переконаний помічник лісничого Новоборовицького лісництва М.К. Аніщенко. Сказав він ці слова після церемонії вручення відзнак Державної лісової агенції України, обласного управління лісового господарства і Корюківського держлісгоспу. А причиною для нагородження став солідний ювілей Михайла Климовича: 50-річчя професійної діяльності.
- Я зі звичайної сільської сім’ї, мої батьки були колгоспниками, - згадує М.К. Аніщенко. – Поміж родичів не було нікого, хто б працював у лісовому господарстві. Але з самого дитинства мене вабив ліс. Пам’ятаю, як десятирічним хлопчаком переправлявся човном через річку Снов і вирушав у нетрі урочища під назвою Ляхів. Це було моє найулюбленіше місце. Там у низках, попід лозами, росли білі грибочки, а далі починалися щедрі масиви ягідників. У той час на Ляховому ще зберігалася тригектарна ділянка з 90-річними соснами. Ці дерева були у довжину понад тридцять метрів і неначе підпирали небо. Стовбури мали широчезні – діаметром сантиметрів з сорок. Ми з приятелями все мріяли за допомогою ремінців залізти на верхівку якогось велетня, щоб роздивитися навколишню місцевість. Однак нікому так і не вдалося це зробити... Ось тоді я полюбив ліс. А коли кілька разів долучився до гасіння лісових пожеж – моє почуття ще більш зміцніло. Про природу треба дбати - такою була моя думка.
Коли закінчував школу, мій брат, який працював на залізничній станції в Гомелі, порадив вступити до тамтешнього технікуму залізничного транспорту. Проте я «запізнився» на перший екзамен, бо вирішив: лишуся в рідному краї. І відтоді жодного разу не пошкодував про свій вибір.
Ще не було мені 18 років, як влаштувався на роботу до лісництва. Першим завданням стала розчистка лісосіки. За це я отримав і першу зарплатню – 19 карбованців.
Мені пощастило у житті, що зустрів чудових наставників. Лісничий М.І. Івашина був не просто професіоналом своєї справи, а й людиною з великої літери – за своїми якостями. Від тодішнього майстра лісу Л.С. Рудика я теж отримав чимало фахових знань. Багато чому важливому навчив мене і бригадир лісорубів В.В. Гломозда.
Пригадую свою першу посадку лісу в 52 кварталі. Зараз тим соснам і березам вже 49 років. На ділянці ростуть гарні дерева, метрів 20 заввишки. Серце радіє, коли бачу цей ліс. Ось що значить якість посадки! Тоді люди у лісництві ставилися до роботи сумлінніше, подекуди, можна сказати, душу вкладаючи у зроблене...
Ліс для мене став невід’ємною складовою буття. Є в урочищі Коровний хутір особливе місце. Там росте дуб, якому близько двохсот років. Буваючи там по роботі, не проминаю нагоди постояти біля нього, згадати минуле, як вже в юності з друзями ходили сюди, збирали квітки сон-трави і дарували дівчатам.
Під завершення розмови поставили запитання М.К. Аніщенку – чи складно було працювати в лісі аж півсторіччя? На мить замислившись, він відповів: «У 1972 році я одружився, згодом у нашій сім’ї народилися син і донька. Так ось, коли б не моя жінка Надія – я б ніколи не протримався стільки часу в лісовому господарстві. Вранці йшов на роботу – вона мене проводжала, а ввечері – зустрічала вдома. Господарство було попоране, діти – доглянуті. Таке ставлення невимовно зігрівало моє серце і додавало сил долати будь-які життєві негаразди. Загалом же сім’я і робота – саме з цього і складається моє життя. Працювати в ліс ходжу із задовленням та чудовим настроєм. І недаремно колись сказав трудовому колективу лісництва – ви моя друга родина».
Будь-яка людина прагне залишити за життя свій слід на землі – щоб земляки пам’ятали. М.К. Аніщенка згадуватимуть передовсім через те, як його зусиллями земля нашої Сновщини прикрашалася лісом.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото Леоніда ШЛОМИ
- Я зі звичайної сільської сім’ї, мої батьки були колгоспниками, - згадує М.К. Аніщенко. – Поміж родичів не було нікого, хто б працював у лісовому господарстві. Але з самого дитинства мене вабив ліс. Пам’ятаю, як десятирічним хлопчаком переправлявся човном через річку Снов і вирушав у нетрі урочища під назвою Ляхів. Це було моє найулюбленіше місце. Там у низках, попід лозами, росли білі грибочки, а далі починалися щедрі масиви ягідників. У той час на Ляховому ще зберігалася тригектарна ділянка з 90-річними соснами. Ці дерева були у довжину понад тридцять метрів і неначе підпирали небо. Стовбури мали широчезні – діаметром сантиметрів з сорок. Ми з приятелями все мріяли за допомогою ремінців залізти на верхівку якогось велетня, щоб роздивитися навколишню місцевість. Однак нікому так і не вдалося це зробити... Ось тоді я полюбив ліс. А коли кілька разів долучився до гасіння лісових пожеж – моє почуття ще більш зміцніло. Про природу треба дбати - такою була моя думка.
Коли закінчував школу, мій брат, який працював на залізничній станції в Гомелі, порадив вступити до тамтешнього технікуму залізничного транспорту. Проте я «запізнився» на перший екзамен, бо вирішив: лишуся в рідному краї. І відтоді жодного разу не пошкодував про свій вибір.
Ще не було мені 18 років, як влаштувався на роботу до лісництва. Першим завданням стала розчистка лісосіки. За це я отримав і першу зарплатню – 19 карбованців.
Мені пощастило у житті, що зустрів чудових наставників. Лісничий М.І. Івашина був не просто професіоналом своєї справи, а й людиною з великої літери – за своїми якостями. Від тодішнього майстра лісу Л.С. Рудика я теж отримав чимало фахових знань. Багато чому важливому навчив мене і бригадир лісорубів В.В. Гломозда.
Пригадую свою першу посадку лісу в 52 кварталі. Зараз тим соснам і березам вже 49 років. На ділянці ростуть гарні дерева, метрів 20 заввишки. Серце радіє, коли бачу цей ліс. Ось що значить якість посадки! Тоді люди у лісництві ставилися до роботи сумлінніше, подекуди, можна сказати, душу вкладаючи у зроблене...
Ліс для мене став невід’ємною складовою буття. Є в урочищі Коровний хутір особливе місце. Там росте дуб, якому близько двохсот років. Буваючи там по роботі, не проминаю нагоди постояти біля нього, згадати минуле, як вже в юності з друзями ходили сюди, збирали квітки сон-трави і дарували дівчатам.
Під завершення розмови поставили запитання М.К. Аніщенку – чи складно було працювати в лісі аж півсторіччя? На мить замислившись, він відповів: «У 1972 році я одружився, згодом у нашій сім’ї народилися син і донька. Так ось, коли б не моя жінка Надія – я б ніколи не протримався стільки часу в лісовому господарстві. Вранці йшов на роботу – вона мене проводжала, а ввечері – зустрічала вдома. Господарство було попоране, діти – доглянуті. Таке ставлення невимовно зігрівало моє серце і додавало сил долати будь-які життєві негаразди. Загалом же сім’я і робота – саме з цього і складається моє життя. Працювати в ліс ходжу із задовленням та чудовим настроєм. І недаремно колись сказав трудовому колективу лісництва – ви моя друга родина».
Будь-яка людина прагне залишити за життя свій слід на землі – щоб земляки пам’ятали. М.К. Аніщенка згадуватимуть передовсім через те, як його зусиллями земля нашої Сновщини прикрашалася лісом.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото Леоніда ШЛОМИ
Комментариев нет:
Отправить комментарий