Дід Павло з вулиці Антошина

Гай-гай, як швидко летить час. Здається, ще вчора босоніж пас корів на полі, а сьогодні за плечима вже 99 років…

Павло Павлович Бадя інколи з гіркотою згадує своє життя. Народився в селі Деменки Стародубського району (тоді ще Чернігівської губернії, а зараз – Брянської області). У сім`ї було четверо дітей. Ще задового до революції більшовиків батько купив 30 десятин землі. Це трохи більше 30 гектарів. Тримав коней, корів, пасіку. Від весни до осені ночував на возі, щоб не проспати ранкову зорю, щоб пошвидше розпочати роботу. Почувши про політичні зміни після 1917 року, довго не думаючи, розпродав землю, господарство і таким чином врятував родину від розкуркулювання.
Дід Павло грамотний: ще у ті далекі часи закінчив місцеву початкову школу, потім в місті Унеча навчався в фабрично-заводському училищі (на паровозника). У 1935 році його направили на роботу в депо станції Сновськ. Через два роки у Займищі він знайшов своє єдине і неповторне кохання, свою другу половинку - Ольгу Дорошенко. Разом звели будинок. Дочекалися своєї першої дитини – народилася донька Галина. Але не довго тривало їхнє сімейне щастя, бо у 1938 році його забрали до армії. Учасником бойових дій він став у 1940 році, коли Радянський Союз напав на Фінляндію. Довелося потрапити у пекло тяжких боїв на Карельському перешийку, зламуючи оборону противника. Після настання миру П.П.Бадю демобілізували – у травні 1940 р.
А через рік – знову війна, з Німеччиною. Але вона якось обійшла Павла Павловича стороною. Йому дали бронь, залишивши працювати в депо на ремонті рухомого складу. Після звільнення нашого міста у 1943 році від окупантів молодих хлопців забирали на фронт. Але героя цієї оповіді не взяли. Він відніс до райвійськкомату заяву, в якій прохав відправити його до діючої армії, але там наклали резолюцію: «Залишити працювати в депо».
І ось потім довгий час П.П.Бадя пропрацював на залізниці. Згодом через стан здоров`я перейшов на роботу до побуткомбінату – швецем. А через рік його направили на посаду майстра в місцеве ПТУ. У 1959 році Павло Павлович побудував хату по вулиці Антошина і перевіз сім`ю із Займища до райцентру. З дружиною Ольгою прожили 57 років у мирі, любові та злагоді. Прилітав і лелека до їхньої хати. Вони виховували доньку Галину і синів Володимира та Миколу. У 1994 році провів свою жінку в останню путь. На щастя, нині разом з ним живе улюблена донька Галина. Життя пролетіло, мов одна мить.
Коли я переступив поріг їхньої оселі і сказав, що мене попрохали провідати господаря від імені райради ветеранів, написати про нього статтю і сфотографувати, дід Павло вдячно усміхнувся. Перевдягнувся. «Сам Бог тебе послав, - сказав мені. – За стільки років мене ніхто не фотографував. Помру і забудуть, що була така людина». Наприкінці нашої бесіди я поцікавився у співрозмовника секретами його довголіття. І почув наступне: «Так ось, пиши, може кому й згодиться. Ніколи я зайвої чарки не випивав, випивав, але знав міру. Все життя курив і зараз курю. Також у нашій хаті ніколи «грім не гримів і море не штормило». Взагалі , мій прадід не курив і не пив горілки, проживши до 120 років. Дід курив і прожив 100 років. Мабуть, рід у нас якийсь такий, майже всі – довгожителі. Мій брат і сестра живуть у Москві, друга сестра в Білорусії. На здоров`я не скаржаться. Скільки проживемо – не знаю».
З почуттям глибокої поваги я залишив дім П.П.Баді. Великого трудівника, ветерана праці, володаря нагород, людини великої і щедрої душі.
Георгій Лепнюк, член райради ветеранів