Якось зовсім не віриться, що під кінець літа, як навідаюсь у рідні краї, мене не зустріне у своєму затишному редакційному кабінеті мила, доброзичлива, уважна до колеги-земляка Валентина…
Ще торік я пригощав її гарними цукерками, а вона швиденько готувала «заморську» каву і все
розпитувала про маму, дружину та дітей, цікавилася, що пишу і як себе почуваю. На столі, під рукою – кілька листків паперу… Певно, дописувала матеріал до газети, однак жодного натяку на зайнятість, фізичну втому, свою підступну хворобу. Тільки й того, без надмірних емоцій, якось по-домашньому, зронила кілька слів про захмарні ціни на ліки та дороге перебування в онкодиспансері.
Озвався редакційний телефон. Валентина без поспіху уточнювала цифри, прізвища, когось переконувала, що матеріал надрукують оперативно. І отак щодня, майже сорок літ вона переймалася проблемами села, шкільної освіти, культури і дозвілля, складними долями ветеранів війни, літніх жінок, вишукувала серед жителів району цікавих особистостей, неординарні випадки із життя, про що захоплено і професійно розповідала на сторінках рідної газети «Промінь».
Валентина побувала, напевно, в кожному селі, найвіддаленішому хуторі тепер уже Сновського району. Її всюди знали, поважали, пізнавали, чекали на зустріч та відверту розмову. І вона, привітна, усміхнена, але зосереджена, поспішала до людей, аби їх почули, розділити горе чи радість, в чомусь допомогти і розповісти про те своїм читачам.
Пригадую її непересічну публікацію про непросте життя колись успішної студентки, а потім сільської вчительки, котра в сімейних труднощах зростила двох доньок і не опустила рук, віднайшла радість та душевний спокій в онуках. Звали її, як і авторку нарису, Валентиною. Журналістка розповіла читачам, що це ім’я з латинської означає – сильна жінка.
Без сумніву, та якість притаманна і нашій Валентині, котра навчилася, як Леся Українка, «крізь сльози сміятись», була вольовою, мужньою і талановитою. Навіть в останні дні вона намагалася писати до газети, набираючи одним пальчиком лівої руки текст матеріалу.
А скільки їх було за чотири десятиліття виснажливої, але такої потрібної і улюбленої для Валентини праці в районній газеті? Її найкращі доробки друкували обласні та всеукраїнські видання, чимало – відзначено почесними грамотами і призами. Вона – лауреат ІХ Міжнародного фестивалю регіональних ЗМІ «Золотий передзвін Придесення» в номінації «Слава і честь». Її аналітичне інтерв’ю з головою Щорської районної адміністрації Олександром Грабовським зі шпальт обласної газети «Деснянська правда» у червні 2012 року Книжковою палатою занесено до «Літопису газетних статей України» (випуск № 16). І цього річ, до Дня журналіста Валентину Василівну Волокушину (Руденок) – завідувачку агропромисловим відділом редакції газети «Промінь» нагороджено Почесною грамотою обласної ради. Тільки через важку хворобу знана журналістка вже не змогла побувати на урочистостях у Чернігові і власноруч одержати дорогу для неї відзнаку.
… Пам’ятаю нашу Валентину ще з кінця 70-х років минулого століття. Несміливим дівчам, маючи золоту медаль зі школи, надумала вступати на факультет журналістики найпрестижнішого вузу, Київського держуніверситету імені Т.Г. Шевченка. А познайомив мене з кмітливою абітурієнткою тодішній редактор газети «Промінь Жовтня» Григорій Микитович Желій, який опісля став нашим редакційним батьком. Валентина на «відмінно» написала твір – перший іспит і її достроково зарахували студенткою.
Навчалась успішно, після університету наші круті стежки перетнулися. Ще в старому приміщенні редакції, куди молоді спеціалісти Володимир Шевчук, Віктор Чуприна та автор цих рядків прийшли працювати, з’явилася і Валентина. Через два роки ми роз’їхалися в різні краї, а вона лишилася продовжувати «естафету» молодих. Легко вписалася в колектив досвідчених журналістів, зуміла сумлінною працею заявити про себе.
З тих пір ми не поривали творчих стосунків. Вона цікавилася справами Видавничого дому «Букрек» у Чернівцях, моїми публікаціями, чимало з них підготувала до друку в рідній газеті. Перші розділи моєї автобіографічної повісті «Таємниця гори діда Лева» з її легкої руки були надруковані в «Промені». Кілька нарисів з другої книги «На сторожі білого птаха» теж попередньо побачили світ у нашій районці. А ще були зустрічі з читачами, учнями Новоборовицької середньої школи, де я колись навчався, презентації книг, про що сумлінна Валентина цікаво оповідала в газеті. Її людинознавчі, подієві матеріали надто полюбляла моя мати Галина Федорівна, зачитуючи районку, як мовиться, до дірочок. Протягом року зберігала ті публікації, щоб потім сказати: «На, почитай, що пише наша Валентина. Гарно, дохідливо пише. Подякуй їй за статті від мене». І клала до рук кілька батончиків з Гулівером, які припасла для гостинців.
І ось подякувати нікому… Бо не чути вже голосу рідної матусі – у травні, саме на Пасху, відійшла у вічність. І Валентина у розквіті творчих сил завчасу полишила цей грішний світ, щоб полинути до Всевишнього, де панують злагода і спокій. Зосталися тільки Валині публікації та матеріали з Інтернету, котрі, як затужить серце за рідними краями, шукаю на блозі газети «Промінь».
Низько схиляю голову перед світлою пам’яттю нашої Валентини. Мудрої, чуйної, талановитої жінки, журналістки від Бога, котра не мислила себе без улюбленої газети, сім’ї, друзів, рідної України і завжди відкривала людям своє велике, спрагле до високих почуттів і справедливості зболене серце. Царства небесного тобі, Валентино. Найліпші квіти, найтепліші слова і свої зворушливі помисли кладемо у нев’янучий віночок твоєї незгасної пам’яті.
Микола Максимець,
м. Чернівці
розпитувала про маму, дружину та дітей, цікавилася, що пишу і як себе почуваю. На столі, під рукою – кілька листків паперу… Певно, дописувала матеріал до газети, однак жодного натяку на зайнятість, фізичну втому, свою підступну хворобу. Тільки й того, без надмірних емоцій, якось по-домашньому, зронила кілька слів про захмарні ціни на ліки та дороге перебування в онкодиспансері.
Озвався редакційний телефон. Валентина без поспіху уточнювала цифри, прізвища, когось переконувала, що матеріал надрукують оперативно. І отак щодня, майже сорок літ вона переймалася проблемами села, шкільної освіти, культури і дозвілля, складними долями ветеранів війни, літніх жінок, вишукувала серед жителів району цікавих особистостей, неординарні випадки із життя, про що захоплено і професійно розповідала на сторінках рідної газети «Промінь».
Валентина побувала, напевно, в кожному селі, найвіддаленішому хуторі тепер уже Сновського району. Її всюди знали, поважали, пізнавали, чекали на зустріч та відверту розмову. І вона, привітна, усміхнена, але зосереджена, поспішала до людей, аби їх почули, розділити горе чи радість, в чомусь допомогти і розповісти про те своїм читачам.
Пригадую її непересічну публікацію про непросте життя колись успішної студентки, а потім сільської вчительки, котра в сімейних труднощах зростила двох доньок і не опустила рук, віднайшла радість та душевний спокій в онуках. Звали її, як і авторку нарису, Валентиною. Журналістка розповіла читачам, що це ім’я з латинської означає – сильна жінка.
Без сумніву, та якість притаманна і нашій Валентині, котра навчилася, як Леся Українка, «крізь сльози сміятись», була вольовою, мужньою і талановитою. Навіть в останні дні вона намагалася писати до газети, набираючи одним пальчиком лівої руки текст матеріалу.
А скільки їх було за чотири десятиліття виснажливої, але такої потрібної і улюбленої для Валентини праці в районній газеті? Її найкращі доробки друкували обласні та всеукраїнські видання, чимало – відзначено почесними грамотами і призами. Вона – лауреат ІХ Міжнародного фестивалю регіональних ЗМІ «Золотий передзвін Придесення» в номінації «Слава і честь». Її аналітичне інтерв’ю з головою Щорської районної адміністрації Олександром Грабовським зі шпальт обласної газети «Деснянська правда» у червні 2012 року Книжковою палатою занесено до «Літопису газетних статей України» (випуск № 16). І цього річ, до Дня журналіста Валентину Василівну Волокушину (Руденок) – завідувачку агропромисловим відділом редакції газети «Промінь» нагороджено Почесною грамотою обласної ради. Тільки через важку хворобу знана журналістка вже не змогла побувати на урочистостях у Чернігові і власноруч одержати дорогу для неї відзнаку.
… Пам’ятаю нашу Валентину ще з кінця 70-х років минулого століття. Несміливим дівчам, маючи золоту медаль зі школи, надумала вступати на факультет журналістики найпрестижнішого вузу, Київського держуніверситету імені Т.Г. Шевченка. А познайомив мене з кмітливою абітурієнткою тодішній редактор газети «Промінь Жовтня» Григорій Микитович Желій, який опісля став нашим редакційним батьком. Валентина на «відмінно» написала твір – перший іспит і її достроково зарахували студенткою.
Навчалась успішно, після університету наші круті стежки перетнулися. Ще в старому приміщенні редакції, куди молоді спеціалісти Володимир Шевчук, Віктор Чуприна та автор цих рядків прийшли працювати, з’явилася і Валентина. Через два роки ми роз’їхалися в різні краї, а вона лишилася продовжувати «естафету» молодих. Легко вписалася в колектив досвідчених журналістів, зуміла сумлінною працею заявити про себе.
З тих пір ми не поривали творчих стосунків. Вона цікавилася справами Видавничого дому «Букрек» у Чернівцях, моїми публікаціями, чимало з них підготувала до друку в рідній газеті. Перші розділи моєї автобіографічної повісті «Таємниця гори діда Лева» з її легкої руки були надруковані в «Промені». Кілька нарисів з другої книги «На сторожі білого птаха» теж попередньо побачили світ у нашій районці. А ще були зустрічі з читачами, учнями Новоборовицької середньої школи, де я колись навчався, презентації книг, про що сумлінна Валентина цікаво оповідала в газеті. Її людинознавчі, подієві матеріали надто полюбляла моя мати Галина Федорівна, зачитуючи районку, як мовиться, до дірочок. Протягом року зберігала ті публікації, щоб потім сказати: «На, почитай, що пише наша Валентина. Гарно, дохідливо пише. Подякуй їй за статті від мене». І клала до рук кілька батончиків з Гулівером, які припасла для гостинців.
І ось подякувати нікому… Бо не чути вже голосу рідної матусі – у травні, саме на Пасху, відійшла у вічність. І Валентина у розквіті творчих сил завчасу полишила цей грішний світ, щоб полинути до Всевишнього, де панують злагода і спокій. Зосталися тільки Валині публікації та матеріали з Інтернету, котрі, як затужить серце за рідними краями, шукаю на блозі газети «Промінь».
Низько схиляю голову перед світлою пам’яттю нашої Валентини. Мудрої, чуйної, талановитої жінки, журналістки від Бога, котра не мислила себе без улюбленої газети, сім’ї, друзів, рідної України і завжди відкривала людям своє велике, спрагле до високих почуттів і справедливості зболене серце. Царства небесного тобі, Валентино. Найліпші квіти, найтепліші слова і свої зворушливі помисли кладемо у нев’янучий віночок твоєї незгасної пам’яті.
Микола Максимець,
м. Чернівці
Комментариев нет:
Отправить комментарий