Спеціальну відзнаку від журі обласного літературного конкурсу творчості «Хай весь світ дивують нині діти неньки-України» у номінації «Проза» отримав учень 8 класу районної гімназії Олексій Полюшко. Пропонуємо читачам його твір.
Я живу в місті Сновськ, навчаюсь у 8 класі районної гімназії. Побачивши запропоновані теми для конкурсу, я дещо розгубився, адже усі вони однаково близькі і болючі нам, дітям тривожного сьогодення. Тому я вирішив написати невеличку розповідь, яка об’єднає у собі одразу три названі теми, про те, як ми, діти, бачимо трагічні події нашого часу та про наші почуття у ці нелегкі для країни часи.
Коли на екрані телевізора понад три роки тому під час випусків новин стали з’являтися тривожні та незвичні репортажі, мої батьки усіляко намагалися відгородити мене від усього цього жахіття, щоб я міг спокійно жити та навчатися. Ми разом готували мої домашні завдання, спілкувалися на загальні теми, жили наче звичним життям, але по мірі того, як ускладнювалась ситуація, все сумнішими ставали очі у мами та все похмурішим був погляд у тата. Навіть коли загинули люди на майдані, ми намагалися вірити, що найстрашніше вже позаду. А насправді все тільки починалося.
Не тільки з екрана телевізора, а й у сімейному спілкуванні стало звучати слово «війна». Крим, куди батьки возили мене купатися у теплому морі, відібрали. Я все питав батьків, чи буде битва за Крим. А одного разу, коли ми з мамою дивилися в Інтернеті виступ «95 кварталу» з піснею про Крим, мама не стрималась і розплакалася. Після цього я перестав ставити їй своє питання. Але жахіття не скінчилося і на цьому.
Російські війська оточили нашу країну. Ми живемо у невеличкому містечку Сновськ, на самому кордоні, тому чітко усвідомлювали, у якій небезпеці знаходимося. Потім у нашому місті з`явилися блокпости, на мосту над мальовничою тихою річкою Снов, де ми з батьками відпочивали раніше, з`явилися танки, барикади, військові. Якось я побачив, як мої батьки зібрали консервацію, ковдру, сигарети та ще якісь речі, а на мої питання відповіли, що це військовим, які захищають нашу країну. Тоді мене з собою не взяли. А коли батьки повернулися з блокпосту, мати вже не ховала сліз, приховувати правду від мене було марно, адже мені тоді вже було 11 років, я все розумів. Та й у гімназії раз-по-раз влаштовувалися патріотичні акції, ми приносили найнеобхідніше військовим, до ночі вдома малювали плакати «За єдину Україну». Двох моїх вчителів мобілізували до армії, тож наприкінці навчального року довелося звикати до нових педагогів.
Потім був автопробіг «За єдину Україну» на підтримку військових. Мої батьки, незважаючи на можливу небезпеку, взяли мене з собою. На автомобілях майоріли жовто-блакитні прапори. Коли я вперше побачив у нашому мирному Сновську танки, мені стало моторошно. Мати сказала мені: «Ти повинен запам’ятати все, що відбувається, так, як воно є, щоб розповісти майбутнім поколінням правду!». Я пам’ятаю, я розповім.
Якимись дивними стали стосунки з родичами та знайомими з Росії та Білорусі. Вони, здається, просто блазнюють з нашого горя, не бажаючи бачити правду. Натомість ми стали справжніми патріотами, особисто я абсолютно добровільно вивчив напам’ять Гімн України та співаю його на гімназійних урочистостях разом з однокласниками та батьками. Жовто-блакитні кольори тепер можна побачити всюди: вони на великих прапорах у місті, на прапорцях на машинах, на стрічках на мопедах, велосипедах, дитячих візочках і навіть на жіночій сумці моєї мами.
Ми рано подорослішали, дуже рано! Безтурботне дитинство залишилося в минулому. Мало-помалу ми навчилися жити, знаючи, що в нашій Україні йде війна з російським агресором. Але хіба це повноцінне життя? Ми багато втратили, але й багато знайшли. Ми стали справжніми патріотами, навчилися цінувати те, що поряд, бачити щастя у простих речах, цінувати кожну мить, проведену зі своїми рідними. Ми всі стали іншими.
Ця ситуація, як лакмусовий папірець, відобразила наші справжні якості. І я вам скажу, що хороших людей більше! Наприклад, у моєї родини з’явилося багато нових друзів - справжніх патріотів. Ми гуртуємося, підтримуємо одне одного, разом робимо свій внесок в загальну справу, допомагаємо українським військовим, які захищають нашу країну, молимося за них.
Я дуже пишаюся тим, що росту у родині справжніх патріотів. Я люблю свою Україну! Ми будемо жити в ній, і у нас все буде добре, адже ми цього варті!
Олексій Полюшко, 13 років, м.Сновськ
Я живу в місті Сновськ, навчаюсь у 8 класі районної гімназії. Побачивши запропоновані теми для конкурсу, я дещо розгубився, адже усі вони однаково близькі і болючі нам, дітям тривожного сьогодення. Тому я вирішив написати невеличку розповідь, яка об’єднає у собі одразу три названі теми, про те, як ми, діти, бачимо трагічні події нашого часу та про наші почуття у ці нелегкі для країни часи.
Коли на екрані телевізора понад три роки тому під час випусків новин стали з’являтися тривожні та незвичні репортажі, мої батьки усіляко намагалися відгородити мене від усього цього жахіття, щоб я міг спокійно жити та навчатися. Ми разом готували мої домашні завдання, спілкувалися на загальні теми, жили наче звичним життям, але по мірі того, як ускладнювалась ситуація, все сумнішими ставали очі у мами та все похмурішим був погляд у тата. Навіть коли загинули люди на майдані, ми намагалися вірити, що найстрашніше вже позаду. А насправді все тільки починалося.
Не тільки з екрана телевізора, а й у сімейному спілкуванні стало звучати слово «війна». Крим, куди батьки возили мене купатися у теплому морі, відібрали. Я все питав батьків, чи буде битва за Крим. А одного разу, коли ми з мамою дивилися в Інтернеті виступ «95 кварталу» з піснею про Крим, мама не стрималась і розплакалася. Після цього я перестав ставити їй своє питання. Але жахіття не скінчилося і на цьому.
Російські війська оточили нашу країну. Ми живемо у невеличкому містечку Сновськ, на самому кордоні, тому чітко усвідомлювали, у якій небезпеці знаходимося. Потім у нашому місті з`явилися блокпости, на мосту над мальовничою тихою річкою Снов, де ми з батьками відпочивали раніше, з`явилися танки, барикади, військові. Якось я побачив, як мої батьки зібрали консервацію, ковдру, сигарети та ще якісь речі, а на мої питання відповіли, що це військовим, які захищають нашу країну. Тоді мене з собою не взяли. А коли батьки повернулися з блокпосту, мати вже не ховала сліз, приховувати правду від мене було марно, адже мені тоді вже було 11 років, я все розумів. Та й у гімназії раз-по-раз влаштовувалися патріотичні акції, ми приносили найнеобхідніше військовим, до ночі вдома малювали плакати «За єдину Україну». Двох моїх вчителів мобілізували до армії, тож наприкінці навчального року довелося звикати до нових педагогів.
Потім був автопробіг «За єдину Україну» на підтримку військових. Мої батьки, незважаючи на можливу небезпеку, взяли мене з собою. На автомобілях майоріли жовто-блакитні прапори. Коли я вперше побачив у нашому мирному Сновську танки, мені стало моторошно. Мати сказала мені: «Ти повинен запам’ятати все, що відбувається, так, як воно є, щоб розповісти майбутнім поколінням правду!». Я пам’ятаю, я розповім.
Якимись дивними стали стосунки з родичами та знайомими з Росії та Білорусі. Вони, здається, просто блазнюють з нашого горя, не бажаючи бачити правду. Натомість ми стали справжніми патріотами, особисто я абсолютно добровільно вивчив напам’ять Гімн України та співаю його на гімназійних урочистостях разом з однокласниками та батьками. Жовто-блакитні кольори тепер можна побачити всюди: вони на великих прапорах у місті, на прапорцях на машинах, на стрічках на мопедах, велосипедах, дитячих візочках і навіть на жіночій сумці моєї мами.
Ми рано подорослішали, дуже рано! Безтурботне дитинство залишилося в минулому. Мало-помалу ми навчилися жити, знаючи, що в нашій Україні йде війна з російським агресором. Але хіба це повноцінне життя? Ми багато втратили, але й багато знайшли. Ми стали справжніми патріотами, навчилися цінувати те, що поряд, бачити щастя у простих речах, цінувати кожну мить, проведену зі своїми рідними. Ми всі стали іншими.
Ця ситуація, як лакмусовий папірець, відобразила наші справжні якості. І я вам скажу, що хороших людей більше! Наприклад, у моєї родини з’явилося багато нових друзів - справжніх патріотів. Ми гуртуємося, підтримуємо одне одного, разом робимо свій внесок в загальну справу, допомагаємо українським військовим, які захищають нашу країну, молимося за них.
Я дуже пишаюся тим, що росту у родині справжніх патріотів. Я люблю свою Україну! Ми будемо жити в ній, і у нас все буде добре, адже ми цього варті!
Олексій Полюшко, 13 років, м.Сновськ
Комментариев нет:
Отправить комментарий