Минулого тижня назавжди відійшов у вічність Василь Макарович Сидоренко зі Щорса. Старшому поколінню наших земляків його ім`я було добре відоме. Фронтовик, залізничник, педагог, а разом з тим – просто чудова людина і на диво цікавий співрозмовник.
Про таких кажуть – непересічна особистість. Природа щедро обдарувала його різноманітними талантами. Майстер столярної справи, він також володів неабияким хистом до живопису. Йому було властиве загострене відчуття Батьківщини і любов до рідного краю, навколишньої природи. Риболовля, полювання – це те, без чого він не уявляв свого життя. Понад п`ятдесят років В.М.Сидоренко належав до числа активних миливців Щорсівщини, тож у райраді УТМР звітстку про його смерть сприйняли з глибоким сумом, усвідомлюючи, що у минуле ніби відходить ціле покоління, ціла епоха.
Василь Макарович пройшов через горнило війни. Отримавши за виявлений героїзм ордени Олександра Невського, Червоної Зірки та інші нагороди. Потім була робота на залізниці. Але по-справжньому розкрилася його натура на педагогічній ниві. Понад двадцять років він віддав викладанню в технічній школі, профтехучилищі, міській школі №3, отримавши знак «Відмінник народної освіти». І де б він не працював – всюди запам`ятовувався сумлінним ставленням до роботи і своїх обов`язків. Свідченням цього є безліч записів про подяки і заохочення у трудовій книжці. Але головне – В.М.Сидоренко жив, оточений повагою людей. Гірко тепер писати про нього в минулому часі – «жив». Однак що вже поробиш, ніхто не вічний. Доля й так відміряла Василю Макаровичу майже дев`яносто років… До речі, в його родині були довгожителі. Дід Іван Андрійович з Корюківщини (бондар, бджоляр, мисливець) прожив понад століття.
Правду кажуть, що людина живе доти, доки про неї пам`ятають. Тож від нас залежить, наскільки довго втримається пам`ять про В.М.Сидоренка поміж прийдешніх поколінь.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Про таких кажуть – непересічна особистість. Природа щедро обдарувала його різноманітними талантами. Майстер столярної справи, він також володів неабияким хистом до живопису. Йому було властиве загострене відчуття Батьківщини і любов до рідного краю, навколишньої природи. Риболовля, полювання – це те, без чого він не уявляв свого життя. Понад п`ятдесят років В.М.Сидоренко належав до числа активних миливців Щорсівщини, тож у райраді УТМР звітстку про його смерть сприйняли з глибоким сумом, усвідомлюючи, що у минуле ніби відходить ціле покоління, ціла епоха.
Василь Макарович пройшов через горнило війни. Отримавши за виявлений героїзм ордени Олександра Невського, Червоної Зірки та інші нагороди. Потім була робота на залізниці. Але по-справжньому розкрилася його натура на педагогічній ниві. Понад двадцять років він віддав викладанню в технічній школі, профтехучилищі, міській школі №3, отримавши знак «Відмінник народної освіти». І де б він не працював – всюди запам`ятовувався сумлінним ставленням до роботи і своїх обов`язків. Свідченням цього є безліч записів про подяки і заохочення у трудовій книжці. Але головне – В.М.Сидоренко жив, оточений повагою людей. Гірко тепер писати про нього в минулому часі – «жив». Однак що вже поробиш, ніхто не вічний. Доля й так відміряла Василю Макаровичу майже дев`яносто років… До речі, в його родині були довгожителі. Дід Іван Андрійович з Корюківщини (бондар, бджоляр, мисливець) прожив понад століття.
Правду кажуть, що людина живе доти, доки про неї пам`ятають. Тож від нас залежить, наскільки довго втримається пам`ять про В.М.Сидоренка поміж прийдешніх поколінь.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий