Ні для кого не є секретом розуміння того, що наразі українське село відчуває не найкращі свої часи. Експерименти, реформи постійно заганяють його в глухий кут, прирікають на складне виживання.
Жахливим бездоріжжям довелося нам добиратися до Гути-Студенецької, землі-благодійниці, яка, попри все, не дає можливості перевестися патріотам села, є символом добробуту і надії. Тієї надії, що впродовж десятків літ живить і надихає любити, боротися із хворобами, тримати велике хазяйство і порати чималий город, подружжя Дегтярів.
Не міняючи своєї громадянської позиції (були ж бо обоє головами), вони продовжують працювати й прикрашати рідне село, рідний дім, створювати тепло й затишок двом донечкам і сину, у котрих вже свої сім’ї, свій шлях.
Звідки ж все почалося? А з далеких вісімдесятих, коли побралися, коли Петро Степанович запропонував Наталії Михайлівні руку і серце з коротким, але переконливим запевненням: «Люблю тебе і готовий пройти з тобою увесь шлях до кінця!» Пригорнулася тоді вона до коханого, взяла його сильну руку і, тримаючись міцно-міцно, пішла туди, куди повів.
Це була Новгород-Сіверщина, потужне господарство ім.Калініна, де Петро Дегтяр, крім посади головного інженера, отримав просторий будиночок, і роботу вчительки для дружини.
- Там така краса, Десна, човни, все у буйноцвітті зелені, але за домівкою, батьками я дуже скучала, - згадує Наталія Михайлівна. Тим паче, що наполегливо стала кликати у Гуто-Студенецьку школу тодішня директор Раїса Захарівна Ломако. Петру Степановичу у Гуті запропонували підтримати місцеве сільгосппідприємство «Лісний».
Ну як відмовиш? Переїхали, звили своє гніздечко та й залишилися назовсім. Вдома, де й стіни допомагають, де навіть повітря особливе, і люди, і все. По «повній програмі» завантажували Наталію Михайлівну у навчальному закладі, на «повну катушку» крутився на роботі (спочатку у ролі головного інженера, а потім і директора) Петро Степанович. Від зорі до зорі шукав то мотори, то колінвали, солярку, бензин, масло, думав, чим і де засіяти поля. Економічні показники його аграрії мали такі, що перевершити міг не кожен. Хіба що новоборовляни. Сам Петро Халіман, слава про якого гриміла навколо, їздив до Петра Дегтяра запитувати, як це люпин красивий такий у нього родить? – А все просто, - казав Петро Степанович. – Перед тим, як засівати гектарні площі, ми з агрономом спочатку двадцять зернин у грунт внесли, затим побачили схожість, і лише потім вже фрезерували луги, отримуючи високий результат.
Одну за одною долала професійні і кар’єрні сходинки Наталія Михайлівна. Була і завучем Тихоновицької школи, і секретарем тамтешньої сільради, а потім – сільським головою рідного населеного пункту. За порадами і розрадами народ звертався з ранку до ночі, без ніяких графіків прийому, відмов. Людям вона вміла передавати ті правила буття, без яких може засохнути найпишніший сад: завжди чинити так, як велить совість, до справи, за яку берешся, ставитися самовіддано, із честю й натхненням.
Ці моральні принципи вони з Петром Степановичем сповідують і сьогодні. Дарма, що майже немічні, з пригорщами різних пігулок та інвалідними посвідками.
Потихеньку, без метушні роблять щоденну невидиму селянську роботу. Без неї ж за невеликі пенсії не проживеш!
Тішать їх своїми вчинками і кроками син Паша й доньки Інна й Жанна, у котрих підростають свої дітки, котрі, сіпаючи за рукав, часто вимовляють: «Дідусю й бабусю, ми вас любимо!»
А що може бути головнішим за ці слова? І хіба не є вони щастям? Бо щастя – це коли розуміють, цінують, довіряють і хочуть бачити повсякчас.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
Не міняючи своєї громадянської позиції (були ж бо обоє головами), вони продовжують працювати й прикрашати рідне село, рідний дім, створювати тепло й затишок двом донечкам і сину, у котрих вже свої сім’ї, свій шлях.
Звідки ж все почалося? А з далеких вісімдесятих, коли побралися, коли Петро Степанович запропонував Наталії Михайлівні руку і серце з коротким, але переконливим запевненням: «Люблю тебе і готовий пройти з тобою увесь шлях до кінця!» Пригорнулася тоді вона до коханого, взяла його сильну руку і, тримаючись міцно-міцно, пішла туди, куди повів.
Це була Новгород-Сіверщина, потужне господарство ім.Калініна, де Петро Дегтяр, крім посади головного інженера, отримав просторий будиночок, і роботу вчительки для дружини.
- Там така краса, Десна, човни, все у буйноцвітті зелені, але за домівкою, батьками я дуже скучала, - згадує Наталія Михайлівна. Тим паче, що наполегливо стала кликати у Гуто-Студенецьку школу тодішня директор Раїса Захарівна Ломако. Петру Степановичу у Гуті запропонували підтримати місцеве сільгосппідприємство «Лісний».
Ну як відмовиш? Переїхали, звили своє гніздечко та й залишилися назовсім. Вдома, де й стіни допомагають, де навіть повітря особливе, і люди, і все. По «повній програмі» завантажували Наталію Михайлівну у навчальному закладі, на «повну катушку» крутився на роботі (спочатку у ролі головного інженера, а потім і директора) Петро Степанович. Від зорі до зорі шукав то мотори, то колінвали, солярку, бензин, масло, думав, чим і де засіяти поля. Економічні показники його аграрії мали такі, що перевершити міг не кожен. Хіба що новоборовляни. Сам Петро Халіман, слава про якого гриміла навколо, їздив до Петра Дегтяра запитувати, як це люпин красивий такий у нього родить? – А все просто, - казав Петро Степанович. – Перед тим, як засівати гектарні площі, ми з агрономом спочатку двадцять зернин у грунт внесли, затим побачили схожість, і лише потім вже фрезерували луги, отримуючи високий результат.
Одну за одною долала професійні і кар’єрні сходинки Наталія Михайлівна. Була і завучем Тихоновицької школи, і секретарем тамтешньої сільради, а потім – сільським головою рідного населеного пункту. За порадами і розрадами народ звертався з ранку до ночі, без ніяких графіків прийому, відмов. Людям вона вміла передавати ті правила буття, без яких може засохнути найпишніший сад: завжди чинити так, як велить совість, до справи, за яку берешся, ставитися самовіддано, із честю й натхненням.
Ці моральні принципи вони з Петром Степановичем сповідують і сьогодні. Дарма, що майже немічні, з пригорщами різних пігулок та інвалідними посвідками.
Потихеньку, без метушні роблять щоденну невидиму селянську роботу. Без неї ж за невеликі пенсії не проживеш!
Тішать їх своїми вчинками і кроками син Паша й доньки Інна й Жанна, у котрих підростають свої дітки, котрі, сіпаючи за рукав, часто вимовляють: «Дідусю й бабусю, ми вас любимо!»
А що може бути головнішим за ці слова? І хіба не є вони щастям? Бо щастя – це коли розуміють, цінують, довіряють і хочуть бачити повсякчас.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий