Марія Григорівна Цап (Кримська)
Шіснадцятирічна Марія мало не до смерті злякалася, коли до їхнього будинку у Нових Боровичах ввійшли кілька німецьких солдатів. Її батька відправили переганяти колгоспну череду і вдома вона лишилася лише з мамою та братом. Думала, що вороги зараз відберуть останнє, але виявилося, що солдати просто вирішили у них переночувати. Вони нанесли соломи із сараю, виспалися на підлозі і наступного ранку пішли. Так у Нових Боровичах почалася німецька окупація.
Через деякий час гітлерівці почали насильно вивозити молодь до Німеччини. Ті, кого не зловили під час облави, почали ховатися, серед них була і Марія. Молодь зробила для себе укриття у підвалі непрацюючого спиртового заводу, забарикадувавшись із середини, а ззовні накидали купу сміття для маскування. Найщасливішим днем для всіх жителів села став день його звільнення. Зустрічати червоноармійців виходили всі, згадує Марія Григорівна. А її молодший братик підходив до всіх військових і запитував: «Ви мого батька не бачили?». Їх тато додому так і не повернувся, і що з ним сталося, не знав ніхто. Багато днів поспіль хлопчик шукав свого батька, зустрічаючи військових, доки не підхопив застуду, від якої й помер…
Наступної весни Марії прийшла повістка. Служити їй випало в прожекторних військах, у тринадцятому зенітному батальйоні. Під час війни такі батальйони забезпечували бойову роботу зенітної артилерії і винищувальної авіації. Марію направили в район щойно звільненого Ковеля. Саме тут і був розгорнутий зенітний прожекторний батальйон, який повинен був забезпечувати протиповітряну оборону звільненої території. Марія Кримська в якості прожекториста обслуговувала один із тринадцяти прожекторів батальйону. Вона дуже швидко навчилася ним керувати. Потужний промінь прожектора знаходив у темряві ворожі літаки, засліплював їх, і якщо той не встигав розвернутися – у справу вступала зенітна артилерія. Також прожектористи вміли по звуку визначати – свій чи німецький літак наближається і на якій він висоті.
Одного травневого дня Марія почула голос командира своєї точки старшого сержанта Михайла Гаврильця. «Браття!» щобуло сили кричав він. Марія в очікуванні повітряної тривоги вибігла йому назустріч, а той, обійнявши її, закричав: «Перемога!». Подивився на дівчину і сказав: «Ось тепер я на тобі одружуся!». І слова свого дотримав. Вони одружилися, коли Михайло приїхав до неї у відпустку, бо після війни він службу продовжив. А Марія повернулася додому з медаллю «За перемогу над Німеччиною».
Окупант
«Одного разу під час окупації до нас у двір зайшов німецький солдат. Побачив курку та захотів її забрати, а я замахнулася на нього граблями. Він, щоб налякати мене, навів пістолет, не збираючись стріляти. Я втекла на город, а коли повернулася, він все ще сидів у нашому дворі та показував сусідським дітям фотографії своїх дітей. Він плакав та розповідав їм щось німецькою».
Німці спалювали дітей
«Доки німці у нас хазяйнували, у лісах утворився партизанський рух. Місцеві жителі, як могли, таємно допомагали їм продуктами. Найлегше це було робити із сусідньої Загребельної Слободи, яка розташувалася на околиці лісу. Проте якимось чином про це стало відомо. Помстилися вони людям за це дуже жорстоко. Зігнали усіх у сарай і підпалили його. Не пожаліли ані вагітних жінок, ані дітей. А потім спалили все село, з якого уціліли лише два будинки».
Разом – сила
«Важливо пам’ятати, що на боротьбу з фашистами піднявся весь наш народ. Всі від малого до старого: хтось воював, хтось працював на заводі, хтось партизанив. Із мільйонів цих людей не було жодного, хто лишився б осторонь у ті страшні роки. Ось так, разом ми і розбили ворога».
Післявоєнне життя у Марії Григорівни видалося непростим. Хоч і було важко, та з чоловіком підняли на ноги трьох дітей. Марія Григорівна знайшла собі підзаробіток – шиття. Поступово стала справжньою майстринею і почала на цьому заробляти. Все село ходило до неї за новими штанями чи сукнями. Багато років жінка доглядала хвору матір. Після смерті чоловіка працювала в колгоспі, шкільним сторожем. Останні двадцять років Марія Григорівна живе у родині доньки. Часто до неї навідуються і внуки та правнуки.
Микола Васильович Моцар
У неділю 22 червня 1941 року жителі Старих Борович зібралися в центрі села на відкриття нового магазину. У натовпі селян стояв і чотирнадцятирічний Микола Моцар. Він щойно закінчив місцеве залізничне училище і збирався виходити на роботу. Мама хлопця хотіла купити для нього щось із одягу. Двері магазину мали відкритися з хвилини на хвилину, як раптом із репродуктора на стовпі пролунало звернення наркома закордонних справ Молотова: «Сьогодні, о четвертій годині ранку, без надання жодних претензій до Радянського Союзу, без оголошення війни, німецькі війська напали на нашу країну…» Микола повністю не усвідомив, що сталося, але, побачивши на очах матері сльози, зрозумів – щось страшне.
Два старші брати пішли на фронт, а Микола лишився вдома з батьками та молодшим братиком. А згодом у селі стало чути постріли гармат: Червона армія відступала. Люди ховалися від снарядів у погребах. Один із снарядів влучив в будинок Моцарів і вщент спалив його. Сім’я перебралася у будиночок на краю села, біля свиноферми. 28 серпня 1941 року у Старі Боровичі ввійшли німецькі окупанти. З допомогою місцевих поліцаїв вони одразу взялися за пошуки всіх комсомольців і партійних активістів, які залишилися у селі. 26 людей гітлерівці вивели до яру за селом та розстріляли. Серед них був і директор школи та голова сільради.
Микола ще не знав, що в сусідньому лісі сформувався невеликий партизанський загін, який очолив місцевий партійний активіст Михайло Кобеняк. Батько Миколи таємно допомагав партизанам, даючи їм продукти. Але один зрадник видав Василя Моцара. У дім увірвалися німці і на очах Миколи забрали батька до гестапо. Там йому згадали і допомогу партизанам, і те, що два сини воювали на фронті. Йому загрожував розстріл, але матері Миколи вдалося підкупити коменданта і визволити чоловіка. Самому ж Миколі також довелося ховатися від гітлерівців, які вивозили молодь до Німеччини. Він переховувався до самого звільнення села, а через три тижні після вигнання чужинців Миколу мобілізували. Він пройшов коротку підготовку у Щорсі та був направлений на другий Білоруський фронт, сформований у лютому 1944 року.
Микола Васильович згадує свою першу атаку. Говорить, соромлячись, що було страшно. Після артилерійської підготовки і з криками «ура!» піхота пішла в атаку. Коли добігли до німецьких окопів, вороття назад вже не було – стріляв і він сам, і в нього.
Влітку 1944-го він брав участь у звільненні Білорусії, а після – виганяв ворога з території Польщі. Там отримав поранення, після одужання почав воювати уже в складі 434 полку 169 стрілецької дивізії 3 Білоруського фронту на території Східної Прусії. Перед командиром фронту стояло серйозне завдання – взяття Кенігсбергу. Дивізії Миколи залишалося зробити останній ривок на Берлін, але бійці дійти туди не встигли – за декілька кілометрів від німецької столиці дізналися про Перемогу. Микола Моцар повернувся додому з медалями «За бойові заслуги», «За взяття Кенігсбергу» та «За перемогу над Німеччиною».
Бій
«Коли іде бій ти стаєш сам не свій. Поряд падають вбиті і поранені товариші, навколо крики, кров, звуки бою і ти, немов у тумані. Наче у цей час нічого не бачиш і не чуєш. Є лише ти, твоя зброя і твій ворог, який вже готується стріляти. На війні немає місця страху, сумнівам, бо все вирішується в долі секунди. Або ти, або тебе».
Смерть була поруч
«На фронті мене немов оберігав янгол-охоронець. Не один раз я був на волосині від смерті, але завжди вона проходила повз мене. Якось ми з товаришем обідали, сидячи на траві, і не встигли навіть почути свисту снаряду, який розірвався поруч. Мене не зачепило, а товаришу осколок влучив у серце. Дивлюся – він як сидів, так і застиг із казанком у руках».
Окрім медалей, Микола привіз додому трофейний акордеон. На День Перемоги інструмент якраз згодився – святкували з музикою. А в рідному селі акордеон допоміг Миколі Моцару знайти дружину. Якось Марія почула його гру і не втрималася, щоб не затанцювати. Так вони і познайомилися. З того дня минуло більше 70 років, а Микола Васильович та Марія Семенівна і досі разом. Виростили трьох дітей, дочекалися внуків і правнуків. Ветеран все життя пропрацював будівельником. Збудував будинок і собі, і дітям. І зараз чоловік не сидить без діла: косить траву, пиляє дрова, копає землю.
Комментариев нет:
Отправить комментарий