На запитання, яким їм бачиться чоловік, з котрим хотілося б жити пліч-о-пліч довіку, дівчата зазвичай видають цілий набір характеристик: красивим, багатим, комунікабельним. І щоб не зраджував. Старші жінки більш стримані: таким, що уміє все робити. Про це раптом згадалось при зустрічі з Олексієм Глинком (на знімку) у невеличкій Попільні Низківської сільради.
Куплені речі в його обійсті можна перерахувати на пальцях. Практично все зроблено своїми руками: якісно, добротно – на віки. Великий просторий будинок з дерев’яним мереживом над вхідними дверима (а в будинку – вікна, двері, піч), колодязь із журавлем, розкішний сад, саморобний трактор – усе сам.
- Це – дома, а по людях скільки всього мого, - говорить господар. – Такий вдався: без роботи ходжу, як хворий. Правда, останнім часом чогось розлінився.
«Чогось» - це його 86 літ. А ще – роздроблена у коліні нога: був поранений у війну під Будапештом. Ходить важко, з двома ціпками, але лягає перепочити лише коли дуже стомиться. Переконаний: не будеш рухатись, хвороби обсядуть з усіх боків. І хоч робота уже не так горить у його руках, як у молодості, усе намічене на день виконує. Варить собі і хазяйству (курям, коту та собаці), прибирає в хаті (не в кожної жінки буває так чисто, як у нього), пере (доньці « в машину» віддає тільки постільну білизну). Зараз на домашні справи у нього більше часу, бо увесь урожай уже зібраний і складений у погребі (дідусь не визнає купованих овочів - тільки вирощене власноруч.).
- Город тепер уже невеликий. І працюють на ньому більше дівчата (дочка Валентина - приватний підприємець, живе у Щорсі та онука Юлія – вчителює в Чернігові), - розказує. – Я тільки допомагаю. Син живе в Черкасах. Працює на ВАТ «Азот» ( найбільше в Україні підприємство з виробництва азотних добрив).
- Хороші в мене діти, - продовжує Олексій Степанович. – Жаліють. До себе кличуть. А я ніяк не можу покинути, що моїми руками зроблене. Дороге воно мені - знаю, як кожен цвяшок був забитий. В інших стінах просто пропаду. А в своїх мені привільно, затишно. Вдома я нічого не боюся – ні злодіїв, ні нудьги.
Від непроханих гостей у нього – «припіканка» ( мисливська рушниця). Каже: пошкодують, якщо сунуться – на фронті був кулеметником, стріляти на все життя навчився. А від самотності – робота і телевізор. Іноді заходить сусідка – зіграти в карти.
Дружини нема уже 18 років. Коли померла, йому було 68. Інші в такому віці сходяться з жінками, щоб легше було коротати старість. Він не захотів, хоч охочих було немало:
- Після Ані ніхто мені не милий. Ми прожили з нею 47 років. У мирі і радості. Двічі таке не повторюється.
Обоє народилися в Попільні (вона – на рік старша). А познайомились тільки через 20 років.
- У 1929-му мого батька оголосили ворогом народу і вислали в Архангельську область. Він був простим селянином. За що? Хтозна. Та хіба його одного? Хату нашу забрали. Ми з сестрою (вона на три роки старша) ходили за матір’ю по чужих людях, які пускали до себе пожити. Потім нас прихистила самотня бабуся в Новій Буді Корюківського району. Там і отаборилися. Щоб вижити, працювали всі втрьох. У 13 років я вже пас більше півсотні колгоспних коней.
У 43-му забрали на фронт. Мені не було й 18-ти.
Після другого поранення довелось довго лікуватись. Нога зовсім не згиналась. Я вже думав, що нічого не поможе. Навіть курити почав з туги. Та, слава Богу, у Кисловодську, куди направили в госпіталь, трапилися хороші лікарі. Прийшов додому на своїх ногах. Повернувся перед самою перемогою. А жити ніде. Батьківську хату в Попільні спалили німці, коли відступали. Де він, що з ним, ми не знали. Це й досі невідомо.
Допомоги чекати було ні від кого. Почав будувати сам. Чого не вмів, вчився на ходу. Втомлювався так, що гуляти майже не ходив. А в той вечір ніби магнітом тягло на вулицю, де збиралася молодь. Тоді я й побачив Аню.
Вона приїхала провідати рідних. З Донбасу. Завербувалась туди після повернення з німецького рабства.
Усе це вона мені згодом розповіла. А в перші хвилини я тільки стояв і дивився на неї. Вона була красива. Кучерява. В жодної з дівчат не було такого волосся. Та що там: не було жодної такої дівчини, як Аня.
Я боявся підходити до неї. Думав: побачить, що інвалід, і не захоче навіть говорити. Але все-таки наважився.
Вона, спасибі, не погордувала. З часом розрахувалася з роботи і повернулася в село. Уже як ми були одружені, зізналася, що коли «замовила сон» - на судженого, приснився хлопець дуже на мене схожий. І був він у вишиванці – як і я в той вечір.
Виходить, ми долею одне одному були призначені. Тому й жили, як кажуть, душа в душу. Кому не поталанило у шлюбі, той ніколи не зрозуміє, що це таке.
Живеш – і жити хочеться. І жінка, яка поруч з тобою, від усіх миліша. Усі старіють, а вона ні. З нею будь-яка ноша посильна.
- Усе, що вона робить, - найкраще.
Вишиті дружиною букети досі прикрашають стіни його будинку. Вони - за склом, в акуратних рамочках.
- -Усі хрещиком вишивали, а Аня – гладдю. Так красивіше, правда ж? А пироги які пекла! Та хіба тільки пироги? Хто вчився у Попільнянській школі, досі згадує її обіди – вона там працювала кухарем.
Була справжня хазяйка. І серце мала добре. Коли її не стало, мені вдруге в житті стало так боляче – наче й сам зараз помру.
- А вперше?
- Вперше було в неповні чотири роки. Коли забрали батька, а нас серед зими викинули на вулицю…
Марія Ісаченко
Куплені речі в його обійсті можна перерахувати на пальцях. Практично все зроблено своїми руками: якісно, добротно – на віки. Великий просторий будинок з дерев’яним мереживом над вхідними дверима (а в будинку – вікна, двері, піч), колодязь із журавлем, розкішний сад, саморобний трактор – усе сам.
- Це – дома, а по людях скільки всього мого, - говорить господар. – Такий вдався: без роботи ходжу, як хворий. Правда, останнім часом чогось розлінився.
«Чогось» - це його 86 літ. А ще – роздроблена у коліні нога: був поранений у війну під Будапештом. Ходить важко, з двома ціпками, але лягає перепочити лише коли дуже стомиться. Переконаний: не будеш рухатись, хвороби обсядуть з усіх боків. І хоч робота уже не так горить у його руках, як у молодості, усе намічене на день виконує. Варить собі і хазяйству (курям, коту та собаці), прибирає в хаті (не в кожної жінки буває так чисто, як у нього), пере (доньці « в машину» віддає тільки постільну білизну). Зараз на домашні справи у нього більше часу, бо увесь урожай уже зібраний і складений у погребі (дідусь не визнає купованих овочів - тільки вирощене власноруч.).
- Город тепер уже невеликий. І працюють на ньому більше дівчата (дочка Валентина - приватний підприємець, живе у Щорсі та онука Юлія – вчителює в Чернігові), - розказує. – Я тільки допомагаю. Син живе в Черкасах. Працює на ВАТ «Азот» ( найбільше в Україні підприємство з виробництва азотних добрив).
- Хороші в мене діти, - продовжує Олексій Степанович. – Жаліють. До себе кличуть. А я ніяк не можу покинути, що моїми руками зроблене. Дороге воно мені - знаю, як кожен цвяшок був забитий. В інших стінах просто пропаду. А в своїх мені привільно, затишно. Вдома я нічого не боюся – ні злодіїв, ні нудьги.
Від непроханих гостей у нього – «припіканка» ( мисливська рушниця). Каже: пошкодують, якщо сунуться – на фронті був кулеметником, стріляти на все життя навчився. А від самотності – робота і телевізор. Іноді заходить сусідка – зіграти в карти.
Дружини нема уже 18 років. Коли померла, йому було 68. Інші в такому віці сходяться з жінками, щоб легше було коротати старість. Він не захотів, хоч охочих було немало:
- Після Ані ніхто мені не милий. Ми прожили з нею 47 років. У мирі і радості. Двічі таке не повторюється.
Обоє народилися в Попільні (вона – на рік старша). А познайомились тільки через 20 років.
- У 1929-му мого батька оголосили ворогом народу і вислали в Архангельську область. Він був простим селянином. За що? Хтозна. Та хіба його одного? Хату нашу забрали. Ми з сестрою (вона на три роки старша) ходили за матір’ю по чужих людях, які пускали до себе пожити. Потім нас прихистила самотня бабуся в Новій Буді Корюківського району. Там і отаборилися. Щоб вижити, працювали всі втрьох. У 13 років я вже пас більше півсотні колгоспних коней.
У 43-му забрали на фронт. Мені не було й 18-ти.
Після другого поранення довелось довго лікуватись. Нога зовсім не згиналась. Я вже думав, що нічого не поможе. Навіть курити почав з туги. Та, слава Богу, у Кисловодську, куди направили в госпіталь, трапилися хороші лікарі. Прийшов додому на своїх ногах. Повернувся перед самою перемогою. А жити ніде. Батьківську хату в Попільні спалили німці, коли відступали. Де він, що з ним, ми не знали. Це й досі невідомо.
Допомоги чекати було ні від кого. Почав будувати сам. Чого не вмів, вчився на ходу. Втомлювався так, що гуляти майже не ходив. А в той вечір ніби магнітом тягло на вулицю, де збиралася молодь. Тоді я й побачив Аню.
Вона приїхала провідати рідних. З Донбасу. Завербувалась туди після повернення з німецького рабства.
Усе це вона мені згодом розповіла. А в перші хвилини я тільки стояв і дивився на неї. Вона була красива. Кучерява. В жодної з дівчат не було такого волосся. Та що там: не було жодної такої дівчини, як Аня.
Я боявся підходити до неї. Думав: побачить, що інвалід, і не захоче навіть говорити. Але все-таки наважився.
Вона, спасибі, не погордувала. З часом розрахувалася з роботи і повернулася в село. Уже як ми були одружені, зізналася, що коли «замовила сон» - на судженого, приснився хлопець дуже на мене схожий. І був він у вишиванці – як і я в той вечір.
Виходить, ми долею одне одному були призначені. Тому й жили, як кажуть, душа в душу. Кому не поталанило у шлюбі, той ніколи не зрозуміє, що це таке.
Живеш – і жити хочеться. І жінка, яка поруч з тобою, від усіх миліша. Усі старіють, а вона ні. З нею будь-яка ноша посильна.
- Усе, що вона робить, - найкраще.
Вишиті дружиною букети досі прикрашають стіни його будинку. Вони - за склом, в акуратних рамочках.
- -Усі хрещиком вишивали, а Аня – гладдю. Так красивіше, правда ж? А пироги які пекла! Та хіба тільки пироги? Хто вчився у Попільнянській школі, досі згадує її обіди – вона там працювала кухарем.
Була справжня хазяйка. І серце мала добре. Коли її не стало, мені вдруге в житті стало так боляче – наче й сам зараз помру.
- А вперше?
- Вперше було в неповні чотири роки. Коли забрали батька, а нас серед зими викинули на вулицю…
Марія Ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий