Свиня. Як багато в цьому слові для серця нашого звучить.
Уявити українську національну як сільськогосподарську, так і кулінарну культуру без цієї тварини просто неможливо. Щоправда, науковці, які займалися історичними дослідженнями на тему свинячого сала, кажуть, ніби масове вживання предками такого продукту в їжу почалося лише років 200-300 тому.
Пояснюють все дуже просто: саме тоді розвиток рільництва досяг рівня, що забезпечував наявність великих лишків зерна, котрі йшли на відгодівлю худоби й забезпечували нарощування сала потрібної товщини. Та й породи свиней з часом поліпшувалися. Поза тим можна твердо констатувати одне: стіл українців без традиційних страв зі свинини уявити просто неможливо. (Зрештою, ми ж не іудеї чи мусульмани?). На жаль, бували в історії моменти, коли дехто намагався обмежити наш народ у споживанні свинячого м’яса та сала. Один з методів – бідність більшості населення. Скажімо, при нинішній ціні свинини - 55 грн. за кілограм, далеко не кожен наш земляк може собі дозволити більш-менш регулярно ласувати чимось смачненьким – тією ж таки шинкою домашнього виготовлення.
На жаль, поголів’я свиней на Щорсівщині, як-то кажуть, залишає бажати кращого. За даними з відділу статистики, станом на 1 січня 2012 року в районі нараховувалося 2973 «хрюшки». Хоча рівно за рік до цього їх було 3274. Тобто в «мінус» - понад три сотні голів. Звісна річ, ці цифри навряд чи є остаточними, бо у людини може бути повен хлів худоби, а вона нікому про це не скаже. Й обліковцю-статисту – в першу чергу… Тож, напевно, реальне поголів’я є дещо більшим, ніж відображене в офіційних документах. Головним утримувачем свиней залишаються приватні селянські господарства. По колишніх колгоспах такої живності вже нема. (Принаймні, так стверджують обізнані з ситуацією посадовці). На місцевому ринку продають і завезених свиней, зокрема, нібито з Черкаської області. Начебто там вони трохи дешевші. До певної міри відображенням стану справ у свинарстві Щорсівщини можна вважати інформацію з районного управління ветеринарної медицини. Торік її спеціалісти провели ідентифікацію 614 свиней. (Без такої процедури не можна отримати дозвіл на забій і продаж свиней). Наразі «причепити пластмасову бирку до вуха свині» коштує 18 гривень, ще 50 – огляд тварини перед забоєм і видача відповідної довідки. Начебто й небагато. Не те, що раніше…
Як було
колись…
У газеті «Щорська правда» від 25 листопада 1944 року було опубліковано текст обов’язкової постанови №10 виконкому райради, яка стосувалася заготівлі шкірсировини. Якщо точніше - додатково роз’яснювала обов’язок власників при зарізі своєї худоби здати свинячу шкуру державі. (Більшість наших людей поставилася до такої вимоги відверто негативно, адже сало без шкури цінувалося менше). Отже, керуючись постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ще від 20 квітня 1940 року, місцева влада вирішила: заборонити смалити свинячі туші. Хто це зробить – того оштрафують на тисячу карбованців (майже річний заробіток середньостатистичного працівника) або відправлять на тримісячні примусові роботи. Якщо господар свиней вчинить таке вдруге – його притягатимуть до кримінальної відповідальності згідно з постановою пленуму Верховного суду СРСР від 30 серпня 1941 року. Також виконком райради заборонив нелегальну переробку шкірсировини приватними особами, а начальника райвідділу міліції товариша Нестерова зобов’язав провести всебічну боротьбу зі смалінням свиней. При виявленні таких фактів – відбирати шкури і товари (малося на увазі м’ясо, сало тощо) для подальшої передачі заготівельній організації – «Заготживсировина». Документ підписали голова виконкому райради Семенов і секретар Кабанова.
Щоправда, чимало мешканців Щорсівщини швидко знайшли можливість, як обійти таку неприємну владну постанову. Свиней почали різати потай, тишком-нишком. За спогадами старожилів, робилося це так. Спочатку худобину тримали пару днів без кормівлі. Потім заносили до хліва відро з висівками й ставили перед нею. Зголодніла тварина кидалася їсти, й саме у цей момент її били обухом сокири по голові. Через те, що рот і горлянка свині були забиті висівками, вона не могла заверещати, тож факт забою лишався невідомим для сусідів або якихось недоброзичливців, які могли доповісти до сільради про подію. Надалі непритомну «рохлю» клали на воза або тачку, прикривали якимось мотлохом і везли за село, до лісу. (Мовляв, сміття вивозимо – пояснювали зустрічним односельцям). У хащах свині пускали кров, смалили, розбирали й частинами доставляли додому. Вже там, при запнутих віках і зачинених дверях, відбувалося остаточне сортування м’яса та сала. До оселі за заздалегідь обумовленим стуком (сигналом) пускали лише своїх, а згодом починався невеличкий банкет голодного часу…
Ось таким чином люди протистояли болячці під назвою «донощицтво» й ігнорували відверто здирницьку політику держави стосовно селян.
Уявити українську національну як сільськогосподарську, так і кулінарну культуру без цієї тварини просто неможливо. Щоправда, науковці, які займалися історичними дослідженнями на тему свинячого сала, кажуть, ніби масове вживання предками такого продукту в їжу почалося лише років 200-300 тому.
Пояснюють все дуже просто: саме тоді розвиток рільництва досяг рівня, що забезпечував наявність великих лишків зерна, котрі йшли на відгодівлю худоби й забезпечували нарощування сала потрібної товщини. Та й породи свиней з часом поліпшувалися. Поза тим можна твердо констатувати одне: стіл українців без традиційних страв зі свинини уявити просто неможливо. (Зрештою, ми ж не іудеї чи мусульмани?). На жаль, бували в історії моменти, коли дехто намагався обмежити наш народ у споживанні свинячого м’яса та сала. Один з методів – бідність більшості населення. Скажімо, при нинішній ціні свинини - 55 грн. за кілограм, далеко не кожен наш земляк може собі дозволити більш-менш регулярно ласувати чимось смачненьким – тією ж таки шинкою домашнього виготовлення.
На жаль, поголів’я свиней на Щорсівщині, як-то кажуть, залишає бажати кращого. За даними з відділу статистики, станом на 1 січня 2012 року в районі нараховувалося 2973 «хрюшки». Хоча рівно за рік до цього їх було 3274. Тобто в «мінус» - понад три сотні голів. Звісна річ, ці цифри навряд чи є остаточними, бо у людини може бути повен хлів худоби, а вона нікому про це не скаже. Й обліковцю-статисту – в першу чергу… Тож, напевно, реальне поголів’я є дещо більшим, ніж відображене в офіційних документах. Головним утримувачем свиней залишаються приватні селянські господарства. По колишніх колгоспах такої живності вже нема. (Принаймні, так стверджують обізнані з ситуацією посадовці). На місцевому ринку продають і завезених свиней, зокрема, нібито з Черкаської області. Начебто там вони трохи дешевші. До певної міри відображенням стану справ у свинарстві Щорсівщини можна вважати інформацію з районного управління ветеринарної медицини. Торік її спеціалісти провели ідентифікацію 614 свиней. (Без такої процедури не можна отримати дозвіл на забій і продаж свиней). Наразі «причепити пластмасову бирку до вуха свині» коштує 18 гривень, ще 50 – огляд тварини перед забоєм і видача відповідної довідки. Начебто й небагато. Не те, що раніше…
Як було
колись…
У газеті «Щорська правда» від 25 листопада 1944 року було опубліковано текст обов’язкової постанови №10 виконкому райради, яка стосувалася заготівлі шкірсировини. Якщо точніше - додатково роз’яснювала обов’язок власників при зарізі своєї худоби здати свинячу шкуру державі. (Більшість наших людей поставилася до такої вимоги відверто негативно, адже сало без шкури цінувалося менше). Отже, керуючись постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ще від 20 квітня 1940 року, місцева влада вирішила: заборонити смалити свинячі туші. Хто це зробить – того оштрафують на тисячу карбованців (майже річний заробіток середньостатистичного працівника) або відправлять на тримісячні примусові роботи. Якщо господар свиней вчинить таке вдруге – його притягатимуть до кримінальної відповідальності згідно з постановою пленуму Верховного суду СРСР від 30 серпня 1941 року. Також виконком райради заборонив нелегальну переробку шкірсировини приватними особами, а начальника райвідділу міліції товариша Нестерова зобов’язав провести всебічну боротьбу зі смалінням свиней. При виявленні таких фактів – відбирати шкури і товари (малося на увазі м’ясо, сало тощо) для подальшої передачі заготівельній організації – «Заготживсировина». Документ підписали голова виконкому райради Семенов і секретар Кабанова.
Щоправда, чимало мешканців Щорсівщини швидко знайшли можливість, як обійти таку неприємну владну постанову. Свиней почали різати потай, тишком-нишком. За спогадами старожилів, робилося це так. Спочатку худобину тримали пару днів без кормівлі. Потім заносили до хліва відро з висівками й ставили перед нею. Зголодніла тварина кидалася їсти, й саме у цей момент її били обухом сокири по голові. Через те, що рот і горлянка свині були забиті висівками, вона не могла заверещати, тож факт забою лишався невідомим для сусідів або якихось недоброзичливців, які могли доповісти до сільради про подію. Надалі непритомну «рохлю» клали на воза або тачку, прикривали якимось мотлохом і везли за село, до лісу. (Мовляв, сміття вивозимо – пояснювали зустрічним односельцям). У хащах свині пускали кров, смалили, розбирали й частинами доставляли додому. Вже там, при запнутих віках і зачинених дверях, відбувалося остаточне сортування м’яса та сала. До оселі за заздалегідь обумовленим стуком (сигналом) пускали лише своїх, а згодом починався невеличкий банкет голодного часу…
Ось таким чином люди протистояли болячці під назвою «донощицтво» й ігнорували відверто здирницьку політику держави стосовно селян.
Комментариев нет:
Отправить комментарий