Іще й досі в багатьох сім’ях живуть перекази про війну. Цю оповідь довелося почути багато років тому. Загалом у нарисі йшлося про офіцера, на долю якого випало пройти чи не всі найзапекліші битви Другої світової. А от розповісти про сім’ю солдатів, їх багатостраждальну матір усе не траплялася нагода. Між тим, саме такі прості жінки своєю вірою, своєю працею підтримували тих, хто боровся на фронті.
До війни Марії заздрив багато хто: шестеро синів у селі були видними й у пошані. Старші вже працювали – бухгалтером, трактористом і кіномеханіком, один навчався у вчительському училищі, а ще двоє – в школі. Здавалося, щасливішої мами важко знайти. Залишилося один по одному одружити й чекати онуків. Втім, війна усе перекреслила. Один по одному старші пішли на фронт. Разом з конем забрали й батька. Чекала вісточки, тривожилася. А коли німці окупували село, взагалі втратила спокій. Щоночі прислухалася, а чи не постукає хто у вікно. Так у тривозі минуло два роки. Стала біла, мов горлиця: як там ті, хто на фронті, як уберегти від німецької неволі меншеньких.
Коли почалися запеклі бої за визволення села, усе сподівалася, а раптом хтось із синів хоч на хвильку зазирне в рідний дім. Певно, Господь почув материні молитви – їй випало обняти найстаршого – Миколу. Загострилися риси обличчя, обвітрилася шкіра, а очі все такі ж веселі. І на язик гострий: «Ось доб’ємо Гітлера в його лігві, й повернуся відбудовувати колгосп». Незабаром отримала листа від Анатолія. Пише, що живий-здоровий, хоч і був поранений. Лише від Олексія жодної вісточки. І раптом – похоронка.
Мати ніби заніміла – не зронила ні сльозинки. Жодних розмов, а якщо хтось починав – тут же обривала: «Живий мій Олексійко». Ніхто не бачив її в церкві з панахидою. Прийде, ревно молиться Спасителю, ще одну свічку поставить Миколі-Чудотворцю і тихо веде з ним розмову.
Прийшов час і молодших синів. Один по одному одягли й вони солдатські шинелі, справно писали матусі листи. На дерев’яній нозі, але живий повернувся додому чоловік. Марія надривалася у полі, а Іван сторожував на фермі. Разом несли тягар тривоги за синів. Війна відкотилася до західних кордонів держави. Змінювалися адреси й назви фронтів, на яких воювали їх діти. Писали, як проходили краями, про які раніше не чули. Про свої поранення повідомляли дуже скупо, хоча мамине серце-віщун задовго до листів уже знало, що з її дитиною щось негаразд. Лише про Олексія старалася замовчувати.
Зимового снігового вечора у грудні 1944-го до хати зайшла листоноша. Мати дивилася на неї і мовчала. Не знала й листоноша, яку вісточку принесла в дім. Тремтячою рукою Марія відкрила конверта і впилася очима в рядки, написані хімічним олівцем. Напружено спостерігав за дружиною й Іван. Набрала повні груди повітря і видихнула: «Олексій живий!» Виявилося, що після тяжкого поранення цілий рік він не приходив до тями, його виходжували в далеких госпіталях. А коли до нього повернулася свідомість, перше, що попросив зробити, так це написати листа додому.
Дорога додому тривала ще кілька місяців. Зате привіз матусі ще й невістку. Його молоде тіло було зрите тяжкими шрамами, залишилася лише одна легеня. Але живий! Разом із Марією та Іваном раділо все село. Зібралися за столами земляки, дивувалися, розпитували в Олексія, де і як воював, чи не зустрічав їхніх солдатів. Так само один по одному до матері поверталися й інші сини. Наймолодшого черга прийшла аж у 1949-му.
Минули роки, десятиліття. Більшість учасників тих подій уже відійшла у кращий із світів. Але досі й у сім’ї, й у селі переконані, що немає нічого сильнішого маминої молитви. Завдяки їй Марія дочекалася з війни синів.
Валентина ВОЛОКУШИНА
До війни Марії заздрив багато хто: шестеро синів у селі були видними й у пошані. Старші вже працювали – бухгалтером, трактористом і кіномеханіком, один навчався у вчительському училищі, а ще двоє – в школі. Здавалося, щасливішої мами важко знайти. Залишилося один по одному одружити й чекати онуків. Втім, війна усе перекреслила. Один по одному старші пішли на фронт. Разом з конем забрали й батька. Чекала вісточки, тривожилася. А коли німці окупували село, взагалі втратила спокій. Щоночі прислухалася, а чи не постукає хто у вікно. Так у тривозі минуло два роки. Стала біла, мов горлиця: як там ті, хто на фронті, як уберегти від німецької неволі меншеньких.
Коли почалися запеклі бої за визволення села, усе сподівалася, а раптом хтось із синів хоч на хвильку зазирне в рідний дім. Певно, Господь почув материні молитви – їй випало обняти найстаршого – Миколу. Загострилися риси обличчя, обвітрилася шкіра, а очі все такі ж веселі. І на язик гострий: «Ось доб’ємо Гітлера в його лігві, й повернуся відбудовувати колгосп». Незабаром отримала листа від Анатолія. Пише, що живий-здоровий, хоч і був поранений. Лише від Олексія жодної вісточки. І раптом – похоронка.
Мати ніби заніміла – не зронила ні сльозинки. Жодних розмов, а якщо хтось починав – тут же обривала: «Живий мій Олексійко». Ніхто не бачив її в церкві з панахидою. Прийде, ревно молиться Спасителю, ще одну свічку поставить Миколі-Чудотворцю і тихо веде з ним розмову.
Прийшов час і молодших синів. Один по одному одягли й вони солдатські шинелі, справно писали матусі листи. На дерев’яній нозі, але живий повернувся додому чоловік. Марія надривалася у полі, а Іван сторожував на фермі. Разом несли тягар тривоги за синів. Війна відкотилася до західних кордонів держави. Змінювалися адреси й назви фронтів, на яких воювали їх діти. Писали, як проходили краями, про які раніше не чули. Про свої поранення повідомляли дуже скупо, хоча мамине серце-віщун задовго до листів уже знало, що з її дитиною щось негаразд. Лише про Олексія старалася замовчувати.
Зимового снігового вечора у грудні 1944-го до хати зайшла листоноша. Мати дивилася на неї і мовчала. Не знала й листоноша, яку вісточку принесла в дім. Тремтячою рукою Марія відкрила конверта і впилася очима в рядки, написані хімічним олівцем. Напружено спостерігав за дружиною й Іван. Набрала повні груди повітря і видихнула: «Олексій живий!» Виявилося, що після тяжкого поранення цілий рік він не приходив до тями, його виходжували в далеких госпіталях. А коли до нього повернулася свідомість, перше, що попросив зробити, так це написати листа додому.
Дорога додому тривала ще кілька місяців. Зате привіз матусі ще й невістку. Його молоде тіло було зрите тяжкими шрамами, залишилася лише одна легеня. Але живий! Разом із Марією та Іваном раділо все село. Зібралися за столами земляки, дивувалися, розпитували в Олексія, де і як воював, чи не зустрічав їхніх солдатів. Так само один по одному до матері поверталися й інші сини. Наймолодшого черга прийшла аж у 1949-му.
Минули роки, десятиліття. Більшість учасників тих подій уже відійшла у кращий із світів. Але досі й у сім’ї, й у селі переконані, що немає нічого сильнішого маминої молитви. Завдяки їй Марія дочекалася з війни синів.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Комментариев нет:
Отправить комментарий