Нарис
(Подається у скороченні)
Доля родини Солтисів, про яку я хочу розповісти в своєму нарисі, заслуговує на те, щоб вона залишилась надовго в пам’яті людей.
Йшов 1944 рік. В тільки-но визволені від німецької навали західні області України уряд направляє тисячі своїх представників: партійних і радянських працівників, вчителів, медиків, агрономів, інших спеціалістів для утвердження в цих областях радянської влади, проведення колективізації, підйому економічного і культурного життя краю, одним словом всього того, що встигли зробити, приєднавши ці області до України в 1939 році. В ці роки обстановка в Західній Україні була складна, напружена і небезпечна.
...Ось в це пекло посилають молоду вчительку 21-річну Ушату Катю з села Займище, що на Чернігівщині, яка перед війною закінчила Городнянське педучилище. Там вона познайомилась з Федором Дмитровичем Солтисом, з яким поєднала свою долю на все життя. Вони зустрілись в місті Городок Львівської області, де Катерина Романівна в місцевій агрошколі викладала українську мову, а Федір Дмитрович був учнем цієї школи. А все почалось з суперечки за оцінку. Катерина Романівна вивела в журналі своєму здібному учневі четвірку за непоставлений в одному слові апостроф, а він претендував на п’ятірку, бо в польській мові, яку він до цього вивчав в школі, де він раніше навчався, апострофів не ставили. І добре, що відбувся цей спір, який в майбутньому привів молоду вчительку і її учня до більш тісного знайомства, а потім і до кохання, яке продовжувалось майже 50 років, тобто до самої смерті Катерини Романівни в 1997 році. Хоча дорогу ціну довелось заплатити їм за своє вірне кохання. Федора Дмитровича добре знало місцеве населення, а також люди з лісу. Коли нова влада запропонувала йому посаду голови сільради, він завагався.
– Якщо я стану служити новій владі, то мене вб’ють лісові солдати.
Але вночі прийшли до нього і мовили:
– Ставай головою. Ти будеш захищати інтереси селян і нас також. Ми тебе і твою сім’ю не зачепимо, якщо будеш мати голову на плечах.
Так Федір Дмитрович став головою сільради. Він проводить політику нової влади, колективізації, збирає продподаток з селян, але будучи від природи розумним і лояльним, уміє лавірувати між двох вогнів: служити вірою і правдою новій владі і відстоювати інтереси селян.
Та невдовзі Федору Дмитровичу запропонували нову посаду. Повним ходом в краї ішла колективізація. Радянська влада направляла в кожне село своїх людей на посаду голів колгоспів. Федір Дмитрович, який закінчив агрошколу і успішно працював в сільраді, був підходящою кандидатурою на цю посаду. Але Катерина Романівна відмовила чоловіка їхати в те віддалене село. Відмову нова влада розцінила як саботаж колективізації, а за цим стояло жорстоке покарання. Солтиса викликають в КДБ, оголошують його ворогом народу, приплюсовують ще те, що в роки війни був у складі УНА, та ще старостою. Словом, пряма дорога на ГУЛАГ йому забезпечена.
Федору Дмитровичу дають 10 років таборів і відсилають в далекий район на лісорозробки. І не видно кінця тим мукам, тому знущанню.
...У 1952 році з маленьким півторарічним сином Славиком Катерина Романівна повертається в своє рідне Займище. Деякий час працює вчителькою в селі Малий Дирчин Городнянського району, а потім –до виходу на пенсію – в рідній займищанській школі. Через страх з чоловіком не листується, не має про нього жодних вістей.
Росте синок – єдина пам’ять про коханого чоловіка. У 1953 році помирає Сталін. Тисячі людей, незаконно засуджених, повертаються з далекого ГУЛАГУ. Така доля чекає і Федора Дмитровича.
В 1954 році він повертається в Займище до своєї дружини і сина. Живуть деякий час у хаті тестя.
Федір Дмитрович влаштовується на роботу в колгоспі, пізніше стає бригадиром городньої бригади в Хомичівщині.
У 1957 році сім’я переїздить в новий будинок і цього року народжується в них донька Галя. Та немає можливості Катерині Романівні довго сидіти в декретній відпустці й ростити доньку. Сімейний бюджет дуже бідний. Що міг заробити в ті часи в колгоспі Федір Дмитрович? Вся надія на Катерину Романівну, на її вчительську зарплату. Тож і вирішили, що треба йти працювати. А на кого залишити маленьку Галю? Родичів, які б доглядали її, немає. Мати померла давно, а батько хоч і живий, та він не в змозі без ноги доглядати онуку. І такою нянькою для Галі стає моя баба Мар’я.
Виростали діти. Слава закінчує 8 класів, а Галя йде в перший клас. Потім навчання в Щорській середній школі. Потім Слава закінчує бухгалтерсько-економічний технікум, працює ревізором в районах Чернігівської області, служить в армії, мріє, як всі його ровесники, про морехідне училище, про далекі закордонні плавання, та здійснитись заповітній мрії заважає батькове минуле, тому доводиться поступати вчитись в Київський інститут народного господарства. На сімейній раді вирішують купити легкову машину, але потрібні великі кошти, які не так просто зібрати простій селянській сім’ї, де росте двоє дітей, які навчаються. То вирішують посадити велику ділянку суниць, які в той час користувались великим попитом і приносили немалі доходи тим, хто ними займався. Сім’я в повному складі кілька років займається суницями, а на додачу ще вирощують розсаду городніх культур і постачають як жителям нашого села, так і іншим покупцям. Нарешті гроші зібрані - купується машина, яка довгі роки служить сім’ї.
Після закінчення інституту Ярослав Федорович працює в будбанку ревізором. Перевіряє, як витрачаються кошти на будівництві. Відрядження по всьому Радянському Союзу. Його здібності і талант оцінюють, пропонують посаду в першому на Україні комерційному банку. Пізніше він стає головою правління цього банку. Піднімається його авторитет. Його вже можна бачити в урядових і президентських колах. Він вже вирішує багато банківських справ як у себе в країні, так і за рубежем.
Потім Ярослав Федорович деякий час працює заступником голови національного банку. Зараз працює директором Київської філії банку „Пекао”.
Авторитетний, знаний далеко за межами України досвідчений банківський діяч багато робить для розвитку і поліпшення банківської справи на Україні.
Простий, душевний, ввічливий, добрий, дуже схожий по характеру і своїй статурі на свого батька, якого дуже любив і поважав, часто навідуючи його в селі Займище.
Ярослав Федорович має гарну сім’ю: дружину Аллу і двох дітей. Вони гідно продовжують славний рід Солтисів.
Галя після закінчення Київського педінституту (психологія дошкільного виховання) працює за спеціальністю. У 1980 році виходить заміж за військового. В них народжується двоє дітей: Славик і Юлія. Будучи дружиною військового, багато міняє місць проживання. Та сімейне життя не склалось. В 1988 році повертається в Займище до батьків, працює вчителькою в Займищанській школі. Вдруге виходить заміж за Маслюка Володимира Івановича. В них народжується син Андрій. Залишає роботу в школі, починає займатись бізнесом. Своє життя Галина Федорівна не уявляє без рідного села, без рідної своєї малої батьківщини, яку вона полюбила в дитинстві і не змогла розлюбити, зрадити її, буваючи в далеких краях. Вона мріяла про своє село, сумувала за ним і не змогла довго жити без його дивної краси. При першій нагоді повернулася в його рідні обійми. І не уявляє зараз кращого місця, кращого куточка землі, ніж рідне Займище. І вірою, і правдою продовжує служити селу і його людям. Хай щастить таким, як вона. Хай Бог допомагає їм в їхніх подвижницьких справах. Слава Богу, що вони є на світі, то і наше життя не тліє, а горить яскравим світлим вогнем.
Катерина Романівна та Федір Дмитрович відійшли у вічність, виростивши, виховавши чудових дітей та онуків, які продовжують їхній рід, їхні традиції і навіки збережуть світлу пам’ять у своїх серцях про батьків, про їхню таку непросту долю, про їхню лебедину вірність, про їхні добрі справи, які вони залишили в спадок майбутнім поколінням.
Федір ДОРОШЕНКО,
с.Займище
(Подається у скороченні)
Доля родини Солтисів, про яку я хочу розповісти в своєму нарисі, заслуговує на те, щоб вона залишилась надовго в пам’яті людей.
Йшов 1944 рік. В тільки-но визволені від німецької навали західні області України уряд направляє тисячі своїх представників: партійних і радянських працівників, вчителів, медиків, агрономів, інших спеціалістів для утвердження в цих областях радянської влади, проведення колективізації, підйому економічного і культурного життя краю, одним словом всього того, що встигли зробити, приєднавши ці області до України в 1939 році. В ці роки обстановка в Західній Україні була складна, напружена і небезпечна.
...Ось в це пекло посилають молоду вчительку 21-річну Ушату Катю з села Займище, що на Чернігівщині, яка перед війною закінчила Городнянське педучилище. Там вона познайомилась з Федором Дмитровичем Солтисом, з яким поєднала свою долю на все життя. Вони зустрілись в місті Городок Львівської області, де Катерина Романівна в місцевій агрошколі викладала українську мову, а Федір Дмитрович був учнем цієї школи. А все почалось з суперечки за оцінку. Катерина Романівна вивела в журналі своєму здібному учневі четвірку за непоставлений в одному слові апостроф, а він претендував на п’ятірку, бо в польській мові, яку він до цього вивчав в школі, де він раніше навчався, апострофів не ставили. І добре, що відбувся цей спір, який в майбутньому привів молоду вчительку і її учня до більш тісного знайомства, а потім і до кохання, яке продовжувалось майже 50 років, тобто до самої смерті Катерини Романівни в 1997 році. Хоча дорогу ціну довелось заплатити їм за своє вірне кохання. Федора Дмитровича добре знало місцеве населення, а також люди з лісу. Коли нова влада запропонувала йому посаду голови сільради, він завагався.
– Якщо я стану служити новій владі, то мене вб’ють лісові солдати.
Але вночі прийшли до нього і мовили:
– Ставай головою. Ти будеш захищати інтереси селян і нас також. Ми тебе і твою сім’ю не зачепимо, якщо будеш мати голову на плечах.
Так Федір Дмитрович став головою сільради. Він проводить політику нової влади, колективізації, збирає продподаток з селян, але будучи від природи розумним і лояльним, уміє лавірувати між двох вогнів: служити вірою і правдою новій владі і відстоювати інтереси селян.
Та невдовзі Федору Дмитровичу запропонували нову посаду. Повним ходом в краї ішла колективізація. Радянська влада направляла в кожне село своїх людей на посаду голів колгоспів. Федір Дмитрович, який закінчив агрошколу і успішно працював в сільраді, був підходящою кандидатурою на цю посаду. Але Катерина Романівна відмовила чоловіка їхати в те віддалене село. Відмову нова влада розцінила як саботаж колективізації, а за цим стояло жорстоке покарання. Солтиса викликають в КДБ, оголошують його ворогом народу, приплюсовують ще те, що в роки війни був у складі УНА, та ще старостою. Словом, пряма дорога на ГУЛАГ йому забезпечена.
Федору Дмитровичу дають 10 років таборів і відсилають в далекий район на лісорозробки. І не видно кінця тим мукам, тому знущанню.
...У 1952 році з маленьким півторарічним сином Славиком Катерина Романівна повертається в своє рідне Займище. Деякий час працює вчителькою в селі Малий Дирчин Городнянського району, а потім –до виходу на пенсію – в рідній займищанській школі. Через страх з чоловіком не листується, не має про нього жодних вістей.
Росте синок – єдина пам’ять про коханого чоловіка. У 1953 році помирає Сталін. Тисячі людей, незаконно засуджених, повертаються з далекого ГУЛАГУ. Така доля чекає і Федора Дмитровича.
В 1954 році він повертається в Займище до своєї дружини і сина. Живуть деякий час у хаті тестя.
Федір Дмитрович влаштовується на роботу в колгоспі, пізніше стає бригадиром городньої бригади в Хомичівщині.
У 1957 році сім’я переїздить в новий будинок і цього року народжується в них донька Галя. Та немає можливості Катерині Романівні довго сидіти в декретній відпустці й ростити доньку. Сімейний бюджет дуже бідний. Що міг заробити в ті часи в колгоспі Федір Дмитрович? Вся надія на Катерину Романівну, на її вчительську зарплату. Тож і вирішили, що треба йти працювати. А на кого залишити маленьку Галю? Родичів, які б доглядали її, немає. Мати померла давно, а батько хоч і живий, та він не в змозі без ноги доглядати онуку. І такою нянькою для Галі стає моя баба Мар’я.
Виростали діти. Слава закінчує 8 класів, а Галя йде в перший клас. Потім навчання в Щорській середній школі. Потім Слава закінчує бухгалтерсько-економічний технікум, працює ревізором в районах Чернігівської області, служить в армії, мріє, як всі його ровесники, про морехідне училище, про далекі закордонні плавання, та здійснитись заповітній мрії заважає батькове минуле, тому доводиться поступати вчитись в Київський інститут народного господарства. На сімейній раді вирішують купити легкову машину, але потрібні великі кошти, які не так просто зібрати простій селянській сім’ї, де росте двоє дітей, які навчаються. То вирішують посадити велику ділянку суниць, які в той час користувались великим попитом і приносили немалі доходи тим, хто ними займався. Сім’я в повному складі кілька років займається суницями, а на додачу ще вирощують розсаду городніх культур і постачають як жителям нашого села, так і іншим покупцям. Нарешті гроші зібрані - купується машина, яка довгі роки служить сім’ї.
Після закінчення інституту Ярослав Федорович працює в будбанку ревізором. Перевіряє, як витрачаються кошти на будівництві. Відрядження по всьому Радянському Союзу. Його здібності і талант оцінюють, пропонують посаду в першому на Україні комерційному банку. Пізніше він стає головою правління цього банку. Піднімається його авторитет. Його вже можна бачити в урядових і президентських колах. Він вже вирішує багато банківських справ як у себе в країні, так і за рубежем.
Потім Ярослав Федорович деякий час працює заступником голови національного банку. Зараз працює директором Київської філії банку „Пекао”.
Авторитетний, знаний далеко за межами України досвідчений банківський діяч багато робить для розвитку і поліпшення банківської справи на Україні.
Простий, душевний, ввічливий, добрий, дуже схожий по характеру і своїй статурі на свого батька, якого дуже любив і поважав, часто навідуючи його в селі Займище.
Ярослав Федорович має гарну сім’ю: дружину Аллу і двох дітей. Вони гідно продовжують славний рід Солтисів.
Галя після закінчення Київського педінституту (психологія дошкільного виховання) працює за спеціальністю. У 1980 році виходить заміж за військового. В них народжується двоє дітей: Славик і Юлія. Будучи дружиною військового, багато міняє місць проживання. Та сімейне життя не склалось. В 1988 році повертається в Займище до батьків, працює вчителькою в Займищанській школі. Вдруге виходить заміж за Маслюка Володимира Івановича. В них народжується син Андрій. Залишає роботу в школі, починає займатись бізнесом. Своє життя Галина Федорівна не уявляє без рідного села, без рідної своєї малої батьківщини, яку вона полюбила в дитинстві і не змогла розлюбити, зрадити її, буваючи в далеких краях. Вона мріяла про своє село, сумувала за ним і не змогла довго жити без його дивної краси. При першій нагоді повернулася в його рідні обійми. І не уявляє зараз кращого місця, кращого куточка землі, ніж рідне Займище. І вірою, і правдою продовжує служити селу і його людям. Хай щастить таким, як вона. Хай Бог допомагає їм в їхніх подвижницьких справах. Слава Богу, що вони є на світі, то і наше життя не тліє, а горить яскравим світлим вогнем.
Катерина Романівна та Федір Дмитрович відійшли у вічність, виростивши, виховавши чудових дітей та онуків, які продовжують їхній рід, їхні традиції і навіки збережуть світлу пам’ять у своїх серцях про батьків, про їхню таку непросту долю, про їхню лебедину вірність, про їхні добрі справи, які вони залишили в спадок майбутнім поколінням.
Федір ДОРОШЕНКО,
с.Займище
Комментариев нет:
Отправить комментарий