Леоніду Степановичу Рудику вже 81 рік. Народився він у Нових Боровичах, у звичайній сім`ї колгоспників. Згадуючи свій родовід, каже: «Мій дід ще у царські часи дуже цікавився кіньми, тож місцеві землевласники - графи Милорадовичі – взяли його на роботу до стайні. Коли аристократична родина каретою вибиралася до Городні або Чернігова, то наказувала запрягти шістьох коней… А бабуся моя працювала в будинку Милорадовичів покоївкою».
Ще у дитячі роки Л.С. Рудику прищепили захоплення ботанікою та зоологією.
І заслуга в цьому – вчителів місцевої школи. Вони зуміли розгледіти у допитливого й уважного хлопця схильність до природничих наук, рекомендували читати додаткову літературу. Відправляли на предметні олімпіади. І ось після закінчення 10 класів постало питання: яку професію обрати? «Тоді педагоги радили вступити до інституту, - розповідає Леонід Степанович. – Але сім`я наша не мала великих статків, тож мрію про вищу освіту довелося відкласти. Свій вибір я зупинив на сільгоспшколі, яка функціонувала тоді в Городні. Там провчився рік на спеціальності «Лісовод». Готували нас добре, на кожні два дні теорії припадав один день практики».
Після закінчення навчання молодий спеціаліст повернувся до рідного села. Хотіли його відправити в Єліне, у колгоспне лісництво, але один посадовець з райсільгоспуправління чесно попередив юнака: там грошима за роботу не платять, лише записують трудодні. І вчинив по-доброму – видав довідку, що вакансій наразі нема. Мовляв, шукай де краще. «І незабаром я влаштувався у Новоборовицьке лісництво, - каже Л.С.Рудик. – За перше завдання – впорядкування документації на лісові культури – зі мною розрахувалися хмизом для опалення будинку».
Минали роки. Життя змінювалося. Наприкінці 50-х років у Щорському районі було створено заказник державного значення «Єліне» - для відтворення ресурсів диких тварин. «Тоді про природу дбали не на словах, а на ділі, - зауважує герой цієї оповіді. - Загалом по Україні відкрили 12 заказників, підпорядковувалися вони напряму Києву – головному управлінню мисливського господарства. У столиці України цією справою керував В.В.Радчук – колишній генерал і дивовижна людина. Без жодного грубого слова міг зорієнтувати людей на розв’язання будь-якої проблеми. І колеги в нього були гідні – професійні, виховані, словом, такі, з яких можна брати приклад».
Л. С. Рудик спочатку працював у заказнику об`їжджим, а у віці 27 років його призначили керівником. Роботи було багато, але й результат не забарився. В угіддях заказника площею 23 тисячі гектарів обліковна кількість лосів сягнула майже двохсот голів, кабанів і косуль налічувалося ще більше. Одного разу в Нові Боровичі прибув генерал В.В.Радчук (машиною «Побєда») і сказав Леоніду Степановичу: «Поїхали, покажеш, що у вас тут є». Вирушили вони із боку Загребельної Слободи в напрямку на Луку. І так все вдало склалося – неподалік дороги невдовзі побачили кількох лосів. Потім – на просіці виявили виводок диких свиней, а під кінець поїздки, вже як верталися в Нові Боровичі, перед ними промайнуло з десяток косуль. Столичний гість лишився задоволеним. Багатою була фауна. Хоча бракон`єрів і тоді вистачало. Однак з ними дійсно боролися».
Коли в господарстві «Єліне» чисельність дичини досягла оптимального рівня, там дозволили офіційне полювання. І ось одного разу туди приїхав головний керівник України – І-ий секретар ЦК КПУ П.Ю.Шелест.
«Це була справжня історія, - ділиться спогадами наш співрозмовник. – Місцевому начальству заздалегідь не повідомили про візит, тож ніхто не готувався. Дорогою П.Ю.Шелест спочатку зробив зупинку у Великому Щимелі й зайшов до магазину – подивитися, що продають народу. Не представляючись, спитав у продавчині солі. А та у відповідь: нема. Тоді купив халви, але від жінки почув, що закінчився обгортковий папір. Тож покупець зняв свою шапку і з гумором запропонував покласти ласощі туди. Вона так і зробила… Вночі ж на базі райспоживспілки був переполох. У терміновому порядку по сільських магазинах розвозил сіль, папір та інші товари».
П.Ю.Шелест у цей час готувався до полювання. З «групою товаришів» розташувався на ніч в одному будиночку лісника, який знаходився в Єлінському лісі. Туди з Нових Борович оперативно проклали польову лінію телефонного зв`язку. Довго радилися – з якого напрямку влаштувати загон. А зранку загоничі з числа місцевих мешканців зайшли у ліс. Керувати цією групою поставили Л.С.Рудика. «Я та один хлопчина з Безуглівки під кінець загону вийшли просто на номер П.Ю.Шелеста. Був він не сам, а з трьома охоронцями. (Вони, вдягнені в чорні пальта, виглядали якось чудернацько в лісових угіддях). Зупинилися ми й хвилин 15 поговорили. Петро Юхимович виявився на диво доброзичливим співрозмовником. Жодної зверхності до людей, ніякої зарозумілості. Рушниця в нього була звичайна – «горизонталка». Взагалі, на мене він справив хороше враження. І що найголовніше – я відчув, що П.Ю.Шелест дійсно вболіває за Україну. Мабуть тому в Москві потім вирішили зняти його з посади…
Полювання ж тривало. Перший секретар Чернігівського обкому на іншому номері застрелив лося. (Цей посадовець запам`ятався тим, що в нього була чеська рушниця-«п`ятизарадка»). Дехто з оточення П.Ю. Шелеста почав наполягати на продовженні, бо бачили ще чимало «копитних». Але той сказав: «Ліцензія у нас одна? Її закрили? Все. Кому треба більше м`яса – отримає додаткову пайку із добутого лося». А далі все продовжилося, як і годиться, біля багаття. Звичайна горілка, печене сало, шашлики для мисливців. Кликали «до столу» і загоничів, але ми відмовилися. Тоді П.Ю.Шелест сказав одному з нас: «Підставляй шапку», й кинув туди 100 карбованців. Та ще й звернувся до решти присутніх начальників: «Нумо, скиньтеся теж, треба і хлопцям щось мати». (Тоді середньомісячна зарплатня звичайного пролетаря складала десь 60 карбованців). Словом, полювання це запам`яталося назавжди…» Згодом заказник «Єліне» набув іншого статусу, а Л.С.Рудик перейшов працювати майстром до Новоборовицького лісництва. Якось із ним трапився такий випадок: навесні тривало відведення лісу. Л.С.Рудик перебував неподалік Загребельної Слободи і знайшов ріг лося – величезний, гарний, з дев`ятьма відростками. Але ж де другий? І Леонід Степанович кинув клич поміж земляків: хто знайде – віддячу. Минуло ледве три дні, як йому зателефонувала із тієї таки Загребельної Слободи одна жінка й розповіла, що коли йшла пасти корів, неподалік села знайшла отой ріг. В якості призу за знахідку вона зажадала літру спирту… Виявилося, що пара рогів важить аж 11 кілограмів! Вже у наш час до Л.С.Рудика завітав мисливствознавець І.Ф.Мося. Він оглянув цей трофей і визнав, що рівних йому в Чернігівській області практично не траплялося. Можна було навіть відправити його на міжнародну мисливську виставку! (Ця історія ще раз нагадала, як може дивувати місцева природа своїм багатством).
Л.С.Рудик працював на посаді помічника лісничого, як в угіддях Новоборовицького лісництва у 1988 році сталася масштабна пожежа. Тоді в документах написали про 150 гектарів згорілого лісу, але насправді шкода виявилася значно більшою. Не забарилися тоді й «кадрові висновки» у лісовому господарстві. На звільнене місце Л.С.Рудика призначили лісничим. Ліквідувати наслідки пожежі й відновити лісові насадження – все це було величезною роботою. Але завдяки розумінню ситуації з боку тодішнього районного керівництва і допомозі з боку різних підприємств та організацій завдання вдалося виконати. (Бувало, протягом дня на згарищі працювало одночасно до чотирьохсот людей). На посаді лісничого Л.С.Рудик пропрацював до виходу на пенсію в 1995 році. Відтоді він на заслуженому відпочинку. Але й досі в його серці збереглася любов до рідної природи. На запитання «Що для Вас Україна?» Леонід Степанович упевнено відповів: «Це одне ціле зі мною, я – з нею, а вона – зі мною. Такою Батьківщиною можна лише пишатися. І рідна місцевість – це часточка нашої України. Дбати треба про свою землю та природу, бо хто ж їх збереже, як не ми?» Також Леонід Степанович, озираючись на свій життєвий шлях, вважає за велику прихильність долі зустріч з різними мудрими, чесними і добрими людьми. Саме їм він завдячує отриманим знанням і правильним повчанням. Працювати сумлінно, берегти репутацію, думати не лише про сьогоднішній, а й про завтрашній день – ось та основа, на якій будується хороше майбутнє. І головне – це коли керівнику не соромно дивитися людям в очі. І жодні події і реалії нашого часу не здатні похитнути ці давні принципи народного буття.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото автора
 |
| З унікальним трофеєм. |
І заслуга в цьому – вчителів місцевої школи. Вони зуміли розгледіти у допитливого й уважного хлопця схильність до природничих наук, рекомендували читати додаткову літературу. Відправляли на предметні олімпіади. І ось після закінчення 10 класів постало питання: яку професію обрати? «Тоді педагоги радили вступити до інституту, - розповідає Леонід Степанович. – Але сім`я наша не мала великих статків, тож мрію про вищу освіту довелося відкласти. Свій вибір я зупинив на сільгоспшколі, яка функціонувала тоді в Городні. Там провчився рік на спеціальності «Лісовод». Готували нас добре, на кожні два дні теорії припадав один день практики».
Після закінчення навчання молодий спеціаліст повернувся до рідного села. Хотіли його відправити в Єліне, у колгоспне лісництво, але один посадовець з райсільгоспуправління чесно попередив юнака: там грошима за роботу не платять, лише записують трудодні. І вчинив по-доброму – видав довідку, що вакансій наразі нема. Мовляв, шукай де краще. «І незабаром я влаштувався у Новоборовицьке лісництво, - каже Л.С.Рудик. – За перше завдання – впорядкування документації на лісові культури – зі мною розрахувалися хмизом для опалення будинку».
Минали роки. Життя змінювалося. Наприкінці 50-х років у Щорському районі було створено заказник державного значення «Єліне» - для відтворення ресурсів диких тварин. «Тоді про природу дбали не на словах, а на ділі, - зауважує герой цієї оповіді. - Загалом по Україні відкрили 12 заказників, підпорядковувалися вони напряму Києву – головному управлінню мисливського господарства. У столиці України цією справою керував В.В.Радчук – колишній генерал і дивовижна людина. Без жодного грубого слова міг зорієнтувати людей на розв’язання будь-якої проблеми. І колеги в нього були гідні – професійні, виховані, словом, такі, з яких можна брати приклад».
Л. С. Рудик спочатку працював у заказнику об`їжджим, а у віці 27 років його призначили керівником. Роботи було багато, але й результат не забарився. В угіддях заказника площею 23 тисячі гектарів обліковна кількість лосів сягнула майже двохсот голів, кабанів і косуль налічувалося ще більше. Одного разу в Нові Боровичі прибув генерал В.В.Радчук (машиною «Побєда») і сказав Леоніду Степановичу: «Поїхали, покажеш, що у вас тут є». Вирушили вони із боку Загребельної Слободи в напрямку на Луку. І так все вдало склалося – неподалік дороги невдовзі побачили кількох лосів. Потім – на просіці виявили виводок диких свиней, а під кінець поїздки, вже як верталися в Нові Боровичі, перед ними промайнуло з десяток косуль. Столичний гість лишився задоволеним. Багатою була фауна. Хоча бракон`єрів і тоді вистачало. Однак з ними дійсно боролися».
Коли в господарстві «Єліне» чисельність дичини досягла оптимального рівня, там дозволили офіційне полювання. І ось одного разу туди приїхав головний керівник України – І-ий секретар ЦК КПУ П.Ю.Шелест.
«Це була справжня історія, - ділиться спогадами наш співрозмовник. – Місцевому начальству заздалегідь не повідомили про візит, тож ніхто не готувався. Дорогою П.Ю.Шелест спочатку зробив зупинку у Великому Щимелі й зайшов до магазину – подивитися, що продають народу. Не представляючись, спитав у продавчині солі. А та у відповідь: нема. Тоді купив халви, але від жінки почув, що закінчився обгортковий папір. Тож покупець зняв свою шапку і з гумором запропонував покласти ласощі туди. Вона так і зробила… Вночі ж на базі райспоживспілки був переполох. У терміновому порядку по сільських магазинах розвозил сіль, папір та інші товари».
П.Ю.Шелест у цей час готувався до полювання. З «групою товаришів» розташувався на ніч в одному будиночку лісника, який знаходився в Єлінському лісі. Туди з Нових Борович оперативно проклали польову лінію телефонного зв`язку. Довго радилися – з якого напрямку влаштувати загон. А зранку загоничі з числа місцевих мешканців зайшли у ліс. Керувати цією групою поставили Л.С.Рудика. «Я та один хлопчина з Безуглівки під кінець загону вийшли просто на номер П.Ю.Шелеста. Був він не сам, а з трьома охоронцями. (Вони, вдягнені в чорні пальта, виглядали якось чудернацько в лісових угіддях). Зупинилися ми й хвилин 15 поговорили. Петро Юхимович виявився на диво доброзичливим співрозмовником. Жодної зверхності до людей, ніякої зарозумілості. Рушниця в нього була звичайна – «горизонталка». Взагалі, на мене він справив хороше враження. І що найголовніше – я відчув, що П.Ю.Шелест дійсно вболіває за Україну. Мабуть тому в Москві потім вирішили зняти його з посади…
Полювання ж тривало. Перший секретар Чернігівського обкому на іншому номері застрелив лося. (Цей посадовець запам`ятався тим, що в нього була чеська рушниця-«п`ятизарадка»). Дехто з оточення П.Ю. Шелеста почав наполягати на продовженні, бо бачили ще чимало «копитних». Але той сказав: «Ліцензія у нас одна? Її закрили? Все. Кому треба більше м`яса – отримає додаткову пайку із добутого лося». А далі все продовжилося, як і годиться, біля багаття. Звичайна горілка, печене сало, шашлики для мисливців. Кликали «до столу» і загоничів, але ми відмовилися. Тоді П.Ю.Шелест сказав одному з нас: «Підставляй шапку», й кинув туди 100 карбованців. Та ще й звернувся до решти присутніх начальників: «Нумо, скиньтеся теж, треба і хлопцям щось мати». (Тоді середньомісячна зарплатня звичайного пролетаря складала десь 60 карбованців). Словом, полювання це запам`яталося назавжди…» Згодом заказник «Єліне» набув іншого статусу, а Л.С.Рудик перейшов працювати майстром до Новоборовицького лісництва. Якось із ним трапився такий випадок: навесні тривало відведення лісу. Л.С.Рудик перебував неподалік Загребельної Слободи і знайшов ріг лося – величезний, гарний, з дев`ятьма відростками. Але ж де другий? І Леонід Степанович кинув клич поміж земляків: хто знайде – віддячу. Минуло ледве три дні, як йому зателефонувала із тієї таки Загребельної Слободи одна жінка й розповіла, що коли йшла пасти корів, неподалік села знайшла отой ріг. В якості призу за знахідку вона зажадала літру спирту… Виявилося, що пара рогів важить аж 11 кілограмів! Вже у наш час до Л.С.Рудика завітав мисливствознавець І.Ф.Мося. Він оглянув цей трофей і визнав, що рівних йому в Чернігівській області практично не траплялося. Можна було навіть відправити його на міжнародну мисливську виставку! (Ця історія ще раз нагадала, як може дивувати місцева природа своїм багатством).
Л.С.Рудик працював на посаді помічника лісничого, як в угіддях Новоборовицького лісництва у 1988 році сталася масштабна пожежа. Тоді в документах написали про 150 гектарів згорілого лісу, але насправді шкода виявилася значно більшою. Не забарилися тоді й «кадрові висновки» у лісовому господарстві. На звільнене місце Л.С.Рудика призначили лісничим. Ліквідувати наслідки пожежі й відновити лісові насадження – все це було величезною роботою. Але завдяки розумінню ситуації з боку тодішнього районного керівництва і допомозі з боку різних підприємств та організацій завдання вдалося виконати. (Бувало, протягом дня на згарищі працювало одночасно до чотирьохсот людей). На посаді лісничого Л.С.Рудик пропрацював до виходу на пенсію в 1995 році. Відтоді він на заслуженому відпочинку. Але й досі в його серці збереглася любов до рідної природи. На запитання «Що для Вас Україна?» Леонід Степанович упевнено відповів: «Це одне ціле зі мною, я – з нею, а вона – зі мною. Такою Батьківщиною можна лише пишатися. І рідна місцевість – це часточка нашої України. Дбати треба про свою землю та природу, бо хто ж їх збереже, як не ми?» Також Леонід Степанович, озираючись на свій життєвий шлях, вважає за велику прихильність долі зустріч з різними мудрими, чесними і добрими людьми. Саме їм він завдячує отриманим знанням і правильним повчанням. Працювати сумлінно, берегти репутацію, думати не лише про сьогоднішній, а й про завтрашній день – ось та основа, на якій будується хороше майбутнє. І головне – це коли керівнику не соромно дивитися людям в очі. І жодні події і реалії нашого часу не здатні похитнути ці давні принципи народного буття.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий