Німеччина зблизька

Коли літак опустився нижче хмар, одразу стало зрозумілим, що летимо не над Україною і навіть вже не над Польщею. Дороги, поля - все як під лінійку. Навіть береги річок рівнесенько нарізані пірсами. Перше враження, як тільки покинули аеропорт у Берліні і вийшли на зупинку автотранспорту їхати до місця проживання, було якимось дратівливим: все кругом чисте, рівне, прямі лінії, прямі кути, сірий або й чорний колір будівель і низеньких парканів…

Навіть станції метро (не те, що в Києві – кожна, як витвір мистецтва) аж занадто практичні, без зайвих прикрас: залізні конструкції, електронне табло, прості лавочки. Педантичність німців проявлялась в усьому, що нас оточувало. Навіть на живих деревах (не на спиляних, як у нас) прилаштовані пластикові бірки,  що означає – всі вони на обліку.
Так от, щодо пунктуальності і педантичності. У керівника нашої групи журналістів ми запитали: «Скільки зупинок їхати до готелю?» На що вона відповіла: «7 хвилин на автобусі, а потім 12 хвилин на метро». Ми подивились одне на одного і ще раз запитали про кількість зупинок. Вона підняла на нас здивовані очі і повторила:
- Я ж сказала: 7 хвилин на автобусі, а потім 12 хвилин на метро! 
Ви уявляєте, так і було. Хоч за секундоміром звіряй! На кожній зупинці будь-якого громадського транспорту в Берліні встановлені електронні табло, які вказують на час прибуття транспорту. І він тут не запізнюється, і не випереджає графік.  
До речі, в основному всі мешканці столиці Німеччини користуються громадським транспортом або велосипедами. Машин на дорогах не багато, причому вони не дуже дороговартісні й малогабаритні. Тому й повітря в місті чисте і свіже, навіть на центральних вулицях. 
Якщо на світлофорі горить червоне світло, жоден німець не перейде дорогу, навіть коли на ній в цей час нема авто. Буде стояти і чекати, це дійсно так. Вони завжди дотримуються правил, в усьому. 
На зустріч теж запізнюватися не годиться, німці занадто пунктуальні, у них життя  розплановане на місяці вперед з точністю до хвилини. Знаючи наш менталітет, керівник групи Тетяна (сама родом з Росії) просила нас щодня виходити на якийсь зазначений час з готелю. А сама додавала до нього з півгодини запасу, не кажучи про це нам. Тут ми дійсно зрозуміли приказку: «Що росіянину добре, то німцю смерть». Якщо десь стався збій і транспорт не прийшов вчасно чи раптово відмінили зустріч, у них починається паніка: весь їхній розпланований день тепер не вкладається в графік!  
Нині основна проблема країни - біженці, яких приймає Євросоюз. Саме вони вносять безлад в чітке життя німців. Ми в цьому переконалися. У перший же день візиту до Німеччини в одного з наших журналістів представник такої  спільноти вкрав гаманець. Тож нам довелося поспілкуватися з німецькими поліцейськими, які прийняли заяву від потерпілого. (Поліцейські виявилися дуже привітними, знають про наш Дніпропетровськ і Київ, залюбки фотографувалися з туристами). 
Правоохоронці поскаржилися, що дуже складно утримувати порядок в країні, коли приїхало стільки чужоземців. Не завжди допомагають в цьому й на кожному кутку  вмонтовані відеокамери. Вони на вулицях і в магазинах,  в метро і в маршрутках, в музеях і в готелях... Ходиш чи їдеш містом і відчуваєш пильний нагляд «всевидючого ока».
Для спілкування на різних заходах  для нас працював перекладач, а от коли ми самостійно виходили в місто (до крамниці, прогулятися парком абощо),  дуже доречними стали в нагоді елементарні знання німецької мови, які, дякуючи моїй вчительці О.І. Бас зі шкільних років, збереглися в пам’яті й досі. Англійською спілкуються далеко не всі німці, а спитати, як знайти ту чи іншу вулицю доводилося німецькою. Часто зустрічали і україномовних чи російськомовних людей. Вони приїхали сюди на заробітки, або й на постійне місце проживання. Якщо йде жінка яскраво вдягнена, з кількома золотими ланцюжками на шиї та ще й з добряче підмальованими очима – стовідсотково заговорить нашою мовою! Самі німці й інші мешканці ЄС одягаються просто і зручно. В основному в одязі переважають сіро-коричневі кольори і натуральні тканини. Інколи одягають срібні прикраси, а в основному - біжутерію. У повсякденному житті вишуканим одягом і коштовностями тут не хизуються, це вважається моветоном. 
Щодо цін, то вартість квитка на будь-який громадський транспорт на тиждень коштує 30 євро. Дорогувато. Високі ціни і на комунальні послуги. Навпаки ж на одяг і їжу – ціни майже такі, як і у нас, причому товари дуже якісні, за стандартами тут слідкують. А зарплатня молодого журналіста, наприклад, від 1200 євро. (Уявіть, що це понад 33 тисячі гривень. І за умови, що ціни в супермаркетах на ковбасу, сир, сорочки, штани, взуття тощо  такі ж, як і в нас, а то й менші!)
Німці, отримуючи гідну зарплатню і пенсію, часто подорожують.  Нашим дідусям і бабусям далеко до такого. Наприклад, одного дня ми спостерігали таку картину: до нашого готелю під’їхав величезний автобус, з якого вийшла група пенсіонерів (кого й на візочку навіть вивезли). Всі ці люди (їх було десь 50) оселилися в номерах, пообідали в ресторані на першому поверсі і пішли на екскурсію містом! Це типові вихідні для німецьких пенсіонерів. Не те, що в наших (і не тільки пенсіонерів) – на городі. 
Довелося побувати нам  в Оранієнбурзі (30 км від Берліна). Ніхто ж на присадибних ділянках картоплю і кабачки з помідорами там не садить. Все купується в магазинах. А якщо і росте щось, то тільки для естетичного задоволення -  квіти, можливо, якийсь виноград чи фруктове деревце. Парканчики навколо осель не високі, повністю проглядається подвір’я. 
Цікаво, що містом, музеями, парками ми зустріли багато молодих татусів, які гуляють зі своєю малечею, носять немовлят на руках. Для зручності в громадських туалетах є кімнати, де можна дитину перепеленати, погодувати. 
А ще дуже зручні міські автобуси. Вони на повітряних подушках, як нам пояснили. Під’їжджає автобус до зупинки і нахиляється до виходу так, що його перша сходинка стає на рівні з бордюром зупинки. Вийшли і зайшли нові пасажири, автобус повітрям піднімає свій бік, двері зачиняються, і їде далі. Дороги ж німецькі гарні і без вибоїн. Якщо і ремонтуються, то асфальт замінюють прямокутними площами, а не так як у нас – латками. Хоч в Україні теж починають вже переймати європейський досвід.
Як розповіла екскурсовод, якщо і будують щось, то навіки, досконало, хоча, можливо, іноді це займає багато часу, ніж хотілося б. Обслуговуючий персонал, водії транспорту, будівельники, продавці в магазинах - в основному іноземці-заробітчани. Німці працюють на більш оплачуваних місцях. Часто в рекламних роликах чи на плакатах у місті ми помічали пропаганду гомосексуальних відносин, що якось неоднозначно сприймалося нами, українцями. 
Перебуваючи в Берліні, хотілося звичайно порівняти, як живуть люди на території колишніх демократичної і федеративної республік Німеччини. Колись ці дві країни розділяла  Берлінська стіна, збудована за наказом державного керівництва СРСР у 1961 році. Проіснувала вона до 1989 року. Мур відокремлював  Західний Берлін від Східного та навколишніх районів НДР. При спробі перетнути стіну (символ  Холодної війни) у напрямку  Західного Берліну було вбито багато людей. Хоч минуло вже понад чверть століття, але, ідучи вулицями Східного Берліну, й досі відчуваєш дух СРСР, особливо в архітектурі - ті ж будівлі радянського типу. Проте порядок і чистота однакові всюди.
Цікаво, що ніхто тут не зносить пам’ятник радянському солдату, не знімає радянські прапори. Залишили ділянку, як меморіал, де колись був пропускний пункт між двома частинами Берліну, є на вулиці й портрети Брежнєва, Горбачова. Багато разів нам повторювали, коли бачили подив на наших обличчях: «Це наша історія, і не треба її знищувати. Всі по-винні пам’ятати її».
До правил Німеччини  вже через кілька днів ми почали звикати. Якщо розібратися, то це  дійсно зручно, не треба зайвий раз хвилюватися, все розраховано, все продумано, жити комфортно. Але, як на мене, трохи нудно. Ми, слов’яни, до такого не звикли. Хоча під час візиту до Німеччини іноді ставало прикро за Україну. Ну чому в нас все «через щось і навприсядки», як сказала одна журналістка з групи. І люди в нас є розумні й роботящі, і землі родючі, а через свою жадібність до грошей і підлість ми не можемо навести лад в своїй країні, щоб жити гідно, як європейці. А життя,  воно ж одне...
Лариса МАРТИНЕНКО
Фото автора
P.S. Всі думки і коментарі, викладені в цій публікації - особисті враження автора. Ви, шановні читачі, маєте право на свої точки зору, й вони можуть бути полярними. Адже скільки людей - стільки й думок. Тож від завтра збирайте валізи і нумо за кордон! Безвізового ж режиму нарешті дочекалися!