Чимало наших земляків – представників старшого покоління – володіють воістину безцінним даром: спогадами про минуле. Причому їхня пам’ять зберігає відомості про будь-які аспекти тодішнього життя. Адже п’ятдесят років тому люди не лише ходили на роботу або службу, а й створювали сім’ї, народжували дітей, відпочивали.
Їм, як і нині, було властиве бажання смачно поїсти, добре випити. Також не останню роль для них відігравали поняття престижу і громадської думки. Отже, тема цієї статті – як виглядало застілля у далекі 60-ті...
У часи, коли Радянським Союзом керував Микита Хрущов, в місті Щорс все більше почали звертати увагу на „організацію культурного відпочинку населення”, зокрема – і в сфері громадського харчування. На початку 60-х років місця, де можна було посидіти в компанії друзів з пляшкою на столі, особливою оригінальністю не відзначалися. На залізничному вокзалі функціонував ресторан, більше схожий на звичайну їдальню. А, власне, біля станції знаходилися два заклади, названі в народі „Голубий Дунайчик”. (До одного від людей прилипла неформальна назва - «Жінчині сльози»).Один містився там, де зараз кафе „Десяточка”, а другий – де згодом побудували триповерховий цегляний корпус залізничного вузла телефонного зв’язку. Ще один „Голубий Дунайчик” знаходився в підвалі старого будинку на вулиці, яка тепер веде вниз від музичної школи.
Доволі популярним вважався буфет у клубі залізничників, який обслуговував відвідувачів до 10-ої години вечора. Там зазвичай продавали на розлив червоне фруктове вино місцевого харчокомбінату за ціню 38 копійок за 200-грамову склянку і пиво (з дерев’яних діжок) – по 22 коп. за півлітровий кухоль. На закуску люди брали вінегрет (коштував 3 коп. за 100 г), смажену рибку (50 коп. за кіло) і хліб. Слід зазначити, що пили тоді не дуже багато, бо середньомісячна зарплатня пролетаря складала 60-65 карбованців. Хто мав бажання випити горілки – вирушав до центру міста. Там, де зараз стоїть районний Будинок культури, був такий собі „шанхай” – будиночки, магазинчики, перукарня. Біля торговельного закладу з вивіскою „Культтовари” можна було побачити горілчаний магазин. Там працювала „тьотя Дуся”. Вона відзначилася тим, що потай переклеювала етикетки з горілчаних пляшок „Московської” (по 2 крб. 87 коп.) на „Столичну” (3 крб. 7 коп.). Попалася. Її покарали звільненням з роботи... Поруч покупців приваблював кіоск газованої води з сиропом. Там улітку завжди літали оси, приваблені солодким ароматом. А ще в цьому місці потай, з-під прилавка, наливали горілку. Причому з однієї пляшки продавщиця примудрялася „витиснути” аж 600 грамів...
Щоб було чим закусити „по-солідному”, до взятої на розлив оковитої компанія заздалегідь запасалася ковбасою сорту „Краківська”. Цей харч зазвичай діставали в торговельному відділі залізничної їдальні. (Цю будівлю знесли перед будівництвом „Торгового центру” на головній площі міста). Там працювала доволі відома і колоритна особа – Міля Йосипівна. Вона полюбляла щедро наносити косметику собі на обличчя, а ще – виявляти знаки уваги до чоловіків-залізничників. Ось у неї й вдавалося при нагоді розжитися на „Краківську” або щось інше – не менш смачненьке...
Стосовно розведеного спирту, то цей напій траплявся переважно вдома у тих начальників, які „мали вихід” на відомий усім місцевий завод. Якось один працівник телефонної станції отримав виклик на квартиру секретаря райкому Пондихнєва. Полагодив лінію, а щедра господиня налила йому 100 грамів і поклала на тарілку солоний огірок. Робітник одним ковтком перекинув вміст чарки собі у горло і... Йому аж дух перехопило: чистий спирт! „Як мені потім погано було”, - згадував телефоніст.
Навпроти перукарні, у продовольчому магазині, торгували навіть коньяком. Називався він банально просто – „Чотири зірочки” й коштував 4 крб. 60 коп. У певні періоди такий напій ставав дефіцитом і його отримували „по блату”.
Звісна річ, за наявності бажання люди організовували застілля вдома або на природі. Не криючись, споживали у колі рідних і друзів звичайний самогон. (Коштував до 2 карбованців за пляшку). Цікавий момент – найкращою репутацією користувався „продукт”, виготовлений у Старій Рудні та Смячі. Напевно, тамтешні майстри володіли якоюсь старовинною технологією, про їхній самогон казали – „хлібний”. У разі необхідності вони були здатні виконати замовлення хоч на 20, хоч на 40 літрів. А дехто зі „споживачів” взагалі віддавали перевагу „народній” горілці перед „магазинною”.
І ось прийшов 1963 рік. Чим тоді жив наш край? По-перше – до Щорського району приєднали частину Городнянського (з селами Бутівка, Лемешівка, Мощенка, Смичин, Хоробичі та деякими іншими). По-друге – відбулися вибори до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування. (Депутатом республіканського парламенту від місцевого округу став О.Гриза – перший заступник міністра виробництва сільгосппродуктів УРСР). І по-третє –у Щорсі відкрився справжній ресторан. Його обладнали на другому поверсі великої будівлі у центрі міста. На відкриття цього дійсно передового закладу громадського харчування зійшлася хмара народу. Ажіотажу додавала інформація, що там подаватимуть екзотичну страву – картоплю „фрі”. Варто визнати – очікування споживачів були виправдані. Окрім „фрі”, у меню значилася горілка на розлив – 65 коп. за 100 грамів, півлітрова пляшка «Портвейну» за 97 коп. Взагалі, людина з троячкою у кишені почувалася цілком упевнено й могла добре випити й не менш добре закусити – смаженою печінкою, котлетою. Пропонувалося і шампанське – по 3 крб. 50 коп., але тодішня „культура споживання” населення ще була далека від того, щоб цей напій замовляли дуже часто. Більшість ресторанних відвідувачів обмежувалася звичайною горілкою. До того ж до ресторану ходили переважно чоловіки, жінок у залі була явна меншість.
Присутніх розважав квартет (акордеон, контрабас, кларнет і ударні). Музики працювали до 11-ої вечора. Обслуговуючий персонал складався з двох офіціанток – десь так приблизно тридцятирічної Марії Степанівни і значно старшої тьоті Налі. Вже тоді поміж відвідувачів поширилася практика залишати їм копійки зі здачі „на чай”. Ці жінки вміли себе поводити й підтримувати порядок у залі. Для приборкання п’яних хуліганів викликали міліцію. До речі, головний районний правоохоронець виявляв до Марії Степанівни цілком очевидні знаки уваги. Подібна, так би мовити, взаємодія, виглядала дуже доречною, бо у ресторані траплялося різне, інколи у запалі бійки між п’яними громадянами „переможена сторона” котилася східцями униз з другого поверху. Територія біля ресторану інколи ставала місцем палахкотіння пристрастей - там раділи зустрічам, цілувалися, освідчувалися в коханні, ревнували, конфліктували і навіть вбивали... І тут лад могли навести лише люди у формі. Такі, наприклад, як „Дядя Міша” (Місяць). Бо, дійсно, усілякі люди вчащали до ресторану, й не завжди - з добрими намірами. Був такий чоловік – на прізвисько Біллі Бонс. Середнього зросту, в окулярах. Але як вип’є – чіплявся до людей, бешкетував. Агресії в нього вистачало на кількох. Щоправда, управу на нього навчилися знаходити навіть без міліції – знімали окуляри. І той вгамовувався, бо без них погано бачив. Також певні проблеми створював „Мума” (Бредіхін) – сідав за стіл і нишком цупив ложки і виделки, складаючи їх у портфель.
Загалом ресторанні відвідувачі були представниками різних прошарків тодішнього суспільства. Поміж них часто зустрічалися закрійники з будинку побуту і годинникарі (й звідки в них гроші бралися?), лікарі. Не дивина було побачити, як фахівець ЛОР Харитончик замовляє у залі порцію коньяку, копчену качечку й культурно обідає з товаришем. А ще один лікар, йдучи з роботи додому, часто ніс у руках портфель, наповнений вдячністю пацієнтів. Проте заходив до буфетного відділу (навпроти ресторанної зали), брав чарочку коньяку, випивав, закусував бутербродом з ікрою... Гадаєте, в нього не було пляшки коньяку? Аж ніяк, такого добра вистачало. Зрештою, він не дотримувався думки, що все принесене хворими треба випити. Однак душевне спілкування з людьми траплялося лише в буфеті. Знайомою вважалася ресторанна атмосфера для артистки залізничного клубу на прізвище Процко, керівника місцевого ДТСААФ Гломозди. Для великого районного начальства у ресторані обладнали окремий кабінет. (Він існує і досі). Хоча чогось особливого там не спостерігалося. Хіба що замовлення виглядали різноманітніше – червона риба, чорна ікра.
На цьому фоні інші місця „культурного застілля” на рівних конкурувати з рестораном не були спроможні. Не допомогло навіть те, що „по залізничній лінії” надходили різні екзотичні продукти і напої. У закладі „громадхарчу” на вокзалі час від часу на прилавку з’являвся болгарський лікер „Роза” (коштував більше трьох карбованців. Хто його скуштував - дуже хвалив). А якось один мисливець-пролетар зайшов у справі до слідчого прокуратури Куриленка й побачив, як той з апетитом наминає якісь шматочки. На запитання „Що це?” прокурорський працівник відповів: „Осетрина, балик. Мені його з ОРСу (відділ робітничого постачання залізниці) приносять”.
Зрозуміло, не кожен наш земляк дозволяв собі посидіти в ресторані. На заваді ставала фінансова неспроможність. Один з таких – кульгавий моряк - або ходив по різних закладах і біля дверей клянчив у багатших пияків якісь копійки, або йшов до павільйону „Літо”, що знаходився між стадіоном та лісопарком. Там продавали пиво, але продавщиця інколи затуляла очі на бажання окремих відвідувачів принести під полою пляшку чогось міцнішого й розлити це в кухлі. Лише попереджала: дивіться, щоб міліція не застукала. Як не було закуски - відвідувачі край посуду посипали сіллю перед кожним ковтком. У перервах між пивом пияки вели різні розмови. Чи не половина з них могла вважатися філософськими. Одним із питань на обговоренні було таке: а чи справді при комунізмі пиво, як і все інше, видаватимуть безкоштовно? Зрештою, пообіцяв же Микита Хрущов, що комунізм настане вже через 25 років. У цієї думки (про безкоштовну випивку), були як прихильники, так і опоненти. Реалісти сумнівалися, що коли все пиво роздаватимуть задурно, його вистачить на кожного охочого. Те ж саме стосуватиметься і горілки, ікри, дублянок, норкових шуб. І взагалі, як же ж тоді можна буде відрізнити пастуха від першого секретаря райкому - коли в їх обох усе однакове? Ну хіба пасуватиме пастухові оксамитовий костюм і куди він його вдягатиме?
Вищенаведені спогади належать групі стареньких читачів нашої газети. Слід сподіватися, навіть якщо в їхніх оповідях трапилися помилки – люди їм пробачать...
До речі
Трохи пізніше від часу, згаданого в статті, у Тур’ї трапилася цікава подія. Був у селі заклад громадського харчування, який чомусь теж називали „Голубий Дунайчик”. І ось одного разу навідався до місцевого підрозділу споживчої кооперації ревізор аж із Чернігова. Перевірка закінчилася успішно й у другій половині дня місцевий керівний актив запросив гостя посидіти „на березі Дунаю”. Слід зауважити, що попри сільський статус закладу там готували якісно і смачно. Але постало питання: що будемо пити? І тут приїжджий аудитор звернув увагу на прилавок, де вже дано без жодного руху стояли пляшки з болгарським вином „Каберне”. (Місцеві мешканці воліли зазвичай вживати горілку чи самогон, у крайньому випадку – пиво. За „півлітра” самогонки платили 2 карбованці, а за 0,75 „Каберне” вимагалося викласти 3 крб. 50 коп. „Навіщо платити більше, та ще й за 12 „градусів”? – думали тур’янці). Продавщиця змахнула пилюку з пляшки вина й поставила її на стіл. Учасники застілля швиденько „впорали” винну порцію, потім замовили ще одну. Під час невимушеної бесіди на ситий шлунок чернігівець зарекомендував себе доволі начитаною людиною, майже інтелектуалом. Оскільки був хіміком за освітою, то розповів, що помірне вживання червоного вина виводить з людського організму радіонукліди й, серед іншого, дозволяє підтримувати чоловічу силу на належному рівні...
Все це чула і продавщиця. Вже увечері вона поділилася науковою інформацією з подругами, тож наступного дня в „Дунайчик” почалося справжнє паломництво: жінки йшли по „Каберне”. Старенькі бабці, сидячи на вуличній лавці, навіть жартували: „Дивись, ота купила аж дві пляшки, мабуть, справді любить свого чоловіка. А ота взяла лише одну. Жаднюга, мабуть, для рідного чоловіка грошей пошкодувала...” Болгарське вино у Тур’ї розкупили дуже швидко.
Пильність
І.Журбін 1 жовтня 1963 року на останній сторінці „Променя Жовтня” задоволено констатує, що незабаром у місті відкриють „чайну з магазином” (ресторан). Але коли крили дах, то під шифер чомусь забули покласти толь. Тож навіть після малого дощу почалася „теча” і стелі в приміщенні уже стали вогкими. „Що ж буде далі?” – резонно запитує автор матеріалу.
Впіймалися
Під таким заголовком у районній газеті була опублікована замітка про те, що в Кучинівці „накрили” самогонницю М.Л. Ващенко. Вона „споживала свій продукт” разом із чоловіком Григорієм і комірником колгоспу „Шлях Леніна” Андрієм Клименком. Але хтось повідомив про це „куди треба”...
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Їм, як і нині, було властиве бажання смачно поїсти, добре випити. Також не останню роль для них відігравали поняття престижу і громадської думки. Отже, тема цієї статті – як виглядало застілля у далекі 60-ті...
У часи, коли Радянським Союзом керував Микита Хрущов, в місті Щорс все більше почали звертати увагу на „організацію культурного відпочинку населення”, зокрема – і в сфері громадського харчування. На початку 60-х років місця, де можна було посидіти в компанії друзів з пляшкою на столі, особливою оригінальністю не відзначалися. На залізничному вокзалі функціонував ресторан, більше схожий на звичайну їдальню. А, власне, біля станції знаходилися два заклади, названі в народі „Голубий Дунайчик”. (До одного від людей прилипла неформальна назва - «Жінчині сльози»).Один містився там, де зараз кафе „Десяточка”, а другий – де згодом побудували триповерховий цегляний корпус залізничного вузла телефонного зв’язку. Ще один „Голубий Дунайчик” знаходився в підвалі старого будинку на вулиці, яка тепер веде вниз від музичної школи.
Доволі популярним вважався буфет у клубі залізничників, який обслуговував відвідувачів до 10-ої години вечора. Там зазвичай продавали на розлив червоне фруктове вино місцевого харчокомбінату за ціню 38 копійок за 200-грамову склянку і пиво (з дерев’яних діжок) – по 22 коп. за півлітровий кухоль. На закуску люди брали вінегрет (коштував 3 коп. за 100 г), смажену рибку (50 коп. за кіло) і хліб. Слід зазначити, що пили тоді не дуже багато, бо середньомісячна зарплатня пролетаря складала 60-65 карбованців. Хто мав бажання випити горілки – вирушав до центру міста. Там, де зараз стоїть районний Будинок культури, був такий собі „шанхай” – будиночки, магазинчики, перукарня. Біля торговельного закладу з вивіскою „Культтовари” можна було побачити горілчаний магазин. Там працювала „тьотя Дуся”. Вона відзначилася тим, що потай переклеювала етикетки з горілчаних пляшок „Московської” (по 2 крб. 87 коп.) на „Столичну” (3 крб. 7 коп.). Попалася. Її покарали звільненням з роботи... Поруч покупців приваблював кіоск газованої води з сиропом. Там улітку завжди літали оси, приваблені солодким ароматом. А ще в цьому місці потай, з-під прилавка, наливали горілку. Причому з однієї пляшки продавщиця примудрялася „витиснути” аж 600 грамів...
Щоб було чим закусити „по-солідному”, до взятої на розлив оковитої компанія заздалегідь запасалася ковбасою сорту „Краківська”. Цей харч зазвичай діставали в торговельному відділі залізничної їдальні. (Цю будівлю знесли перед будівництвом „Торгового центру” на головній площі міста). Там працювала доволі відома і колоритна особа – Міля Йосипівна. Вона полюбляла щедро наносити косметику собі на обличчя, а ще – виявляти знаки уваги до чоловіків-залізничників. Ось у неї й вдавалося при нагоді розжитися на „Краківську” або щось інше – не менш смачненьке...
Стосовно розведеного спирту, то цей напій траплявся переважно вдома у тих начальників, які „мали вихід” на відомий усім місцевий завод. Якось один працівник телефонної станції отримав виклик на квартиру секретаря райкому Пондихнєва. Полагодив лінію, а щедра господиня налила йому 100 грамів і поклала на тарілку солоний огірок. Робітник одним ковтком перекинув вміст чарки собі у горло і... Йому аж дух перехопило: чистий спирт! „Як мені потім погано було”, - згадував телефоніст.
Навпроти перукарні, у продовольчому магазині, торгували навіть коньяком. Називався він банально просто – „Чотири зірочки” й коштував 4 крб. 60 коп. У певні періоди такий напій ставав дефіцитом і його отримували „по блату”.
Звісна річ, за наявності бажання люди організовували застілля вдома або на природі. Не криючись, споживали у колі рідних і друзів звичайний самогон. (Коштував до 2 карбованців за пляшку). Цікавий момент – найкращою репутацією користувався „продукт”, виготовлений у Старій Рудні та Смячі. Напевно, тамтешні майстри володіли якоюсь старовинною технологією, про їхній самогон казали – „хлібний”. У разі необхідності вони були здатні виконати замовлення хоч на 20, хоч на 40 літрів. А дехто зі „споживачів” взагалі віддавали перевагу „народній” горілці перед „магазинною”.
І ось прийшов 1963 рік. Чим тоді жив наш край? По-перше – до Щорського району приєднали частину Городнянського (з селами Бутівка, Лемешівка, Мощенка, Смичин, Хоробичі та деякими іншими). По-друге – відбулися вибори до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування. (Депутатом республіканського парламенту від місцевого округу став О.Гриза – перший заступник міністра виробництва сільгосппродуктів УРСР). І по-третє –у Щорсі відкрився справжній ресторан. Його обладнали на другому поверсі великої будівлі у центрі міста. На відкриття цього дійсно передового закладу громадського харчування зійшлася хмара народу. Ажіотажу додавала інформація, що там подаватимуть екзотичну страву – картоплю „фрі”. Варто визнати – очікування споживачів були виправдані. Окрім „фрі”, у меню значилася горілка на розлив – 65 коп. за 100 грамів, півлітрова пляшка «Портвейну» за 97 коп. Взагалі, людина з троячкою у кишені почувалася цілком упевнено й могла добре випити й не менш добре закусити – смаженою печінкою, котлетою. Пропонувалося і шампанське – по 3 крб. 50 коп., але тодішня „культура споживання” населення ще була далека від того, щоб цей напій замовляли дуже часто. Більшість ресторанних відвідувачів обмежувалася звичайною горілкою. До того ж до ресторану ходили переважно чоловіки, жінок у залі була явна меншість.
Присутніх розважав квартет (акордеон, контрабас, кларнет і ударні). Музики працювали до 11-ої вечора. Обслуговуючий персонал складався з двох офіціанток – десь так приблизно тридцятирічної Марії Степанівни і значно старшої тьоті Налі. Вже тоді поміж відвідувачів поширилася практика залишати їм копійки зі здачі „на чай”. Ці жінки вміли себе поводити й підтримувати порядок у залі. Для приборкання п’яних хуліганів викликали міліцію. До речі, головний районний правоохоронець виявляв до Марії Степанівни цілком очевидні знаки уваги. Подібна, так би мовити, взаємодія, виглядала дуже доречною, бо у ресторані траплялося різне, інколи у запалі бійки між п’яними громадянами „переможена сторона” котилася східцями униз з другого поверху. Територія біля ресторану інколи ставала місцем палахкотіння пристрастей - там раділи зустрічам, цілувалися, освідчувалися в коханні, ревнували, конфліктували і навіть вбивали... І тут лад могли навести лише люди у формі. Такі, наприклад, як „Дядя Міша” (Місяць). Бо, дійсно, усілякі люди вчащали до ресторану, й не завжди - з добрими намірами. Був такий чоловік – на прізвисько Біллі Бонс. Середнього зросту, в окулярах. Але як вип’є – чіплявся до людей, бешкетував. Агресії в нього вистачало на кількох. Щоправда, управу на нього навчилися знаходити навіть без міліції – знімали окуляри. І той вгамовувався, бо без них погано бачив. Також певні проблеми створював „Мума” (Бредіхін) – сідав за стіл і нишком цупив ложки і виделки, складаючи їх у портфель.
Загалом ресторанні відвідувачі були представниками різних прошарків тодішнього суспільства. Поміж них часто зустрічалися закрійники з будинку побуту і годинникарі (й звідки в них гроші бралися?), лікарі. Не дивина було побачити, як фахівець ЛОР Харитончик замовляє у залі порцію коньяку, копчену качечку й культурно обідає з товаришем. А ще один лікар, йдучи з роботи додому, часто ніс у руках портфель, наповнений вдячністю пацієнтів. Проте заходив до буфетного відділу (навпроти ресторанної зали), брав чарочку коньяку, випивав, закусував бутербродом з ікрою... Гадаєте, в нього не було пляшки коньяку? Аж ніяк, такого добра вистачало. Зрештою, він не дотримувався думки, що все принесене хворими треба випити. Однак душевне спілкування з людьми траплялося лише в буфеті. Знайомою вважалася ресторанна атмосфера для артистки залізничного клубу на прізвище Процко, керівника місцевого ДТСААФ Гломозди. Для великого районного начальства у ресторані обладнали окремий кабінет. (Він існує і досі). Хоча чогось особливого там не спостерігалося. Хіба що замовлення виглядали різноманітніше – червона риба, чорна ікра.
На цьому фоні інші місця „культурного застілля” на рівних конкурувати з рестораном не були спроможні. Не допомогло навіть те, що „по залізничній лінії” надходили різні екзотичні продукти і напої. У закладі „громадхарчу” на вокзалі час від часу на прилавку з’являвся болгарський лікер „Роза” (коштував більше трьох карбованців. Хто його скуштував - дуже хвалив). А якось один мисливець-пролетар зайшов у справі до слідчого прокуратури Куриленка й побачив, як той з апетитом наминає якісь шматочки. На запитання „Що це?” прокурорський працівник відповів: „Осетрина, балик. Мені його з ОРСу (відділ робітничого постачання залізниці) приносять”.
Зрозуміло, не кожен наш земляк дозволяв собі посидіти в ресторані. На заваді ставала фінансова неспроможність. Один з таких – кульгавий моряк - або ходив по різних закладах і біля дверей клянчив у багатших пияків якісь копійки, або йшов до павільйону „Літо”, що знаходився між стадіоном та лісопарком. Там продавали пиво, але продавщиця інколи затуляла очі на бажання окремих відвідувачів принести під полою пляшку чогось міцнішого й розлити це в кухлі. Лише попереджала: дивіться, щоб міліція не застукала. Як не було закуски - відвідувачі край посуду посипали сіллю перед кожним ковтком. У перервах між пивом пияки вели різні розмови. Чи не половина з них могла вважатися філософськими. Одним із питань на обговоренні було таке: а чи справді при комунізмі пиво, як і все інше, видаватимуть безкоштовно? Зрештою, пообіцяв же Микита Хрущов, що комунізм настане вже через 25 років. У цієї думки (про безкоштовну випивку), були як прихильники, так і опоненти. Реалісти сумнівалися, що коли все пиво роздаватимуть задурно, його вистачить на кожного охочого. Те ж саме стосуватиметься і горілки, ікри, дублянок, норкових шуб. І взагалі, як же ж тоді можна буде відрізнити пастуха від першого секретаря райкому - коли в їх обох усе однакове? Ну хіба пасуватиме пастухові оксамитовий костюм і куди він його вдягатиме?
Вищенаведені спогади належать групі стареньких читачів нашої газети. Слід сподіватися, навіть якщо в їхніх оповідях трапилися помилки – люди їм пробачать...
До речі
Трохи пізніше від часу, згаданого в статті, у Тур’ї трапилася цікава подія. Був у селі заклад громадського харчування, який чомусь теж називали „Голубий Дунайчик”. І ось одного разу навідався до місцевого підрозділу споживчої кооперації ревізор аж із Чернігова. Перевірка закінчилася успішно й у другій половині дня місцевий керівний актив запросив гостя посидіти „на березі Дунаю”. Слід зауважити, що попри сільський статус закладу там готували якісно і смачно. Але постало питання: що будемо пити? І тут приїжджий аудитор звернув увагу на прилавок, де вже дано без жодного руху стояли пляшки з болгарським вином „Каберне”. (Місцеві мешканці воліли зазвичай вживати горілку чи самогон, у крайньому випадку – пиво. За „півлітра” самогонки платили 2 карбованці, а за 0,75 „Каберне” вимагалося викласти 3 крб. 50 коп. „Навіщо платити більше, та ще й за 12 „градусів”? – думали тур’янці). Продавщиця змахнула пилюку з пляшки вина й поставила її на стіл. Учасники застілля швиденько „впорали” винну порцію, потім замовили ще одну. Під час невимушеної бесіди на ситий шлунок чернігівець зарекомендував себе доволі начитаною людиною, майже інтелектуалом. Оскільки був хіміком за освітою, то розповів, що помірне вживання червоного вина виводить з людського організму радіонукліди й, серед іншого, дозволяє підтримувати чоловічу силу на належному рівні...
Все це чула і продавщиця. Вже увечері вона поділилася науковою інформацією з подругами, тож наступного дня в „Дунайчик” почалося справжнє паломництво: жінки йшли по „Каберне”. Старенькі бабці, сидячи на вуличній лавці, навіть жартували: „Дивись, ота купила аж дві пляшки, мабуть, справді любить свого чоловіка. А ота взяла лише одну. Жаднюга, мабуть, для рідного чоловіка грошей пошкодувала...” Болгарське вино у Тур’ї розкупили дуже швидко.
Пильність
І.Журбін 1 жовтня 1963 року на останній сторінці „Променя Жовтня” задоволено констатує, що незабаром у місті відкриють „чайну з магазином” (ресторан). Але коли крили дах, то під шифер чомусь забули покласти толь. Тож навіть після малого дощу почалася „теча” і стелі в приміщенні уже стали вогкими. „Що ж буде далі?” – резонно запитує автор матеріалу.
Впіймалися
Під таким заголовком у районній газеті була опублікована замітка про те, що в Кучинівці „накрили” самогонницю М.Л. Ващенко. Вона „споживала свій продукт” разом із чоловіком Григорієм і комірником колгоспу „Шлях Леніна” Андрієм Клименком. Але хтось повідомив про це „куди треба”...
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий