І кожного разу такому не хочеться вірити. Бо сім’я – це зовсім інше: любов, турбота, підтримка. Пості-йно. Попри все. Так, як у родині, про яку розповідь.
БАТЬКИ
Щорсівчанка Ольга Мигіра до свого останнього дня берегла листи від чоловіка. Особливо ті, що отримала в Удмуртії, куди в 1941-му була евакуйована з синами (старшому було 7, молодшому – рік) .
Кожний лист він починав однаково: « Здрастуйте, рідненькі дітки – Славко та Юрасик, здрастуй, Олечко! Цілую вас міцно і багато разів». Практично в кожному зізнавався: «Ви для мене – понад усе».
Олександр Мигіра у війну служив в органах державної безпеки. У прифронтових зонах виявляв і знешкоджував диверсантів та шпигунів. Пізніше був слідчим Державної надзвичайної комісії по розслідуванню злочинів фашистів у Донецькій області. Усі знали його як вольового, безпристрасного чекіста, і тільки дружина – як люблячого, ніжного, відданого родині чоловіка.
Він відсилав сім’ї майже весь свій атестат (в одному з листів зазначав: з 700 карбованців собі залишив 100). Економив цукор, щоб при нагоді передати малечі. Не за себе - за них переживав, коли виходив з оточення:
«Поблизу Гребінки нас оточили ворожі танки. Залишалося одне: під вогнем пробиратися в степ. Ті товариші, що були зі мною, скоріш за все, загинули. Вони були в синіх, примітних, шинелях. А я – в сірій. Майже такого кольору, як стерня.
Повз під кулями без жодної надії, що залишусь живим. У голові була тільки одна думка: як там мої дітки, чи дізнаються колись, як загинув їхній батько. Було шкода до сліз.
… Потім з одним червоноармійцем ми ховалися в копиці сіна. Кілька діб нічого не їли. Після цього я наївся мерзлої зелені, і від болю в шлунку не знаходив місця. Але все-таки старався іти – заради своїх діток.
В одну з ночей пройшов по багнюці 80 кілометрів».
В своїх листах він постійно просить повідомити, як живуть сини, як чекають тата, писав старшому послання друкованими літерами і весь час непокоївся, чи здорові, чи не голодні, у що вдягнені та взуті.
Таким Олександр Іванович залишився і після війни. Був представником управління Уповноваженого Міністерства заготовок СРСР у Щорському районі, потім – управляючим райконтори по заготівлі та відгодовуванню худоби. А для родини - незмінно турботливим чоловіком та батьком. (У 1948 у Мигір народився третій син – Олександр).
Їхній будинок на Піонерській потопав у квітах. Стосунки у їхній сім’ї були взірцем для всього міста.
У 1996-му Ольги Гнатівни не стало. Чоловік пережив її всього на кілька місяців.
ДІТИ
- Мої старші брати закінчили вузи. Багато чого досягли. На жаль, обидва нині покійні, - розказує Олександр Мигіра – молодший.
В свої 63 він працює на головному підприємстві свого життя – київському виробничому об`єднанні ім.Корольова (тепер він називається ТОВ «Меридіан» імені С. П. Корольова). Тут пройшов шлях від регулювальника до начальника служби виробничої кооперації. У дефіцитні вісімдесяті до нього направляли «ходоків» практично з усіх щорських підприємств: виручай, земляче! Він вважав обов’язком допомогти місту, в якому виріс: обладнання, матеріали, запчастини отримували райлікарня, відділення зв’язку, комунгосп…
Словом, не соромно було приїжджати додому.
- Їздили ми часто. На День Перемоги – за будь-яких обставин, - згадує дружина О.О. Мигіри – Раїса Іванівна. Вона працювала на одному з чоловіком підприємстві – майстром відділу технічного контролю.
- Своїх батьків Саша любив і за себе, і за братів. Якось отримав путівку в Трускавець, але у Щорсі захворіла мама. Він усе кинув і поїхав до неї. Коли прооперували батька, взагалі залишив роботу, щоб доглядати за ним у лікарні. Потім ще довго їздив – кожні вихідні.
Дітьми дорожив надзвичайно. Зробив для них все, що міг.
Олександр, за словами рідних та друзів, за характером дуже схожий на батька. Родина для нього – на першому плані ось уже 41 рік.
- Ми – однолітки. Наші мами – медики, разом працювали, дружили. Якось на Новорічному ранку в поліклініці сфотографували нас разом під ялинкою. Мабуть, з того моменту все і почалося, - посміхаються.
Після школи він вступив до політехнічного інституту в Тольятті, вона поїхала навчатися до Гомеля, за розподілом потрапила в Молдавію. Та хіба відстань – перепона для кохання?
Весілля Мигіри святкували в Щорсі.
У батьківський будиночок на Піонерській вони часто приїжджають донині. Осучаснили його ремонтом, та не порушили пам’яті. До самих заморозків на подвір’ї – справжній квітковий рай. Як колись, при живих батьках Кожна річ у домі – окремий спомин. Ще радянських часів дерев’яний сувенір з опеньок – про те, як батько любив збирати гриби. Щороку вони готують ікру з лисичок за його «фірмовим» рецептом (з гірчицею).
Хтозна, в якому класі вишита їхнім старшим сином Юрієм подушечка – про його мрію: стати великим фізиком і математиком.
(За великим рахунком, так і сталося: закінчив торгово-економічний інститут у Києві, навчався в Канаді. Став фінансистом. Там зараз і живе).
ОНУКИ
- Хотіла дівчинку з бантиками, а народилися сини, - посміхається Раїса Іванівна. – У 1971- му – Юрій, через 12 років – Андрій.
- Значить, треба «замовляти» онуку, - кажу жінці. – Щоб не пропала мрія.
- Це вже як на роду написано, - дивує своєю смиренністю, бо таке – не в її характері. Пряма, принципова, рішуча – ось це про неї. Ще досі в райцентрі на слуху історія про те, як Раїса Мигіра не побоялася виступити проти місцевих «мажорів», що смітили на пляжі. Чому ж тепер така покірливість долі?
Все стає зрозумілим, коли згадуємо історію одруження їхнього старшого сина.
… Майже 5 років тому (в свої 35) Юрій Мигіра уже був успішним і самодостатнім. Висока професійність, глибокий інтелектуальний потенціал зробили його затребуваним і поцінованим навіть у вибагливій Канаді. Не складалося тільки особисте життя.
Улітку 2006-го все несподівано змінилося. Юрій тоді приїжджав на Україну і не міг не відвідати Щорса. (Це маленьке містечко досі займає в його житті багато місця. Тут минуло його дитинство. Тут дідусь відкрив перед ним цілий світ).
Уже завантажили з батьком машину і хотіли рушати, як зателефонувала тітка зі Щорса. Просила підвезти дівчат, які потрапили в невеличку халепу. Одна з них була Юрієвою двоюрідною сестрою, інша – її подружкою.
Дівчата поверталися з Криму. Перед поїздкою попередньо купили у Щорсі квитки - відразу туди й назад. І спокійно відпочивали на морі до самого від’їзду. А вже коли прибули з речами на вокзал у Сімферополь, з’ясувалося, що їхній поїзд давно пішов: касирка переплутала дату, а вони не роздивилися. Найближчим у потрібному напрямку був поїзд до Києва. Ним вони і доїхали. У домовленому місці сіли в переповнену машину Мигір, і – у прямому значенні – в тісній компанії прибули додому. Так Юрій познайомився з Юлією Чередниченко, молодшою від нього на 9 років.
Дівчина, як і він, того літа приїхала в Щорс у гості до батьків. Після закінчення медичного вузу вона працювала у Санкт-Петербурзі. Ця зустріч стала для обох доленосною. Через кілька місяців вони одружилися, а ще через півроку Юлія переїхала до чоловіка в Канаду.
Як після такого не повірити в долю? – каже Раїса Іванівна. – Все ніби спеціально підтасувалось.
Пізніше вони з сестрою ходили до касирки з шампанським – подякувати їй за помилку.
… Цього літа Юрій знову приїздив до Щорса. Разом з батьком доводили обійстя на Піонерській до ідеалу. Юлія приїхати не змогла, але постійно була незримо присутньою – чоловік не приховував, як багато вона для нього значить.
- Видно, це у вас сімейне, - кажу Олександру Олександровичу. - Своєрідний спадок, що передається з покоління в покоління.
- Виходить – так, - погоджується. – Правда, наш молодший ще не одружений. Він живе і працює в Америці.
… Не тільки для себе, для дітей, а й для майбутніх онуків Раїса Іванівна обладнала в будинку свекрів особливу кімнату – зі скринею, прядкою, з українськими рушниками. Щоб знали про своє коріння і берегли традиції свого роду.
Марія ІСАЧЕНКО, фото автора та з архіву Мигір.
Комментариев нет:
Отправить комментарий