… Людмила – таке було її повне ім’я, але з чиєїсь легкої руки увесь наш великий двір ніжно називав її Милочкою.
Їй було близько 30, а може трохи більше – не знаю. Невисока, струнка, з легкою ходою – на вигляд була, як дівчинка. Не сказати, щоб красуня, але її очі кольору фіалки, ямочки на щоках, котрі просто спалахували, коли вона сміялася, робили Милочку на диво чарівною. А сміялась вона часто – може й тому, що знала, як сміх її прикрашає. Взагалі, вона була веселою, комунікабельною і доброю людиною. Працювала медсестрою у медичному батальйоні.
До Милочкиного чоловіка - Дмитра - сусіди ставились по-різному. Багато мешканців нашого гарнізону, що розміщувався у Прикордонному районі Приморського краю, пам’ятали, як вона з чоловіком приїхала сюди звідкись з Воронезької області.
Він (капітан розвідроти) прибув для проходження подальшої служби у розвідбат нашої мотострілецької дивізії. Прослуживши три роки, так і не просунувся по службі. В армії так буває. У першу чергу висувають тих, хто закінчив академію чи ніс службу в «гарячих точках». Може тому й Дмитро вирішив написати рапорт з проханням направити його в Афганістан.
Можна тільки уявити, як важко далося чоловікове рішення Милочці. Вона його просто обожнювала – це знали всі. А він тримався з дружиною холодно, навіть з погордою. Траплялось, добре випивав – був за ним такий гріх.
Та Милочка все одно була за нього горою. Коли сусідка, дізнавшись про Афганістан, сказала, що даремно Дмитро це зробив, зазвичай привітна та усміхнена Милочка відрізала: «Дайте моєму чоловіку спокій!» А сусідка, як з’ясувалось, мала рацію…
Дмитро повернувся з війни інвалідом. Військово-лікарська комісія визнала його непридатним до військової служби у мирний час, а обмежено придатним – у військовий.
Через місяць після повернення у Дмитра – інсульт. Лікарі довго боролися за його життя. І таки врятували. Але чоловік залишився на все життя інвалідом першої групи.
Милочка, згорьована, змарніла від безсонних ночей, тривоги і страху, привезла свого Дмитра з госпіталю додому. Чоловік був, що називається, у розквіті літ - йому б, здавалось, гори перевертати, а не сидіти днями біля вікна з пожовтілим обличчям і застиглим поглядом колись полум’яних очей. Його майбутнє тепер було в руках маленької слабкої жінки, з якою він ще не так давно поводився зневажливо, - демонструючи перевагу сильного чоловіка, який знає собі ціну.
… З часом усі звикли до цієї пари, що часто мовчки сиділа в тіні молодої тополі. Сусіди підходили до них, починали розмову, підбадьорювали. Для усіх було загадкою, звідки ця тендітна жіночка бере сили для свого багатоденного важкого подвигу.
… Якось ми зустрілися з Милочкою на сходах. Я піднімався до себе додому з великим букетом троянд – для дружини.
Квіти просто зачарували Милочку. «Боже, яка краса», - прошепотіла, не відводячи погляду від троянд.
У кожного буває мить прозріння, і я досі вдячний долі, що воно тоді до мене не запізнилося. Я простягнув жінці квіти: «Це – Вам. Візьміть, будь ласка».
Треба було бачити, як спалахнуло радістю її обличчя, якою радістю засяяли очі. Я її розумів. Справа була, звичайно, не в квітах. Вірніше, не тільки в них. Багато років (відтоді, як чоловік став інвалідом) у житті Милочки не було ні квітів, ні свят, ні навіть перепочинку. І тепер, здавалося б, така дрібниця як букет квітів викликала в ній стільки почуттів.
Далі кожен пішов своєю дорогою. «Спасибі за троянди. Такі колись мені дарував Дмитро», - сказала Милочка уже з нижніх сходинок.
… З кожним днем здоров’я Дмитра погіршувалось, часто викликали до нього швидку. Якось Милочка повернулася з госпіталю чорна від горя – Діми не стало.
А ще через кілька місяців у наші двері постукали дві заплакані жінки – збирали гроші на намогильний вінок для Милочки. Вона померла від ускладнення після запалення легенів. Врятувати її не вдалося, бо надто була виснажена наша Милочка. А, може, у неї не було і самого бажання боротися за життя.
Вона пішла вслід за тим, кому була віддана усім своїм серцем, надовго залишившись у пам’яті тих, хто знав її.
Георгій ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий