– Степанида відьма! – кожного дня з образою твердила її сусідка Мокрина.
– Вона все-таки якусь таємницю знає. На городі - все цвіте, у дворі – повно хазяйства, корови ніколи не хворіють. І сама здорова, як кобила, немов не Митрофан на ній їздить, а вона на ньому катається. А як поїде на базар, кароока, то все до грамочки молочко продасть, а я інший раз і половини не продам. Ну хіба не диво? А ще в мене на городі картопля висохла, і капусту тля доїла, і корова не парується. Ялівкою може зостатися. І у самої то поперек ломить, то в голову стріляє. А подивіться на її тюхтія Митрофана. Він їй так прислужує, так догоджає, слова проти неї не вимовляє, слухає її і навшпиньки перед нею ходить. Раб, одним словом… А мій як у чарку гляне – відразу буйною голова стає, відразу таке виробляти починає, що хоч стій-падай!
І так злість розбирала Мокрину, що готова була втопити ту відьму в Снові. А тут випала нагода одна, немов якийсь привид підказав, що потрібно робити. Ось послухайте.
Стояла тепла осінь. Якраз картоплю копали. Рано вийшли на город з невісткою. Та вибрала декілька кущів бульби, а тоді як закричить: «Жаба! Жаба!» Мокрина відразу зметикувала: «Це Степанида. Видно, вночі перетворилася на жабу, здійснюючи свої чари, але додому доплигати не встигла, щоб у свою шкуру назад потрапити. Ось і попалася!»
Це точно Степанида! Ну точно вона! Заблищали очі у Мокрини.
Бачиш, як надулась! Що, мабуть, знову якусь капость готуєш, потворо? Здивована невістка дивилася, як свекруха швидко висипала з відра картоплю, лопатою заштовхала туди величезну сіру жабу і гайнула у хлів. Повернулася задоволеною, розмахуючи і хрестячись. – Слава Богу! – нема більше жаби. Спалила. Так їй, відьмі, і треба! Не буде мене мучити, не буде допікати. Ще і рядочка картоплі не викопала, як почувся знайомий голос. Це вулицею йшла Степанида. Права рука у неї була забинтована, а сама така весела, жвава, слова так і лилися, немов струмочки після дощику.
– А де це ви, кумонько, поранилися?
Почувся голос іншої куми Люби.
– Ой, це я палила мотлох, вогонь взяв і лизнув.
Порівнявшись з двором Мокрини, Степанида люб`язно привіталася.
– Добрий день вам, дай Боже помочі!
У Мокрини від цих слів навіть лопата з рук випала.
– Спасибі! – промимрила під ніс і провела Степаниду, підозріло дивлячись їй услід. Що й казати! Відьма. Ти її спали, убий, а вона змінить шкуру і знову поповзе до тебе, аби вжалити у потрібний момент. Треба було у відро, де згоріла жаба, кинути палаюче поліно. Відьми б, може, і не стало… Хоча, вірогідно, вона ні у вогні не горить, ні у воді не тоне…
Георгій ЛЕПНЮК
– Вона все-таки якусь таємницю знає. На городі - все цвіте, у дворі – повно хазяйства, корови ніколи не хворіють. І сама здорова, як кобила, немов не Митрофан на ній їздить, а вона на ньому катається. А як поїде на базар, кароока, то все до грамочки молочко продасть, а я інший раз і половини не продам. Ну хіба не диво? А ще в мене на городі картопля висохла, і капусту тля доїла, і корова не парується. Ялівкою може зостатися. І у самої то поперек ломить, то в голову стріляє. А подивіться на її тюхтія Митрофана. Він їй так прислужує, так догоджає, слова проти неї не вимовляє, слухає її і навшпиньки перед нею ходить. Раб, одним словом… А мій як у чарку гляне – відразу буйною голова стає, відразу таке виробляти починає, що хоч стій-падай!
І так злість розбирала Мокрину, що готова була втопити ту відьму в Снові. А тут випала нагода одна, немов якийсь привид підказав, що потрібно робити. Ось послухайте.
Стояла тепла осінь. Якраз картоплю копали. Рано вийшли на город з невісткою. Та вибрала декілька кущів бульби, а тоді як закричить: «Жаба! Жаба!» Мокрина відразу зметикувала: «Це Степанида. Видно, вночі перетворилася на жабу, здійснюючи свої чари, але додому доплигати не встигла, щоб у свою шкуру назад потрапити. Ось і попалася!»
Це точно Степанида! Ну точно вона! Заблищали очі у Мокрини.
Бачиш, як надулась! Що, мабуть, знову якусь капость готуєш, потворо? Здивована невістка дивилася, як свекруха швидко висипала з відра картоплю, лопатою заштовхала туди величезну сіру жабу і гайнула у хлів. Повернулася задоволеною, розмахуючи і хрестячись. – Слава Богу! – нема більше жаби. Спалила. Так їй, відьмі, і треба! Не буде мене мучити, не буде допікати. Ще і рядочка картоплі не викопала, як почувся знайомий голос. Це вулицею йшла Степанида. Права рука у неї була забинтована, а сама така весела, жвава, слова так і лилися, немов струмочки після дощику.
– А де це ви, кумонько, поранилися?
Почувся голос іншої куми Люби.
– Ой, це я палила мотлох, вогонь взяв і лизнув.
Порівнявшись з двором Мокрини, Степанида люб`язно привіталася.
– Добрий день вам, дай Боже помочі!
У Мокрини від цих слів навіть лопата з рук випала.
– Спасибі! – промимрила під ніс і провела Степаниду, підозріло дивлячись їй услід. Що й казати! Відьма. Ти її спали, убий, а вона змінить шкуру і знову поповзе до тебе, аби вжалити у потрібний момент. Треба було у відро, де згоріла жаба, кинути палаюче поліно. Відьми б, може, і не стало… Хоча, вірогідно, вона ні у вогні не горить, ні у воді не тоне…
Георгій ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий