А якщо все, що перераховано в цьому вислові, зробити
родиною разом, то більшого щастя й бажати не треба
Що може бути прекрасніше за рідний дім, родину, сім`ю та усвідомлення того, що тут ти почуваєш себе захищеним, потрібним і люблячим. Це стосується і дорослих, і дітей. Родина
для малечі – це ще й складова їхнього щасливого дитинства. Тут вони зростають, навчаються і виховуються на сімейних цінностях, традиціях, які передаються з покоління в покоління. В Україні, щоб підкреслити важливість родинних цінностей, 5 років тому започаткували свято - День родини, яке відзначається 8 липня.
Про одну чудову працьовиту родину, яка живе на Сновщині, розповімо вам, шановні читачі, сьогодні.
На околиці села Хотуничі, де, куди оком не кинь, розкинулись поля, стоїть чепурний будинок. Поряд з ним - велика загородка, в якій пасеться чимало овець. А неподалік - багато сільгосптехніки. Видно, що люди, які тут живуть, трудяться, не покладаючи рук. Назустріч нам з будинку вибіг 4-річний білявий хлопчик і на запитання, як тебе звуть, відповів з гордістю: «Дядя Коля!» Так розпочалося наше знайомство з подружжям Валерія та Олени Процьких і їхнім найменшим сином. Хоч їхня родина багатодітна (вони мають двох синів і трьох доньок), та вдома був з батьками тільки наймолодший.
- У садочок не дуже любить ходити, а такий моторний, що за день усіх втомить, - сміється мама Олена Анатоліївна.
- А чому ж - дядя Коля? - запитую.
- Це тому, що в старшої його сестрички Юлі вже народилася донька Мирослава. От він з того часу й називає себе дядьком, бо має племінницю.
Артем і Юля - старші діти подружжя. Хоч між ними різниця один рік, та в школі вони були однокласниками. Донька закінчила медичний коледж у Чернігові, працювала в лікарні, а нині – в декретній відпустці. Найстарший в сім`ї – Артем - теж уже покинув рідну домівку і працює в Києві в підрозділі Національної поліції особливого призначення КОРД. Вже справжній мужчина-захисник. Маленька Аня тільки-но закінчила перший клас і радіє своїм першим літнім канікулам.
- Ми обоє родом з Хотунич, - розповідає Валерій Іванович. – Тут ми познайомилися і одружилися зовсім молодими в 1993 році.
- Жили зі свекрухою, потім з тещею (в Софіївці), - продовжує Олена Анатоліївна. - Лише згодом почали будувати свій власний дім. Це коли вже повернулися на малу батьківщину, де Валерію запропонували посаду директора сільського будинку культури. Я іноді його трохи заміняла, а в основному – вдома з дітьми сиджу.
- Ви самі з багатодітних сімей? – запитую, бо не кожен у наш час наважиться народити п’ятеро дітей.
- Ні, це у наших бабусь було по багато братів і сестер.
Будинок у Процьких сучасний, з усіма зручностями – гаряча й холодна вода, санвузол, Інтернет. Будували ж по-хазяйськи. Живуть у ньому вже 10 років. Навколо квітне безліч різних квітів.
- Коли ж ви встигаєте ще й клумби доглядати? – запитую.
- Ви ще грядок її не бачили! - усміхнувся чоловік.
Заінтригував, тож усі разом пішли подивитися. А там… У деяких господинь в селі такого розміру весь город, а в Процьких – лише грядки! Ділянка кабачків, полуниці, цибулі, моркви й багато-багато іншого. Причому все прополоте ідеально! І тоді виникло інше запитання: а коли ж господарі відпочивати встигають?
Кажуть, що виспатися встигають. Свята люблять усякі: і церковні, і державні. Тоді й відпочинок собі влаштовують. З таким хазяйством і городами далеко нікуди не поїдеш у гості, бо обробляють ще й гектарні паї, і худоби повно. «А що ж робити, коли дітей треба на ноги піднімати, і вдягати, і годувати. Не скласти ж рук і сидіти без діла? Звичайно, - каже господар, - простіше піти на роботу, покинувши обробляти землю, та де працевлаштуватися в селі? Та так, щоб і платили достойно, щоб вистачило на всю родину». Свого часу Валерій був оформлений підприємцем і займався продажем сільгосптехніки. Та згодом закрив цей бізнес і тепер господарює разом з дружиною і дітьми вдома.
Посадили вони поряд з грядками і чудовий молодий сад. Вже з кожного деревця і кущика пробували плоди. Будують баню у дворі – для душі й відпочинку. «Це коли син з Києва приїжджав, ми стіни й дах зробили, - розповідає чоловік. – Тепер чекаю знову його на підмогу».
- Коли вже та війна скінчиться? – кілька разів повторювала Олена Анатоліївна під час розмови. – Ми колись на День молоді в Сеньківку любили їздити, а тепер… І взагалі, я останнім часом не люблю телевізор дивитися: одні жахи, аж моторошно. Чи раніше такого не було, чи нам просто не все показували. Я люблю читати книги, - і показує домашню бібліотеку.
На стіні в залі – вишиті ікони й картина. «Це донька Юля – наша рукодільниця», - каже жінка. А сама Олена любить радувати сім`ю власною випічкою і смачними стравами, які звикла за роки сімейного життя готувати великими порціями.
Наступного року подружжя святкуватиме своє срібне весілля. І хоч головне в житті вони вже зробили – посадили сад, побудували дім і виростили сина, та попереду ще ціле життя. З саду тепер треба насолоджуватися його дарами, будинок хай наповнюється щебетом онуків і радісним спілкуванням з гостями, а синам і донькам треба передати всю свою мудрість і любов, щоб виросли людьми з великої літери.
Тож нехай їхні мрії обов’язково здійсняться, а щоденна праця принесе радість і добробут родині.
Лариса МАРТИНЕНКО
Фото автора та
з сімейного архіву Процьких
Комментариев нет:
Отправить комментарий