З’ясовуємо це у петровлянки Наталії Мосі. Їй було усього п’ять місяців, коли відцуралася рідна мати. Причому зробила це не через надзвичайні обставини чи хворобу – просто дитина заважала їй пиячити.
Марія Ісаченко
…Це трапилось майже 40 років тому у Білорусії. Дівчинку забрала до себе на Щорсівщину ( в Петрівку) далека родичка – бабусина тітка Марія Василі-вна Козлова. Вона була уже в літах, і маленька часто плуталась: називала її то мамою, то бабусею.
- Її чоловік був для мене також і татком, і дідусем, - розповідає Наталія. – Він був хорошим господарем. Тримав пасіку. Вони обоє мене жаліли.
Потім його не стало. Залишились у хаті дві безпорадності: старе і мале. Жили на пенсію. Ростили тютюн на продаж. Я закінчила вісім класів і відразу ж пішла працювати. Всього спробувала – була і в садовій бригаді, і на полі, і на фермі. У 18 років вийшла заміж. Чоловік був з Чернігова. Переїхав до нас у Петрівку.
Прожили ми з ним шість років. Спочатку було нормально. Народилися дві доньки. Сім’ю зруйнувала горілка.
Коли п’яний, йому наче пороблено. Лютує, б’ється. Я терпіла, бо шукати захисту не було в кого. Батька не знаю. Мати навряд чи пам’ятала, що я в неї є. Розказували, що після мене вона народила ще двох хлопців і так само кинула їх. Де вони, як склалися їхні долі – невідомо.
У 1997-му померла наша Марія Василівна. Уявіть, як воно на душі, коли ти сам у цілому світі, і з близьких людей, кому можна просто поплакатись, - тільки подруга.
Але все колись закінчується. Так і моє терпіння. Я була уже на межі. Вирішила: що буде, те й буде. Виставила його без жодного сумніву і жалю. Дарма, що Лєні було тільки п’ять, а Маринці – взагалі три рочки.
У 2004-му Наталя знову вийшла заміж. За петровлянина Юрія Мосю. Згадує: нове життя починалося непросто. Юрій був молодшим від неї, йшов на двох дітей. Його мати чого тільки не робила, та він не послухався.
Жили у Наталі – у старій хаті, що дісталася їй від покійної «мами-бабусі». Досить типова ситуація – не вони такі перші, не вони – останні. Правда, декому вдається з часом налагодити стосунки. Тут не вийшло. Навіть коли у Наталії з Юрієм народилося четверо спільних дітей.
- Свекруха пліткує, що вони – нагуляні, - зітхає Наталя. – Вона й раніше розпускала різні чутки. Тепер і чоловік за нею це повторює. Добре виправдання собі знайшов: діти - чужі, про них можна й забути. Хоч він і в шлюбі не дуже дбав про них, особливо в останні роки. Я і свою, і його роботу тягла.
Та Бог їм суддя. Тим більше, що тепер вони уже півроку, як колишні.
- Виходить, що знову все повторилося, - кажу їй. – Ти знову залишилась сама, знову в старій хаті і з малими дітьми.
- Знову наступила на ті самі граблі, - погоджується жінка. – Тільки хата у нас тепер нова. Вірніше – інша. Купила за «дитячі» . Щоб малеча росла в нормальних умовах. Головне, що в домі – природній газ.
Одна кімната у нас за кухню, їдальню і вітальню, а в другій, чи не втричі більшій, поставила перегородки. Вийшов зал і дві спальні.
…Там усе – в ніжно-рожевих тонах. Дуже чисто. Просто не віриться, що в домі четверо дітей. Явно не таких, що тихіші води, нижчі трави. Принаймні, троє молодших – справжні відчайдухи.
Зі старшою – першокласницею Діаною познайомитися не вдалося. Ми приїхали, коли мама повела її в школу. Ангеліна, Даша і Максим (їм, відповідно, шість, п’ять і майже три роки) порядкували у вітальні-їдальні. Кольорові кульки, пазли, ляльки, іграшкові медичні інструменти , звиклий до всього кіт Циган літали від одного до іншого. Усі були зайняті ділом. Ніхто не плакав.
- Ви що, самі вдома?
- Ні, з татком!
Ведуть знайомитись. І тільки-но чоловік сідає, усі норовлять опинитися у нього на колінах. Хтось обнімає, хтось суне йому в рота кукурудзяну паличку… Весела метушня триває до приходу мами.
- Оце безлад розвели! – удавано жахається вона з порогу, і шість дитячих рученят хутко все складають.
- Мила сімейна картина. Так, - розказують, - із цьогорічного вересня, коли в них з’явився новий тато.
Звуть його Віктор Шестак. Родом зі Щорса. Йому, як і Наташі, 39 років.
Ми знали одне одного ще зі школи, - розказує Віктор. – А потім «загубилися». У кожного було своє життя. Я був одружений. Розлучився.
Цього літа ми випадково зустрілися. Тепер разом. Поки у цивільному шлюбі.
- Штамп у паспорті ще нікого не втримав, - продовжує Наталя. – І я не триматиму, коли життя не складеться. Нам зараз добре разом. Спочатку навіть не вірилось, що так буває. А розписатися завжди встигнемо.
Старшій Наталиній доньці 19 років. Вивчилася на флориста. Поки не працює, бо нещодавно вийшла заміж і живе у чоловіка в Камці.
- І зять, і сват працюють на залізниці. Оленка моя там не зобижена, - радіє жінка. – Маринка живе в Клюсах. Її чоловік їздить на заробітки в Київ.
На заробітки в Москву збирається і Віктор, бо хоч господарство тримають немале (корова, порося, птиця, кози), лише з нього прожити складно.
- Буду дуже рада за Наташу, якщо у неї нарешті все владнається, - говорить голова села Марія Деркач. – Вона помилялась у житті. Але трудяща, хазяйновита. У хаті завжди порядок. Їсти наварено. Діти доглянуті, чистенькі.
Запитую Віктора, як поставилися батьки до його рішення стати главою такої великої родини.
- Нормально, - відповідає. – Проти не були.
- Забирали дітей до себе в Щорс, - додає Наташа. – Може, нарешті і в моїх маленьких будуть справжні дідусь та бабуся.
… Прощаючись, дівчатка дружно махають «до побачення». Максимко вибігає проводжати. Тапочки надіти не встиг. На ганку світлі колготки стають брудними.
- Буде мамі робота, - кажу.
- Нічого, - посміхається Наташа. – У нас є пральна машина. – Учора напрала вісім вірьовок. (Справді, у дворі – ніби райдуга від яскравих дитячих одяганок, що сушаться під скупим зимовим сонцем). І замість того,щоб сварити, пригортає сина.
Дивлюсь на них і думаю: зло породжує зло далеко не завжди. Все залежить від того, скільки доброго зустрінеться людині в житті.
Комментариев нет:
Отправить комментарий