Однак на їхньому сімейному житті це ніяк не позначилось: у мирі і злагоді майже дожили до діамантового весілля.
- Піввікове, - розказують, - відзначали. Правда, без золотих обручок.
Зате у жінки досі зберігся вінчальний хрещик і весільне вбрання. Прошу показати його, і вона виймає з шафи світле ситцеве платтячко «в квіточки», пошите сільською кравчинею.
- Вицвіло, - журиться Павло Іванович. – Нове було блакитним.
(Слухаю його і не можу приховати подиву: чи багато знайдеться на світі чоловіків, які б впродовж майже шести десятиріч пам’ятали, у яку сукню була вдягнена наречена?).
- Та і Липа моя уже не така, як була колись, - показує фотографію. – Здала щось моя половина після операцій, хоч і молодша від мене на три роки.
Сам він ще нівроку. Аби тиск не «скакав», іще той козак. У свої 85 сіна для коня на зиму накошує, дрова рубає.
- А що поробиш? – стинає плечима. – Один син живе у Синявці Менського району, інший - аж у Смоленську. У них свої сім’ї. Не кликати ж їх кожного разу на підмогу. Корову ми вже кілька років не тримаємо, а без коня – ніяк.
Справді, з хутора, у якому всього 5 мешканців, до найближчого села, де є магазин, медпункт і стаціонарний телефон, літній людині, окрім, як гужовим транспортом, дістатися нічим. Велосипедом – нездужає, скутером – не наважиться. А треба. Бо хліб машина Щорського міського споживчого товариства возить сюди (через день) тільки поки сухо і нема калюж та заметів. Медпрацівник, «прикріплений» до хутора, живе за 7 кілометрів – у Низківці. Мобільний телефон у Привільному практично не «бере».
Правда, продукти можна було б замовляти місцевій листоноші – Галині Погребній. Вона працює на півставки і їздить на роботу в Низківку по четвергах та суботах. Вони з чоловіком також тримають коня.
- Не хочеться зайвий раз турбувати людину, - каже Павло Іванович. – Я краще сам як-небудь.
-З іншого боку, - додає, - кінь не дає залежуватись, лінуватись. З ним я ще відчуваю себе хазяїном. От переїду з хутора, тоді і збуду.
Переїжджати вони з дружиною уже кілька років поспіль збираються кожної осені. І щоразу залишаються. Не можуть покинути насиджених місць, хати, яку будували разом, коли одружились. У ній ростили дітей і зустрічали онуків. Їх, як і правнуків, у Душків троє.
- Було четверо, - зітхає Павло Іванович, і на його очах з’являються сльози. – Минулої зими одного поховали. У Синявці. Хлопець був – красень. Усього 25 років. Пішов ловити рибу і провалився під лід. Не дочекається його уже наша хата…
Та й хутір навряд чи дочекається кращих часів. Хоча – хтозна. Бо майже рік тому в одній із порожніх хат з’явився мешканець. Сказав, що тут надовго, хоч постійно і не живе.
Хто такий, як прізвище, ніхто з селян не знає. Звуть на ім’я – Олексієм. Кажуть, немалим начальником у Чернігові працює. Чи то купив хату, чи орендує як дачу, теж невідомо. Але приїздить регулярно. Часто з ріднею. До людей привітний. Встановив на своїй хаті супутникову антену і камеру відеоспостереження.
- І правильно, бо інакше усе розікрадуть, - говорить найближча сусідка дачника 77-річна Ганна Святко.
Жінка не приховує: їй Альоша – світло у віконці. Приїде, всього напривозить, поговорить по-людськи. Умовив жінку доглядати його голубів. Вона й тішиться з птахами.
А днями привіз декоративного кролика в клітці. Казав, що нещодавно на 50-ліття подарували.
- А на вигляд Альоша значно молодший, бо спортом займається, з парашутом стрибає, - з гордістю розказує баба Галя. Наче про свого рідного.
Може й справді бачить у сусідові свого покійного сина, якого не стало нинішнім літом.
- Він жив у Чернігові, - схлипує. – Вийшов з роботи, стало погано і помер. Сім’ї не було, бо однолюб. Колись обдурила його дівчина, він і затявся: не буду одружуватись, і край.
Дочка Ганни Леонівни теж живе в Чернігові. Кличе матір до себе.
- Може б і поїхала на зиму, - каже жінка, - та боюсь, що по теплу нікуди буде повертатись: із залишених хат виносять усе – до останньої голки. А тепер, коли Альоша їздить, і на хуторі жити можна.
Улітку тут – справжній рай. А тепер рано сутеніє. Та біля баби Ганниного двору світло - від ліхтаря, що повісив дачник. І тому вона не боїться ні звіра, ні злодіїв.
- А ще, - згадує з радістю, - минулої зими, як позамітало, Альоша за свої гроші найняв у Кучинівці трактор, щоб розчистив до нас дорогу.
Зрозуміло, чоловік вчинив так, щоб проїхати до будиночка біля лісу, де він відпочиває від міста. І баба Галя, і решта – четвірка хуторян – звісно, знають це. І все ж кожен у глибині душі сподівається, що Альоша зробив це і заради них…
Марія ІСАЧЕНКО
Фото А. Безбородька
Комментариев нет:
Отправить комментарий