Вчителька від Бога

 Так називали і досі ще називають Ніну Юхимівну Середу із Тихонович. І хоч народилася вона у Холминському районі, та більшість своїх літ жила і працювала в Тихоновичах. Саме з цим місцем пов’язані найкращі її роки, а в селі не можуть уявити собі місцеву школу без неї, учительки початкових класів, яка присвятила педагогічній роботі все своє життя. Ще й досі сотні її колишніх вихованців називають жінку другою мамою. Бо це ж вона першою зустрічала несміливих першокласників і вела у великий світ літер, цифр, письма і читання. 

Ніна Юхимівна народилася в багатодітній родині. Вона була останньою дитиною у сім’ї, де батьки виховували ще двох синів та доньку. Свого батька жінка не пам’ятає – помер від хвороби серця через кілька днів після її народження. Всі спогади про нього у Ніни Юхимівни лишилися тільки зі слів матері та старших братів і сестри, а ще – фотографій. Мати Парасковія Никифорівна вдруге заміж так і не вийшла: виховувала і ставила на ноги всіх чотирьох дітей самотужки. Не покладаючи рук, трудилася у колгоспі, була ланковою, а потім поверталася додому та тяжко працювала там. 

Раннє дитинство Ніни Юхимівни обпалила війна, їй довелося пережити й жахи голоду, нестатки, чути свист куль над головою, та найстрашніше – вона забрала у неї рідного брата. 

Шкільні роки стали одними з найбезтурботніших та щасливих у житті жінки. У школі Ніна була дуже активною. Окрім того, що добре вчилася, постійно брала участь у культурному житті закладу: співала у хорі, танцювала, стала членом ради дружини. Вже тоді у жінки з’явилося відчуття, що саме у школі, у цій атмосфері вона почуває себе щасливою та потрібною. Після її закінчення, коли постало питання про вибір професії, Ніна Юхимівна разом зі своїми подружками-однокласницями вирішила вступати до зоотехнікуму. Проте зачислили туди її саму, а дівчата не пройшли за конкурсом. Їхати у місто та лишатися самій дівчині не схотілося. До того ж її постійно мучило питання: чи  цим вона хоче займатися решту життя? Такі сумніви не покидали дівчину і вона, врешті-решт, повертається додому та згодом закінчує торгово-кооперативну школу і навіть працює продавчинею декілька років. 

Та думки про те, що вона займається чимось не тим,  її не покидають. Саме тоді Ніна вирішила здійснити свою ще дитячу мрію – стати вчителем. І це рішення стало для неї доленосним. 

Свій вчительський шлях вона почала 1961 року у Холминській школі. Далі – вийшла заміж за першого чоловіка Леоніда. Він був директором Будинку культури. Згодом у подружжя народився первісток Роман. Та життя з Леонідом не склалося, а переломним моментом у прийнятті рішення про розлучення став клаптик землі. Тоді кожному вчителеві давали земельну ділянку, на якій можна було працювати та вирощувати все необхідне для сільського життя. Проте Леонід був від цього далекий і не захотів займатися сільською працею. Саме тоді жінка зрозуміла: їй, людині, яка не може всидіти на місці без праці, з таким чоловіком жити буде складно. Проживши два роки, вони розлучилися. Без жодних сварок та скандалів, лишившись друзями. Навіть на аліменти не подавала. 

Виховувати Романа жінці допомагала колишня свекруха, яку Ніна Юхимівна і досі називає золотою. До слова, неабияк пощастило їй і з другою свекрухою, яка також ставилася до неї, немов до рідної доньки. 

1970 року жінка вийшла заміж вдруге, зустрівши Петра, своє справжнє кохання, з яким вона прожила щасливі 22 роки. Разом вони переїхали до Тихонович, на маленьку батьківщину чоловіка, та стали батьками двох чарівних донечок – Раї та Оксани. Петро був справжнім батьком та виховував, як рідного, і Романа – первістка жінки. 

Петро працював у селі бригадиром, а Ніна Юхимівна влаштувалася в Новослобідську початкову школу піонервожатою. Згодом її забрали вже до Тихоновицької школи на посаду старшої піонервожатої. Жінка обожнювала роботу з дітьми, постійно придумувала нові розваги, щотижня водила дітей на екскурсії, у туристичні походи. Вперше за історію школи отримала від  директора кабінет, який і досі функціонує у школі та зветься «піонерською».  П’ять років вона, віддаючи всю себе, пропрацювала на цій посаді, з якої її не хотіло відпускати керівництво школи. Та попри те, що свою роботу вона дуже любила, мріяла жінка про вчителювання. І нарешті її бажання здійснилося. Вона набрала свій перший клас. І учні, і їх батьки ще й досі згадують  про той високий рівень викладання, про ту любов та турботу, з якою Ніна Юхимівна щодня приходила до своїх учнів, як цілком віддавалася проведенню уроків. Вона – перша вчителька в історії школи, якій вдалося на найвищому рівні провести семінар на базі навчального закладу, за що вона отримала першу Подяку. А далі нагород, які жінка отримала за роки вчительської праці, не можна перерахувати і на пальцях обох рук. 

Окрім проведення уроків, Ніна Середа разом зі своїм класом обожнювала проводити і дозвілля. Разом вони ходили відпочивати до річки та лісу, на екскурсії. Вона згадує, як показувала школярам свою маленьку батьківщину, до якої вони добиралися пішим ходом, із музикою та піснями. До речі, щоб розкрити не лише учнівські, але й таланти колективу, Ніна Юхимівна придумала провести концерт, із яким вони об’їздили чи не всі сусідні села. А згодом школа отримала численні подяки та схвальні відгуки про такий захід. 

У той час мала жінка лише один вихідний. Вона встигала все: вести велике господарство, хатні справи, обробляти город, виховувати трьох дітей, а ночами писати плани та конспекти уроків. Втоми тоді майже не відчувала, бо знала – робить все це не даремно. 

Окрім школи та родини, Ніна Середа жила ще й життям села. Неодноразово обиралася депутатом, була членом команди з реєстрації шлюбу, належала до активу сільської самодіяльності, брала сапу та трудилася у кооперативі. 

На пенсію Ніна Юхимівна мала би вийти у 1992 році, та у 91-му перестало битися серце її Петра. Романа, ще за життя чоловіка, вдалося вивчити у радіотехнічному технікумі, а от двох дівчат жінці випала доля вчити та ставити на ноги самій. Тому до 1998 року Ніна Юхимівна ще трудилася у школі, пішовши на заслужений відпочинок пізніше. 

Обидві донечки обрали професію медичних сестер. Рая вже 27 років поспіль трудиться у терапії Сновської лікарні, а Оксана – 24 роки  у Чернігівському військовому шпиталі. Роман працює у Росії. Отримав звання підполковника поліції. 

У свої 84 роки жінка ще обробляє 13 соток городу, садить картоплю, грядки. Сама доглядає за ними. І досі тримає курей та качок, щоправда, більше не для себе, а для дітей. 

З особливим трепетом слідкує і за будинком, його чистотою та охайністю. Любить квіти. Вона не уявляє свого життя без праці, і ніколи не сидить на місці. Зовні худенька та маленька, Ніна Юхимівна у свої молоді роки сама вміла і косити, і молотити, і жати.  

У Тихоновичах жінка мешкає вже п’ятдесят років. Тут поховала маму. Живе сама, бо братів та сестри давно не стало. Про них у Ніни Юхимівни лишилися теплі спогади, портрети на стінах та сотні фотографій.

Дуже часто до неї приїздять діти, навіть із сусідньої країни, причому не самі, а з родинами та онуками, яких у жінки четверо. Час, проведений разом із ними – найдорожчий, найкращий. 

У селі Ніну Юхимівну знають усі. І кожен говорить про неї, як про вчителя від Бога, людину, яка має добре та чуйне серце. І досі її ім’я часто звучить у стінах рідної школи, якій жінка віддала найкращі свої роки. Вчителі і нині беруть за приклад ту жагу до знань, ті методики, до яких зверталася вчителька, навчаючи своїх учнів, та пишаються, що знають дійсно гідну,  шановану людину, Вчителя з великої літери. 

Тетяна ЛИТВИН, фото автора