У передріздвяні дні ми з сільським головою Кучинівки О.М. Недвигою їхали до багатодітної сім’ї Довбиш. Діти, онуки є сенсом життя берегині цієї родини Ганни Петрівни. Відкриваю вхідні двері й ми з хазяйкою цього привітного й охайного дому падаємо одна одній в обійми. Якось одразу згадалася комсомольська юність, спільні поїздки на конференції та семінари, запальні й принципові виступи природної блондинки з широко поставленими очима Галі Щербини. Вона - комсорг найбільшої й найкращої сільської комсомольської організації. У Кучинівці було багато молодих виробничників, котрі на полях і на фермах правили іншим за приклад.
…Давно немає комсомолу, немає ферми й тракторної бригади та й самого колгоспу вже нема. Життя кожну з нас закружляло у вирі подій – особистих, політичних. Та що вести мову про звичайних людей, якщо цілі держави зазнали кардинальних змін, а деякі й не випливли з історичного виру. Тепер ми живемо в новій країні, за яку щиро вболіваємо, як уболіваємо й за долі своїх дітей та онуків. Дуже рідко зустрічалися в місті, обходилися звичайним: «Як справи?» «Усе в порядку». І раптом така несподіванка: моя добра приятелька багатодітна матуся і ще більше - багатодітна бабуся!
Вадим, Альоша, Валя, Алла і Катя народилися з 1977 по 1987 роки. Тобто більше десяти років матуся не мала вільної хвилини, мріяла хоча б одну нічку виспатися. При цьому, як у кожної сільської родини, – городи, худоба, сінокіс…
- Частенько, поки я на городі, - посміхається Ганна Петрівна своїми дивовижними очима, - старшенькі приглядають за меншими. Дивлюся, Вадим із Альошею поклали Аллу в коляску, а Валю посадили на сітку, що внизу, й тягнуть городом. Коляска перекинулася, дрібні діти, мов горох, покотилися. Хлопчики попіднімали дівчаток і знову усі гуртом до мене рухаються. Але не плачуть, а всі весело сміються. Хіба це не щастя!
Троє – Вадим, Альоша й Алла – мешкають у рідній Кучинівці. Валя замужем у Тихоновичах, а найменша – Катя – у Пирятині, що на Полтавщині. Усі між собою дуже дружні. Таку ж дружбу передали й своїм дітям. Онуків у Ганни Петрівни з Віталієм Тихоновичем дев’ятеро, усі вони дуже сумують одне без одного. І найбільше люблять канікули. Це та пора, коли вони всі разом збираються в бабусі з дідусем. Двоє обов’язково приїжджають з Тихонович, а кучинівських онуків і запрошувати не треба – поспішають на Підгалля до знайомого й рідного, тепло натопленого з самісінького ранку будинку, де на них завжди чекають.
У день нашого несподіваного візиту із дев’яти онуків у домі було семеро. На перший погляд щось схоже на школу-сад. Серед них роздивилися дві пари ровесників. Але упродовж нашого спілкування не виникло жодного конфлікту, ніхто не посварився і не зробив шкоди. Зате старшенькі всі разом дружно забавляли меншеньких, доброзичливо спілкувалися між собою. Поки бабуся підкидала дрова в грубку, дідусь порався по господарству. До спілкування не поспішав долучитися. Нам же було що згадати й розпитати одна одну. У грубці потріскували дрова, вогонь зігрівав і спонукав до відвертої розмови.
- Якщо не помиляюся, ти, Галю, з Лосевої Слободи?
- І чоловік мій також, - мовить Ганна Петрівна. – Ти ж пам’ятаєш, тоді ми входили до кучинівського колгоспу. Тож і вирішили з Віталієм дім звести в Кучинівці, неподалік від моєї рідної сестри. Замовили рембуддільниці побуту, спеціалісти швидко й збудували. Чоловік був механізатором. Я в декретні (відпустки по догляду за новонародженими) майже не ходила – ніколи було. Коли працювала збирачем молока, тільки й устигала повкидати їх до шкільного автобуса. Самі збиралися, допомагали та підганяли одне одного. Роботу вони в мене змалку різну знали. Одна коло печі мені допомагає, інша коня запрягає (до речі, всі мої дівчата уміють верхи на конях їздити), третя зі мною корів доїть.
На чолі розгладжуються зморшки, погляд теплішає, коли мова заходить про дітей. Усі вони тепер мають сім’ї, ведуть велике господарство. З роботою нині непросто, але працюють майже всі. Батьків дуже просять скоротити до мінімуму власне підсобне господарство – Галина Петрівна з чоловіком тримають двох корів, близько десятка поросят, а також курей, гусей, кролів. Ще в них собаки й коти.
- Ми вже й так зменшили – раніше мали п’ять корів, - посміхається привітна господиня. – Сім’я все ж таки величенька. Як зберемося всі разом – серце радіє.
Є у них добра сімейна традиція – на дні народження батьків, на Різдво збиратися в батьківській хаті. Більше двох десятків представників трьох поколінь одразу сідає за стіл. Ото вже матуся старається усім догодити. І діти та онуки не обходять увагою вже немолодих батьків. Та й помічниць у Галини Петрівни більшає. Приміром, старшій онуці Вікторії, якою бабуся пишається, вже шістнадцять. І красуня, і розумниця, і скромниця. Тим часом хоч ще й навчається в учкомбінаті на механізатора (паралельно із заняттями в школі), проте на тракторі, автівці й скутері вже їздить вправно. Інші онуки також не ростуть неробами. Одне не до вподоби бабусі – сучасні технології віддалили дітей від книжок – не люблять вони читати. Хіба під контролем Ганни Петрівни, а вона - давній член «Книжкового клубу».
… Багато років тому, коли маленька й прудка білявка Галя зустрічалася зі смаглявим чорнобровим красенем Віталієм, а потім через рік палкого кохання побралися, вони не сподівалися на таку велику сім’ю. Але життя розпорядилося по-своєму. Три чудові доньки й два статечні сини подарували їм чарівних онуків. Ніхто вже й не уявляє іншої долі.
- Через бабусину хату усі вони проходять, мов через дитсадок, - сонячно усміхається Ганна Петрівна. – Це щастя, коли в домі багато дітей.
Валентина
ВОЛОКУШИНА
Фото автора
та з сімейного архіву родини Довбиш.
…Давно немає комсомолу, немає ферми й тракторної бригади та й самого колгоспу вже нема. Життя кожну з нас закружляло у вирі подій – особистих, політичних. Та що вести мову про звичайних людей, якщо цілі держави зазнали кардинальних змін, а деякі й не випливли з історичного виру. Тепер ми живемо в новій країні, за яку щиро вболіваємо, як уболіваємо й за долі своїх дітей та онуків. Дуже рідко зустрічалися в місті, обходилися звичайним: «Як справи?» «Усе в порядку». І раптом така несподіванка: моя добра приятелька багатодітна матуся і ще більше - багатодітна бабуся!
Вадим, Альоша, Валя, Алла і Катя народилися з 1977 по 1987 роки. Тобто більше десяти років матуся не мала вільної хвилини, мріяла хоча б одну нічку виспатися. При цьому, як у кожної сільської родини, – городи, худоба, сінокіс…
- Частенько, поки я на городі, - посміхається Ганна Петрівна своїми дивовижними очима, - старшенькі приглядають за меншими. Дивлюся, Вадим із Альошею поклали Аллу в коляску, а Валю посадили на сітку, що внизу, й тягнуть городом. Коляска перекинулася, дрібні діти, мов горох, покотилися. Хлопчики попіднімали дівчаток і знову усі гуртом до мене рухаються. Але не плачуть, а всі весело сміються. Хіба це не щастя!
Троє – Вадим, Альоша й Алла – мешкають у рідній Кучинівці. Валя замужем у Тихоновичах, а найменша – Катя – у Пирятині, що на Полтавщині. Усі між собою дуже дружні. Таку ж дружбу передали й своїм дітям. Онуків у Ганни Петрівни з Віталієм Тихоновичем дев’ятеро, усі вони дуже сумують одне без одного. І найбільше люблять канікули. Це та пора, коли вони всі разом збираються в бабусі з дідусем. Двоє обов’язково приїжджають з Тихонович, а кучинівських онуків і запрошувати не треба – поспішають на Підгалля до знайомого й рідного, тепло натопленого з самісінького ранку будинку, де на них завжди чекають.
У день нашого несподіваного візиту із дев’яти онуків у домі було семеро. На перший погляд щось схоже на школу-сад. Серед них роздивилися дві пари ровесників. Але упродовж нашого спілкування не виникло жодного конфлікту, ніхто не посварився і не зробив шкоди. Зате старшенькі всі разом дружно забавляли меншеньких, доброзичливо спілкувалися між собою. Поки бабуся підкидала дрова в грубку, дідусь порався по господарству. До спілкування не поспішав долучитися. Нам же було що згадати й розпитати одна одну. У грубці потріскували дрова, вогонь зігрівав і спонукав до відвертої розмови.
- Якщо не помиляюся, ти, Галю, з Лосевої Слободи?
- І чоловік мій також, - мовить Ганна Петрівна. – Ти ж пам’ятаєш, тоді ми входили до кучинівського колгоспу. Тож і вирішили з Віталієм дім звести в Кучинівці, неподалік від моєї рідної сестри. Замовили рембуддільниці побуту, спеціалісти швидко й збудували. Чоловік був механізатором. Я в декретні (відпустки по догляду за новонародженими) майже не ходила – ніколи було. Коли працювала збирачем молока, тільки й устигала повкидати їх до шкільного автобуса. Самі збиралися, допомагали та підганяли одне одного. Роботу вони в мене змалку різну знали. Одна коло печі мені допомагає, інша коня запрягає (до речі, всі мої дівчата уміють верхи на конях їздити), третя зі мною корів доїть.
На чолі розгладжуються зморшки, погляд теплішає, коли мова заходить про дітей. Усі вони тепер мають сім’ї, ведуть велике господарство. З роботою нині непросто, але працюють майже всі. Батьків дуже просять скоротити до мінімуму власне підсобне господарство – Галина Петрівна з чоловіком тримають двох корів, близько десятка поросят, а також курей, гусей, кролів. Ще в них собаки й коти.
- Ми вже й так зменшили – раніше мали п’ять корів, - посміхається привітна господиня. – Сім’я все ж таки величенька. Як зберемося всі разом – серце радіє.
Є у них добра сімейна традиція – на дні народження батьків, на Різдво збиратися в батьківській хаті. Більше двох десятків представників трьох поколінь одразу сідає за стіл. Ото вже матуся старається усім догодити. І діти та онуки не обходять увагою вже немолодих батьків. Та й помічниць у Галини Петрівни більшає. Приміром, старшій онуці Вікторії, якою бабуся пишається, вже шістнадцять. І красуня, і розумниця, і скромниця. Тим часом хоч ще й навчається в учкомбінаті на механізатора (паралельно із заняттями в школі), проте на тракторі, автівці й скутері вже їздить вправно. Інші онуки також не ростуть неробами. Одне не до вподоби бабусі – сучасні технології віддалили дітей від книжок – не люблять вони читати. Хіба під контролем Ганни Петрівни, а вона - давній член «Книжкового клубу».
… Багато років тому, коли маленька й прудка білявка Галя зустрічалася зі смаглявим чорнобровим красенем Віталієм, а потім через рік палкого кохання побралися, вони не сподівалися на таку велику сім’ю. Але життя розпорядилося по-своєму. Три чудові доньки й два статечні сини подарували їм чарівних онуків. Ніхто вже й не уявляє іншої долі.
- Через бабусину хату усі вони проходять, мов через дитсадок, - сонячно усміхається Ганна Петрівна. – Це щастя, коли в домі багато дітей.
Валентина
ВОЛОКУШИНА
Фото автора
та з сімейного архіву родини Довбиш.
Комментариев нет:
Отправить комментарий