Минулої п’ятниці іванівці проводжали в останню путь Кухаренко Валентину Макарівну. Шлях цієї 95-літньої вдови був пересипаний (у більшості випадків) чорними кольорами журби, проте жінка ніколи не втрачала тяги до роботи і людей, жила на усю силу, дихала на повні груди.
Трудилася у ланці і на фермі, порала власний город і не втомлювалася чекати із далеких країв єдиного сина Миколу. Так, мабуть, розпорядилася всевладна доля, судивши йому тисячокілометрові відстані від мами і навіть незмогу попрощатися з нею востаннє. Поруч із Валентиною Макарівною повсякчас був її близький родич. І не лише через те, що жив неподалік, а передусім, маючи добру вдачу і м’який характер, Володимир Павлович ( на фото) варив бабусі борщик, супчик, картопельку. Протягом останнього місяця носив дрівцята й топив маленьку грубку, і говорив, розказував сільські новини. Щоправда, великої втіхи від тих розповідей баба Валя не отримувала, бо ж почуте лише гнітило. Помирали її подруги, а про молодь (хоч і живу!) інформацію довідувалася зовсім не мажорну. То хворіє, то роботи і грошей нема, то нічим до міста доїхати!
І хоч у малесенькій (зі солом’яною стріхою) її домівці, де у шибки заглядали шпарини, не було ні радіо, ні телевізора, ні будь-яких інших достойних гідного життя ветерана благ, вона все одно знала чи не усіх керівників держави, району, любила вести діалог зі старостою – і про землю, і паї, про хліб, що повсякчас дорожчає.
Померла Валентина Макарівна тихо, не завдаючи нікому зайвих клопотів і мороки. Люди кажуть, так, як і жила...
Хай же буде їй Божа милість у іншому, далекому від нас світів де все по правді і по вчинках.
Олена КОМПАНЕЦЬ, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий