До того старенькій байдуже: вона рахує свої роки не по тому, як записали, а «як мама розказувала». «По-маминому» їй на цьогорічну Покрову виповнилося 100. З ювілеєм бабу Проню вітали рідні і односельці. Традиційного поздоровлення від Президента не було. Його слід чекати тільки в наступному році. Та жінка все одно не змогла б прочитати його самотужки: не вміє.
- Ста років не вистачило, щоб навчитися грамоти, - сміється.
- Тому і прожила стільки. Не засушила мізки науками, - в тон їй жартують рідні.
Розум у Єфросинії Кирилівни справді світлий, і пам’ять - з огляду на її роки – добра. Чому не навчилася читати-писати, пояснює коротко: ніколи було. Вона була старшою дитиною в cім’ї, тож ростила молодших: двох братів і трьох сестер. Працювала в колгоспі.
У війну майже на три роки потрапила на примусові роботи в Німеччину. Після повернення додому доїла корів на фермі, ходила в ланку. Як треба було розписуватись у відомості, ставила якусь карлючку чи хрестик.
- Так тітка хотіла розписатись, і коли отримувала «остарбайтерські», - згадує племінниця Є. К. Рубашкіної Тамара Рублевська. – Але на важливому документі хрестик ставити не дозволили. Довелось , як кажуть, не відходячи від каси, вчитись писати букви. За півгодини вивела дві – цілком пристойні.
За «німецькі гроші» баба Проня купила трактор. Для свого єдиного онука Сергія. Він також єдиний з чоловіків, продовжувачів роду Рубашкіних.
Це нетипове для села прізвище (тут мало не в кожному дворі – Аникієнки) приніс сюди з Кавказу чоловік Єфросинії – Іван. Доля звела їх у Німеччині (працювали на одному заводі). На чужині народилася їхня перша дитина. Там і померла.
Після визволення Іван ще служив в армії, а потім приїхав до Проні в Гвоздиківку. Ще маленькою вони поховали тут і другу свою дитину. «Донечку Олечку», - плаче старенька.
Кажуть, нема гіршого горя, ніж це. А їй судилося пережити таке чотири рази.
- Обох синів Єфросинії Кирилівни (Іван – 1949 року народження, Петро – 1951-го) не стало незабаром після того, як вони повернулися з Чорнобиля, - розказує голова села Ніна Моцар.
Від обох у баби Проні було троє онуків. Два (Віктор та Ігор) уже покійні.
Залишився тільки Сергій – її остання надія.
- Якби ви знали, який він хороший, - світліє поглядом бабуся . – Жінку його теж люблю. І дочку їхню Віку. Мою правнучку. І дрова від них, і картопля. І поміч усяка.
Живуть молоді (Сергію – 34, дружина Ірині - 29) не зовсім близько від Куцого хутора (так у народі називають вулицю Польову), де мешкає бабуся, та навідуються часто. У хаті – чисто. Усе побілено, пофарбовано, відремонтовано.
На ганку по обидва боки від сходинок – кількаденний запас сухих дров, щоб старенькій далеко за ними не ходити. Внесе кілька полінець, підкине в грубку, потім іде за новими. Заодно і супчик собі варить у маленькій каструльці.
Хвалиться, що і води з колодязя (він – за кілька кроків від ганку) ще може дістати.
Особлива селянська гордість Кирилівни – її город. Корови вже років з 20 не тримає, а от без роботи на землі не може. Топчеться на своєму клаптику, виполює, сапає.
- Накопала три відра картоплі. А капуста он ще на грядці, - показує.
Обнімаю її і кажу, що вона – молодець і справжня хазяйка .
- Так усього ж три відра, - ніяковіє жінка.
- Так роки ж які!
- Отож! – посміхається.
По хаті ходить без ціпка. Непогано бачить. А от зі слухом проблеми є. Доводиться говорити голосно.
Родичі згадують: пігулок за своє життя баба Проня практично не вживала. Хіба тільки як голова боліла. «Від удавлєнія (тиску – авт.)», - уточнює.
Залишається тільки дивуватись: усе життя важко працювала , поховала майже всіх своїх рідних ( минуло більше 30 років як овдовіла), стільки горя перенесла, і все те ніби не позначилось на ній. Питаю, чи не з роду довгожителів.
- Та наче ні, - відказує.
На намогильній табличці її матері – дати : 1889- 1954. Померла на 65 році. Один з молодших братів безвісти пропав у війну. Інший повернувся. Його вже нема. Як і сестри. А дві інші - Ольга (1924-го року народження) та на три роки менша Лідія – уже розміняли кожна свій дев’ятий десяток, та до старшої сестри їм ще далеко.
- Мабуть, так Бог дав, - каже баба Проня.
У її світлиці – вбрані в рушники ікони. Підлога встелена домотканими доріжками: «половиками ». На дивані навпроти телевізора – насиджене місце із запасною ковдрою.
- Бабуся, хоч не все розбирає, але любить «дивитися ляльки», - розказує Сергієва дружина Ірина. На її думку, старенька зуміла дожити до стількох при нормальному для такого віку здоров’ї, бо дуже любить життя.
- І має незлобливу натуру, - додає голова села. – У неї завжди були хороші стосунки з сусідами. А ще - Кирилівна ніколи не засиджувалась, увесь час – у роботі. Може, тому й хвороби її не обсіли.
Дуже любить своїх правнучок. Сергієву – Вікторію та Валюшку – дочку від першого шлюбу покійного онука Віктора.
- Рада кожному, хто заходить у хату, - додає Сергій. – Дуже гостинна. Може, саме через це і «перенесла» свій день народження на Покрову – щоб було «два в одному».
- П’ять грамів ще може випити з такої нагоди?
- Раніше було. Наливали на денце. Тепер – хіба що солодку воду…
Марія Ісаченко,
фото Леоніда ШЛОМИ
Комментариев нет:
Отправить комментарий