У Щорському історичному музеї зберігається унікальна колекція рушників, вишитих нитками і вовною. Нетрадиційні за композицією візерунків 48 витворів умілих рук місцевих майстрів є символом минулого і предметами народної культури і творчості.
Візерунки вимережані хрестиком і гладдю червоними, чорними і білими нитками, а один – навіть вовною. Весільні, обрядові, для образів на покуті й хатнього вжитку. З рослинними, тваринними і геометричними орнаментами. За технікою роботи – ткані, вишиті та вирізані. Вабить очі рушник із ангелами-оберегами, на інших «кукурікають» півні, красуються гордовиті павичі та голуби (символи кохання)та пишні жар-птиці. Родом ці безцінні полотняні скарби – із різних сіл району та вишиті у різні часи. Зокрема, рушник із хліборобськими мотивами «народився» ще в 1905 році. Чудовий весільний оберіг вимережила Єфросинія Малошок із Гути Студенецької, відтворивши на полотні традиційні символи любові, родинного щастя і достатку.
Ось парубок, залицяючись до дівчини, допитується і просить її: «Скажи мені правду, де живеш». Можливо, й сказала і сватів заслали. А, може, то був спомин вишивальниці про власне дівування.
За словами головного зберігача фондів музею Наталії Шенько (на знімку), найоригінальнішим є рушник, вишитий століття тому майстринею із села Гірськ Лідією Кирилівною Куценко. Відійшовши від традицій, рукодільниця вимережила різні тематичні сюжети на двох кінцях рушника.
Творіння майстрині - справжнє диво, що вражає дотепністю й мудрістю звичайної сільської жінки. На одному крилі - дві язикаті Хвеськи чи то сперечаються, чи когось знеславлюють, бо напис гласить, що «камень мелет мука буде, язык мелет беда буде», на другому – прощання з подорожнім, який вирушає в невідомі краї. Хто знає, що там чекає чоловіка на чужині. Отож, як прогнозує майстриня, «на чужой сторонушке поклонишься и воронушке». До слова, написи вишиті місцевою говіркою, властивою прикордонним населеним пунктам.
Зазвичай рушники символізували шлях, дорогу, путь. Дарували надію на добро і здоров`я. Без них не обходилася жодна родина і ними освячені будь-які житейські події та господарські діла: хрещення, сватання, весілля, будівництво, зустріч гостей, прикрашання оселі й навіть смерть і проводи в останню дорогу. Ці, як трактує енциклопедія, «прямокутники лляного чи конопляного полотна, що має на кінцях чи по всьому полю різноманітні візерунки», - невід’ємні й одвічні предмети народної культури. А ще - окраса селянського житла, неповторні атрибути побуту і символи «невербальної комунікації». У них – і подих історії, і тепло рук майстринь, і своєрідний заповіт наших предків.
Що ж до згаданої колекції, то нинішнє і прийдешнє покоління мають завдячувати невтомності колишнього головного зберігача фондів історичного музею Володимира Ребкала. Саме він надумався і знайшов рушники, зустрівся і переконав і вишивальниць чи їх рідню передати мережані скарби на зберігання. Відтак кожен відвідувач може помилуватися красою орнаментів.
Ольга Чернякова, фото автора
Візерунки вимережані хрестиком і гладдю червоними, чорними і білими нитками, а один – навіть вовною. Весільні, обрядові, для образів на покуті й хатнього вжитку. З рослинними, тваринними і геометричними орнаментами. За технікою роботи – ткані, вишиті та вирізані. Вабить очі рушник із ангелами-оберегами, на інших «кукурікають» півні, красуються гордовиті павичі та голуби (символи кохання)та пишні жар-птиці. Родом ці безцінні полотняні скарби – із різних сіл району та вишиті у різні часи. Зокрема, рушник із хліборобськими мотивами «народився» ще в 1905 році. Чудовий весільний оберіг вимережила Єфросинія Малошок із Гути Студенецької, відтворивши на полотні традиційні символи любові, родинного щастя і достатку.
Ось парубок, залицяючись до дівчини, допитується і просить її: «Скажи мені правду, де живеш». Можливо, й сказала і сватів заслали. А, може, то був спомин вишивальниці про власне дівування.
За словами головного зберігача фондів музею Наталії Шенько (на знімку), найоригінальнішим є рушник, вишитий століття тому майстринею із села Гірськ Лідією Кирилівною Куценко. Відійшовши від традицій, рукодільниця вимережила різні тематичні сюжети на двох кінцях рушника.
Творіння майстрині - справжнє диво, що вражає дотепністю й мудрістю звичайної сільської жінки. На одному крилі - дві язикаті Хвеськи чи то сперечаються, чи когось знеславлюють, бо напис гласить, що «камень мелет мука буде, язык мелет беда буде», на другому – прощання з подорожнім, який вирушає в невідомі краї. Хто знає, що там чекає чоловіка на чужині. Отож, як прогнозує майстриня, «на чужой сторонушке поклонишься и воронушке». До слова, написи вишиті місцевою говіркою, властивою прикордонним населеним пунктам.
Зазвичай рушники символізували шлях, дорогу, путь. Дарували надію на добро і здоров`я. Без них не обходилася жодна родина і ними освячені будь-які житейські події та господарські діла: хрещення, сватання, весілля, будівництво, зустріч гостей, прикрашання оселі й навіть смерть і проводи в останню дорогу. Ці, як трактує енциклопедія, «прямокутники лляного чи конопляного полотна, що має на кінцях чи по всьому полю різноманітні візерунки», - невід’ємні й одвічні предмети народної культури. А ще - окраса селянського житла, неповторні атрибути побуту і символи «невербальної комунікації». У них – і подих історії, і тепло рук майстринь, і своєрідний заповіт наших предків.
Що ж до згаданої колекції, то нинішнє і прийдешнє покоління мають завдячувати невтомності колишнього головного зберігача фондів історичного музею Володимира Ребкала. Саме він надумався і знайшов рушники, зустрівся і переконав і вишивальниць чи їх рідню передати мережані скарби на зберігання. Відтак кожен відвідувач може помилуватися красою орнаментів.
Ольга Чернякова, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий