Відійшла в історію афганська війна, ніким і нікому не оголошена, героїчна і трагічна. Усі все знають: про неї довгий час навіть не згадували, бо це вважалося державною таємницею. До речі, і дотепер люди до участі обмеженого контингенту радянських військ у тій війні ставляться по-різному.
Одні кажуть: «Я там не був і не моя то справа», дехто взагалі засуджує введення військ колишнього СРСР на територію чужоземної держави, однак основна частина все ж серцем ті давні події сприймає. А ще – з болем, рідними могилками, обелісками, дошками пам’яті, де на фотографіях – кровинки-хлопчики, красені-лицарі, вічно молоді...
Афганістан завжди буде паролем горя й сліз і для жительки Старої Рудні Марії Михальченко, син якої звідти не повернувся. А як вона чекала слів: «Мамо, я прийшов!», як виглядала у віконечко листоношу, пригортала до грудей очікувані від Васі листи. У них – жодного натяку на ризики, жодної скарги на тяжку службу і смертельну небезпеку душманів, навпаки, запевнення, що все обов’язково буде добре, що і з теплом, і з харчуванням повний порядок... Чи не кожну ніч і досьогодні Марія Кирилівна прокидається у холодному поту, згадуючи моменти прощання зі своїм Васильком і той день, коли до хати влетіла чорна звістка про його загибель. Героїчну, мужню, справжнього воїна-солдата. Він міг вискочити із палаючої бронемашини, але став рятувати інших побратимів!
Кажуть, що час лікує рани. Але, подивившись у зажурені очі мами цього захисника, попередня думка стає химерною.
Ні, не лікує! Доля нашої героїні після загибелі сина стала назавжди скаліченою і пораненою, й сама вона не перестає щодня лити сльози, цілувати рідний портрет.
Фотографіями Василька уставлений весь просторий дім з блискучою чистотою, красивими вишиванками й двома муркотливими кицями. Його фотографії – на стінах, у серванті – в обрамленні квітів і морі щемних спогадів. Про те, як маленьким відганяв пастися гусей, як навчався у Петрівській школі, трудився токарем на заводі у Гомелі, як служив у роті молодого бійця в Маріїних Гірках і прореагував на наказ продовжити службу на далекій землі Півдня. Сказав тоді: «Куди Батьківщина накаже – туди і піду!»
За словами Марії Кирилівни, син мав батьківський, чоловічий характер і виховувався в любові і праці. Бо ж батько, уславлений тракторист і комбайнер, кавалер бойових орденів і медалей, учасник ризикованих операцій в Угорщині, вчив його бути на передньому краї головних подій, що відбуваються в державі. Михайло Васильович (так його звали) не зміг пережити втрату сина, таку його коротку життєву біографію, написану кров’ю, відшліфовану кроками у безсмертя.
Марію Кирилівну наразі підтримують доньки. Телефонують із-під Києва, із Гомеля – уранці, в обід і ввечері, кличуть до себе, а коли приїжджають у гості – навозять стільки гостинців і сонечка, що аж тісно стає. Любить вона їх безмежно, але їхати з рідної хати і села, із вулиці, що носить ім’я сина, не хоче.
- Тут, - каже, - все нагадує мого Василька, котрий своїм кроком неначе поставив крапку у тій далекій війні...
Давайте ж згадаємо і ми усіх її героїв, тим паче, що ще й досьогодні у східній частині України свищуть кулі і лягають голови найсміливіших, найнебайдужіших.
Олена КОМПАНЕЦЬ, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий