба що байдики не б’ю і не залежуюсь. Шукаю собі роботу, щоб не сидіти на місці. А хто багато ходить, за тим хвороби не встигають.
Марія ІСАЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий