Де й подівся мій затяжний жаль за колись великим Глибоким Рогом, коли побачила Олега Соболевського. Я відразу ж упізнала його, бо років сімнадцять тому бачила чи не щодня. Мотався тоді із свого хутірця Софіївкою й Іванівкою,
допомагаючи немічним і старим, відгукуючись чи не на кожний поклик, кожне прохання. – Так Бог вчить, - казав, - так має діяти кожна людина! Жив з батьками, котрі вже відійшли в інші світи, залишивши синові добротний будинок, великий сад і город. Навколо них тепер – поля й переліски, і, в основному, порожні хати, куди навіть із спадкоємців мало хто заїжджає. Одначе, від нудьги і самотності Олег не страждає, бо за щоденною рутинною роботою світу білого не бачить. Дружини ж у нього нема! І тому усе – від приготування сніданків й обідів до прання білизни, миття підлоги і посуду на одних-однісіньких руках. Чоловічих, сильних! І сам він, як і колись, меткий, худорлявий, дотепний! Уміють його руки ще й майструвати вироби із дерева, гнати березовий дьоготь, вирощувати сортову смородину і полуницю. А яблука які родять у нього завжди!
Ось і цьогоріч милувало зір обтяжене соковитими плодами гілля, різномаїття фруктових сортів. Літні, осінні, зимові – усякі яблука щедро вродили. Ми їх майже перепробували і з захопленням констатували, що на смак добрі, навіть такі, що на губах від медового нектару тануть. Олег розповів: «Антонівку і путівку квасить у дубовій бочці на зиму, додаючи капусту й інші спеції, із білого наливу варить повидло і компоти, а до квітня й травня вміє зберігати у соломі інші сорти».
І нас пригостив яблуками – щиро, із посмішкою. Запрошував у гості на Спаса, коли у піч заставляє духмяні пироги. Виходять такі пухкі і рум’яні, що не кожна жіночка-кулінарка зуміє приготувати. Подумалося: а, може, й знайдеться якась охоча розділити одноосібний спосіб життя цього, ще молодого і дуже порядного чоловіка. Удвох не те, що веселіше б було, а й щасливіше!
Олена КОМПАНЕЦЬ, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий