Люди часом і не здогадуються, що неподалік від них живуть земляки з непростою долею, яка легковажно кидала їх з одного куточка світу в інший, випробовуючи на міць і вірність рідній стороні…
До будинку родини Герасименко ми добиралися снігами, якими гралася віхола, намагаючись замести проторений кимось шлях. Гілки яблунь, вкриті снігом, спліталися в химерні візерунки. Тому здавалося, що приїхали ми не до звичайної сільської хати, а в якесь чарівне царство Снігової Королеви. Втім, у світлиці було тепло й затишно, нам із сільським головою О.М. Недвигою запропонували гарячу каву. Слово за словом точилася неспішна розмова. Виявляється у цих простих з виду дідуся і бабусі була зовсім непроста доля. І якщо Ганна Петрівна намагалася скромно відмовчуватися, то Івана Яковича переповнювали спогади й емоції. Бо дійсно - роки молоді у них з дружиною були сповнені вражень. Виявляється, що побралися молодята у 1953 році аж у Архангельську. Там же з’явилася на світ їх перша донечка Людмилка.
- Повернулися в рідну Кучинівку, - пригадує Іван Якович, - а жити ніде. Батько моєї Ганни загинув на фронті, а матусю німці вбили, коли їй тринадцятий минало. Мій же тато в роки війни з-під Орла вирвався з полону, пішки дійшов до Кучинівки. А коли Чернігівщину визволили від фашистської окупації, знову пішов воювати. Під час форсування Дніпра був тяжко поранений, тож його комісували.
І.Я. Герасименко не одразу розповів, що й сам у 1943-му отримав жорстоку відмітину війни: після поранення назавжди осліп на одне око. Сім’я є, а жити ніде – ні колу, ні двору. І на чиюсь допомогу розраховувати не доводилося. Тож лишили маленьку донечку на дідуся з бабусею, і знову вирушили у мандри. Так у 55-у опинилися на Цілині. Не цуралися ніякої праці. Іван Якович не приховує своєї гордості вірною дружиною: починала працювати посудомийкою, потім – офіціанткою, згодом стала помічницею кухаря, а незабаром Ганну Петрівну підвищили і вона стала кухарем. Подобалося цілинникам, як смачно вона готувала.
Сам же Іван Якович закінчив школу механізаторів. Але й будівельником був неабияким. Клав печі, цегляну кладку робив. А треба було – худобу забивав. І сторожував, хоч часом це було небезпечно для життя. Трудилися на чужині в далекому краю, і мріяли про хоч якесь житло на рідній сторонці. Тож коли через рік повернулися в Кучинівку, одразу почали шукати підходящу хату, адже грошенят трохи заробили.
- Могли б і в Щорсі щось придбати, - пригадує далекі роки господар ошатного будиночку, - але ми – селяни. Нам подобалося сільське життя. І хату цю вибрали тому, що біля неї чудовий сад, простір. Скажу, що дітям нашим жилося тут привільно.
Та й зараз вони із задоволенням поспішають до отчого дому. Небагатослівна Ганна Петрівна пожвавішала, коли почали всі гуртом згадувати, хто в якому році народився.
- Після Люди у 1958-му був Петро, потім у 1960 – Валя, у 1964 – Михайло, за ним через два роки – Наташа. А Віра у 1975-му – то найменша улюблениця всіх, - перераховує мама. – Вони нам із дідом подарували дев’ятьох онуків. Маємо вже й трьох правнуків.
- Хата була благенька, - знову повертається подумки у важку, але щасливу молодість Іван Якович. – Будували її попередні господарі ще в 24-му. Тож обживалися ми поступово. Добудував велику кімнату, сінці, потім веранду. Усі роботи виконували гуртом, дружно, весело.
І зараз батьки не сумують, майже не бувають самі. Ось і в ті різдвяні дні до них приїхали аж із Білорусії син із невісткою. Діти домовилися між собою провідувати стареньких не одночасно – щоб ті частіше зустрічали довгожданих гостей. На момент нашого спілкування нагодилася і донька Валентина, яка мешкає в Кучинівці. Із рідним селом свою долю пов’язала й Віра. Батьки наполягли, аби сини й доньки закінчили вдома десятирічку, а далі вже у кого як доля склалася. Приміром, у старшої – Людмили Іванівни четверо дітей, має двох онуків. Із сім’єю живе В Чернігові. Петро Іванович у чомусь повторює долю батьків: у Речиці (Білорусія) здобув професію нафтовика, мешкає в Світлогорську, а працює вахтовим методом у Тюмені. Валентина Іванівна після того, як освоїла професію торгівельниці, три роки працювала в Макіївці, потім два десятиліття в Чернігові. Тепер повернулася в рідне село. Михайло Іванович закінчував училище в Кременчузі, після служби в армії й досі живе й працює в Гомелі. У Добропіллі Донецької області з сім’єю мешкає Наталія Іванівна. І як би щасливо ні складалася доля кожного з них, усіх манить притягальна сила отчого порогу, отой садок, у якому зростали, привілля кучинівських полів і затишок прадавніх лісів. Словом, мала батьківщина. Тим паче, що їх завжди чекають батьки (а обом, між тим, уже перевалило за 85!). Чекають разом із подружжям, дітьми й онуками.
- У нас такі хороші невістки й зяті! – хвалиться Ганна Петрівна. – Ніколи не образили, ніколи не огорчили. І перед ними за своїх дітей нам не соромно. Я в ланку на роботу ходила. Разом зі мною в полі й діти призвичаювалися до сільської роботи. Та й удома встигали й у школу, й на городи, й біля худоби ходити. Сімейка велика була – шестерко дітей. Тож ми з батьком і їх до роботи привчали.
Добрим людям Господь, кажуть, дає довгого віку. Їх життя минуло у праці та турботі про дітей. Справжньою берегинею домашнього вогнища можна сміливо назвати Ганну Петрівну. І досі здоров’я дозволяє підтримувати порядок, справлятися з нехитрими справами по господарству. Бравим дідусем виглядає й Іван Якович. І при цьому не соромиться своїх почуттів до дружини й матері своїх дітей. А ще надзвичайно гордиться нею і своїм великим працьовитим родом. Ні, про це сказав він не багато слів. Але в скупих словах і навіть порухах відчувається, що людина щаслива від того, як склалася її доля.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного
архіву Герасименків
- Повернулися в рідну Кучинівку, - пригадує Іван Якович, - а жити ніде. Батько моєї Ганни загинув на фронті, а матусю німці вбили, коли їй тринадцятий минало. Мій же тато в роки війни з-під Орла вирвався з полону, пішки дійшов до Кучинівки. А коли Чернігівщину визволили від фашистської окупації, знову пішов воювати. Під час форсування Дніпра був тяжко поранений, тож його комісували.
І.Я. Герасименко не одразу розповів, що й сам у 1943-му отримав жорстоку відмітину війни: після поранення назавжди осліп на одне око. Сім’я є, а жити ніде – ні колу, ні двору. І на чиюсь допомогу розраховувати не доводилося. Тож лишили маленьку донечку на дідуся з бабусею, і знову вирушили у мандри. Так у 55-у опинилися на Цілині. Не цуралися ніякої праці. Іван Якович не приховує своєї гордості вірною дружиною: починала працювати посудомийкою, потім – офіціанткою, згодом стала помічницею кухаря, а незабаром Ганну Петрівну підвищили і вона стала кухарем. Подобалося цілинникам, як смачно вона готувала.
Сам же Іван Якович закінчив школу механізаторів. Але й будівельником був неабияким. Клав печі, цегляну кладку робив. А треба було – худобу забивав. І сторожував, хоч часом це було небезпечно для життя. Трудилися на чужині в далекому краю, і мріяли про хоч якесь житло на рідній сторонці. Тож коли через рік повернулися в Кучинівку, одразу почали шукати підходящу хату, адже грошенят трохи заробили.
- Могли б і в Щорсі щось придбати, - пригадує далекі роки господар ошатного будиночку, - але ми – селяни. Нам подобалося сільське життя. І хату цю вибрали тому, що біля неї чудовий сад, простір. Скажу, що дітям нашим жилося тут привільно.
Та й зараз вони із задоволенням поспішають до отчого дому. Небагатослівна Ганна Петрівна пожвавішала, коли почали всі гуртом згадувати, хто в якому році народився.
- Після Люди у 1958-му був Петро, потім у 1960 – Валя, у 1964 – Михайло, за ним через два роки – Наташа. А Віра у 1975-му – то найменша улюблениця всіх, - перераховує мама. – Вони нам із дідом подарували дев’ятьох онуків. Маємо вже й трьох правнуків.
- Хата була благенька, - знову повертається подумки у важку, але щасливу молодість Іван Якович. – Будували її попередні господарі ще в 24-му. Тож обживалися ми поступово. Добудував велику кімнату, сінці, потім веранду. Усі роботи виконували гуртом, дружно, весело.
І зараз батьки не сумують, майже не бувають самі. Ось і в ті різдвяні дні до них приїхали аж із Білорусії син із невісткою. Діти домовилися між собою провідувати стареньких не одночасно – щоб ті частіше зустрічали довгожданих гостей. На момент нашого спілкування нагодилася і донька Валентина, яка мешкає в Кучинівці. Із рідним селом свою долю пов’язала й Віра. Батьки наполягли, аби сини й доньки закінчили вдома десятирічку, а далі вже у кого як доля склалася. Приміром, у старшої – Людмили Іванівни четверо дітей, має двох онуків. Із сім’єю живе В Чернігові. Петро Іванович у чомусь повторює долю батьків: у Речиці (Білорусія) здобув професію нафтовика, мешкає в Світлогорську, а працює вахтовим методом у Тюмені. Валентина Іванівна після того, як освоїла професію торгівельниці, три роки працювала в Макіївці, потім два десятиліття в Чернігові. Тепер повернулася в рідне село. Михайло Іванович закінчував училище в Кременчузі, після служби в армії й досі живе й працює в Гомелі. У Добропіллі Донецької області з сім’єю мешкає Наталія Іванівна. І як би щасливо ні складалася доля кожного з них, усіх манить притягальна сила отчого порогу, отой садок, у якому зростали, привілля кучинівських полів і затишок прадавніх лісів. Словом, мала батьківщина. Тим паче, що їх завжди чекають батьки (а обом, між тим, уже перевалило за 85!). Чекають разом із подружжям, дітьми й онуками.
- У нас такі хороші невістки й зяті! – хвалиться Ганна Петрівна. – Ніколи не образили, ніколи не огорчили. І перед ними за своїх дітей нам не соромно. Я в ланку на роботу ходила. Разом зі мною в полі й діти призвичаювалися до сільської роботи. Та й удома встигали й у школу, й на городи, й біля худоби ходити. Сімейка велика була – шестерко дітей. Тож ми з батьком і їх до роботи привчали.
Добрим людям Господь, кажуть, дає довгого віку. Їх життя минуло у праці та турботі про дітей. Справжньою берегинею домашнього вогнища можна сміливо назвати Ганну Петрівну. І досі здоров’я дозволяє підтримувати порядок, справлятися з нехитрими справами по господарству. Бравим дідусем виглядає й Іван Якович. І при цьому не соромиться своїх почуттів до дружини й матері своїх дітей. А ще надзвичайно гордиться нею і своїм великим працьовитим родом. Ні, про це сказав він не багато слів. Але в скупих словах і навіть порухах відчувається, що людина щаслива від того, як склалася її доля.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного
архіву Герасименків
Комментариев нет:
Отправить комментарий