Р. Сотнікова
науковий співробітник історичного музею
Восени 1958 року, коли вся природа вдягла пишне золотаве вбрання, в мальовничій Старій Рудні поєднали свої долі молоді, красиві Марія Євстратенко та Михайло Михальченко.
В любові народились дві доньки, спочатку Ніна, потім Надія. Але молода сім’я мріяла про хлопчика, продовжувача роду. І от 25 грудня 1962 року на світ з’явився такий бажаний Василько. Якими ж щасливими були молоді батьки! Які надії покладали на нього! Згадує перший учитель В.Михальченка, Алексієнко Петро Олексійович: «Роки дитинства були для Василька щасливими, радісними. Ріс він у хорошій, дружній, працьовитій родині. Батьки з любов’ю ставились до дитини». Але.. Ой, доле, ну чого ти буваєш такою жорстокою? Афганістан... Для безлічі українських родин це слово назавжди стало грізним знаком біди і безутішного горя. Звістка про загибель Василя Михальченка сколихнула все село. Після смерті сина батько прожив лише 10 років, так і не змирившись з втратою. А Марія Кирилівна і в сніг, і в дощ, і зимою, і влітку йде до сина, несе квіти, обливаючи їх гарячими росинками сліз і проживає з ним на кладовищі миттєвість за миттєвістю - його таке коротке 19-літнє життя ...
За споминами матері, Василь був жвавим, працелюбним, надійним, чесним хлопцем. У нього було багато друзів. Після закінчення школи продовжив навчання в Гомельському ПТУ, звідки і був призваний до лав Радянської Армії в березні 1981 року. І, за словами матері, він відчував, де саме йому доведеться служити. Йому випав Афганістан. Війна в мирний час, розвідник. А в листах до рідних писав, що все у нього добре і « все в мене, мамочко, є».
Цього року - сумна дата. 21 серпня минає 30 років з дня його смерті. Того спекотного серпневого дня В.Михальченко у складі свого підрозділу супроводжував колону, коли несподівано бойова машина піхоти, яка йшла попереду , і в якій знаходився командир роти, старший лейтенант Б.А.Нометов, підірвалась на міні. Не вагаючись ні секунди, Василь, незважаючи на небезпеку, уже будучи пораненим побіг до палаючої машини командира. Спочатку виніс на собі водія-механіка, а потім кинувся, зробивши цим крок назустріч безсмертю, рятувати командира. Пролунав вибух. Вибухнуло пальне і здетонували боєприпаси. Коли його підібрали товариші, Василь уже був мертвий. За мужність і героїзм, проявлені у бойовій обстановці, Василя Михальченка посмертно нагородили Орденом Леніна. Його іменем названі вулиці в місті Щорс і його рідній Старій Рудні. Вулиця в рідному селі, де він бігав босоногим хлопчиськом, де він дорослішав, мріяв, адже попереду було ціле життя. Не судилося. Пам’ять про нього живе в серцях його земляків.
У музейній кімнаті місцевої школи представлені фото, підручники, особисті речі Василя, проводиться спортивний турнір його пам’яті. Бережно зберігає все, що пов’язане з В. Михальченком, і історичний музей. У цьому році фонди поповнились його випускним альбомом з училища, листом, який Василь написав з Афгану, в/ч 82869, сестрі Надії, а також фото Нометова Амішера, брата командира. Амішер підтримує тісний зв’язок з сім’єю загиблого з великою вдячністю за виховання такого сина.
У цьому році Василю Михальченку виповнилось би 50. Але йому судилось назавжди залишитись 19-літнім. А згорьована мати, душу якої і по сьогодні ятрить глибока рана, безсонними ночами свій біль вилила на аркуш паперу такими словами:
Цветок любимый наш,
Как рано ты угас,
Ты с нами, Васька.
Каждый день и каждый час.
науковий співробітник історичного музею
Восени 1958 року, коли вся природа вдягла пишне золотаве вбрання, в мальовничій Старій Рудні поєднали свої долі молоді, красиві Марія Євстратенко та Михайло Михальченко.
В любові народились дві доньки, спочатку Ніна, потім Надія. Але молода сім’я мріяла про хлопчика, продовжувача роду. І от 25 грудня 1962 року на світ з’явився такий бажаний Василько. Якими ж щасливими були молоді батьки! Які надії покладали на нього! Згадує перший учитель В.Михальченка, Алексієнко Петро Олексійович: «Роки дитинства були для Василька щасливими, радісними. Ріс він у хорошій, дружній, працьовитій родині. Батьки з любов’ю ставились до дитини». Але.. Ой, доле, ну чого ти буваєш такою жорстокою? Афганістан... Для безлічі українських родин це слово назавжди стало грізним знаком біди і безутішного горя. Звістка про загибель Василя Михальченка сколихнула все село. Після смерті сина батько прожив лише 10 років, так і не змирившись з втратою. А Марія Кирилівна і в сніг, і в дощ, і зимою, і влітку йде до сина, несе квіти, обливаючи їх гарячими росинками сліз і проживає з ним на кладовищі миттєвість за миттєвістю - його таке коротке 19-літнє життя ...
За споминами матері, Василь був жвавим, працелюбним, надійним, чесним хлопцем. У нього було багато друзів. Після закінчення школи продовжив навчання в Гомельському ПТУ, звідки і був призваний до лав Радянської Армії в березні 1981 року. І, за словами матері, він відчував, де саме йому доведеться служити. Йому випав Афганістан. Війна в мирний час, розвідник. А в листах до рідних писав, що все у нього добре і « все в мене, мамочко, є».
Цього року - сумна дата. 21 серпня минає 30 років з дня його смерті. Того спекотного серпневого дня В.Михальченко у складі свого підрозділу супроводжував колону, коли несподівано бойова машина піхоти, яка йшла попереду , і в якій знаходився командир роти, старший лейтенант Б.А.Нометов, підірвалась на міні. Не вагаючись ні секунди, Василь, незважаючи на небезпеку, уже будучи пораненим побіг до палаючої машини командира. Спочатку виніс на собі водія-механіка, а потім кинувся, зробивши цим крок назустріч безсмертю, рятувати командира. Пролунав вибух. Вибухнуло пальне і здетонували боєприпаси. Коли його підібрали товариші, Василь уже був мертвий. За мужність і героїзм, проявлені у бойовій обстановці, Василя Михальченка посмертно нагородили Орденом Леніна. Його іменем названі вулиці в місті Щорс і його рідній Старій Рудні. Вулиця в рідному селі, де він бігав босоногим хлопчиськом, де він дорослішав, мріяв, адже попереду було ціле життя. Не судилося. Пам’ять про нього живе в серцях його земляків.
У музейній кімнаті місцевої школи представлені фото, підручники, особисті речі Василя, проводиться спортивний турнір його пам’яті. Бережно зберігає все, що пов’язане з В. Михальченком, і історичний музей. У цьому році фонди поповнились його випускним альбомом з училища, листом, який Василь написав з Афгану, в/ч 82869, сестрі Надії, а також фото Нометова Амішера, брата командира. Амішер підтримує тісний зв’язок з сім’єю загиблого з великою вдячністю за виховання такого сина.
У цьому році Василю Михальченку виповнилось би 50. Але йому судилось назавжди залишитись 19-літнім. А згорьована мати, душу якої і по сьогодні ятрить глибока рана, безсонними ночами свій біль вилила на аркуш паперу такими словами:
Цветок любимый наш,
Как рано ты угас,
Ты с нами, Васька.
Каждый день и каждый час.
Комментариев нет:
Отправить комментарий