Колись маленькою Софіївкою регулярно курсували автобуси і була у цьому лісовому селі зупинка. Потім, коли почала змінюватись інфраструктура і зникати то школа, то клуб, то магазин із поштою, дитсадок, млин – похилилася й зупинка: із неї стали випадати цеглини, сипатись штукатурка, а замість лавочок утворились розламані діри.
Автобуси в село також не стали ходити, а люди... вони перейшли (в основному) на велосипеди, гужовий транспорт й автостоп...
Але картина, що постала цьогорічної зими, мене просто вразила. Зупинка відродилась, помолодшала. На вибілених й розмальованих стінах, неначе співали півні і літали жайворонки, а усередині стояв услін і накритий клейонкою дерев’яний стіл.
Що це? - спитала у знайомого гурту із колишніх земляків.
Та це Льоня Батрак із дому виніс, а ковбасою і горілкою поминаємо великого софіївського трударя Василя Ісаченка, - сказав Микола Роговенко. Чоловік довгий час крутив руля, а наразі займається домашнім господарством, влітку і восени разом із дружиною Галиною Петрівною ходять до лісу, де знають кожен кущик і кожне деревце. Грибів збирають повнії кошики, а ще порають корів.
На облаштовану зупинку приходять завжди охоче, бо там, крім вирішення нагального, можна й новин дізнатися, й чарочку за друга перехилити, і сир перекупникам здати...
Олена КОМПАНЕЦЬ, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий