Минулої суботи сонце з самого ранку щедро вигрівало болотяну улоговину біля Сеньківки, де на стику кордонів України, Білорусії та Росії височить стрункий монумент. Біля його підніжжя з нагоди Дня молоді було організовано традиційний фестиваль, учасниками якого стали як офіційні делегації з трьох країн, так і безліч звичайних людей, охочих до масових видовищ. Словом, себе можна було показати, та й інших подивитися.
Цьогоріч роль приймаючої сторони взяли на себе білоруси. Старт свята відчутно затримався. До початку церемонії урочистого відкриття правоохоронці перекрили вхід на територію торговельно-розважального містечка, тож люди або мужньо стояли і терпіли спеку, або шукали місця для відпочинку обабіч дороги. (У даному випадку дивну передбачуваність продемонструвала білоруська сторона, подбавши про паперові кепки для своєї делегації). Нарешті заграла музика, міліція та поліція (це в росіян) звільнила проходи й представники трьох народів розійшлися по місцевості, аби ближче глянути на сусідів. Відразу ж варто зауважити: у людському морі зазвичай саме українці вирізнялися чіткою національною самоідентифікацією. Дуже часто впадали в око наші співвітчизники, вбрані у справжні (а не бутафорські) вишиванки, не дивина було побачити людину з блакитно-жовтим прапорцем у руках. Причому робилося це не за рознарядкою, а від щирого серця. Словом, фестиваль у Сеньківці став виразною демонстрацією української окремішності, але разом з тим – нашої доброзичливості, гостинності та доброї волі.
То що ж можна сказати про гостювання в росіян та білорусів? Перш за все – у них теж є майстри, які своїм талантом вміють прославити рідний край. І мова в даному випадку – не лише про співаків і танцюристів. Скажімо, довелося бачити виставку керамічних виробів з глини. Все ніби як у нас – чоловічки, хатинки тощо. Різниця хіба що в мотивах. Український варіант – це зухвалий, усміхнений козак з оселедцем, а російський – це здивований чи переляканий мужик з густою бородою. Звісно, сусідське декоративно-ужиткове мистецтво цим не обмежилося. Глядачі не могли оминути виставку віртуозних ковальських виробів, помилуватися розкішним мереживом ткаль-рукодільниць. Або приміряти традиційні російські вироби, оспівані навіть у народних казках - лапті. Загалом же цікавого вистачало. Однак попри все побачене, почуте і скуштоване незабаром починаєш себе ловити на думці: «Додому хочу, на Батьківщину». Йдучи крізь різноголосий натовп, врешті-решт помічаєш вуличку, де на наметах красуються добре знайомі й милі серцю вивіски – «Шинок», «Корчма», «Міське споживче товариство». А вже там – просто таки невимовна щедрість прилавків. «Пиво, мед, горілка й усе інше» ллється рікою, димний шашличний аромат не підпускає далеко, на душі стає легко від усього цього й напрочуд добре. Вже ніби й повітря на українському боці здається чистішим, й поля – зеленішими. Яскраві ятки майстрів народної творчості приковують увагу до себе. Приємно, що підтвердженням таких вражень стало масове відвідування українського містечка росіянами та білорусами. Якась притягальна сила вабила їх до нас, особливо весела й розкута атмосфера, щось підсвідоме, те, що кличе дітей до родинного гнізда. До того ж побачити вони могли там не лише Чернігівщину, а й Сумщину, Одещину та інші регіони нашої країни в усій різноманітності.
Сеньківське свято явило всім яскраве видовище з концертів, розваг, атракціонів та конкурсів. Цікаво було і дітям, і дорослим. Гарний настрій, доброзичливе спілкування, зустріч на лоні природи – що ще треба для хорошого відпочинку? Мабуть, саме з таких моментів і повинно складатися життя.
Фото Олега МІРОШНИЧЕНКА
Комментариев нет:
Отправить комментарий