На краю села хатина
Любов Кравченко – корінна рогізківчанка, хоча у своєму житті пожила у не одному селі району, не одній хатині.
По-різному все проходило, хоча, чесно кажучи, особливо хизуватися нічим. Численні переїзди, непутні чоловіки, традиційні розриви з ними, рясні побутові клопоти – ось такою виглядає панорама її заміжжя.
А в Іванівці, де ця жінка також мешкала, її вразила неоднозначна доля дівчинки Катюші, до якої ні її кровній мамі, ні іншим членам родини, власне, ніякого діла і не було. Через купу перепон пройшла наша героїня, аби оформити необхідні папери й забрати маля до себе. Здолала вона десятки інстанцій і пережила море суджень, доводячи: її рішення серйозне, справжнє!
Що тепер? Тепер Катюша вже сама мама, і вже сама виховує дитя, живучи в окремій від мами Люби хатинці укупі з колишнім «татом» Вітею. Всяке буває у них, але, як сказала в.о. старости села Тамара Семенок, поведінку Каті місцева рада контролює, допомагаючи молодій жінці вести правильний спосіб життя.
А у Люби – теж клопотів, хоч відбавляй. У куточок, що придбала на краю Рогізок, вона прийняла нову «половинку», з якою виживають по-своєму. Певна річ, з труднощами, бо кому наразі легко?
Способом заробітку для них став продаж продукції із власного саду і городу. Яблука, картопля, мариновані маслючки – увесь цей крам восени гордо красується на імпровізованому майданчику обабіч асфальтівки, немов зазиваючи народ: «Зупиніться! Купіть!»
Проїжджаючи минулого тижня мимо, ми також зупинилися. Люба якраз повиставляла березові віники і мітли. – В’яжемо, - каже, - вечорами по 40 штук і продаємо по 10 гривень за один. – Купують, хвалять, що міцні і не розпадаються...
А серце не знає спочинку
Ганна Полікарпівна Мирошниченко з Кучинівки давно ходить із ціпочком.
Сили нема пересуватися без нього, а рухатися ж треба! І до синочка Віті, і до сусідів, і по хліб, і у дворі з курми клопотатися. Донедавна вона жила сама, а тут другий син з Рогізок взяв і переселився. Не склалося у нього там ні з сім’єю, ні з роботою, а причиною став «зелений змій». – Мо’ отямиться, він же добрий, роботящий! – журилася нам Ганна Полікарпівна, стиха витираючи непрохану сльозу. Сльозу, що не вщухає котитися з очей ще з далекої молодості, коли втратила чоловіка Івана. Парою вони з ними були дружною, ставлячись одне до одного з ніжністю і теплом. Удвох працювали на повну силу, даючи раду і синам, і великому хазяйству. Біда прийшла несподівано, як грім серед ясного неба. Того злощасного літа лили дощі і частенько блискало. Один з ударів прийшовся на її чоловіка, який сховався від негоди під грушею в саду. Розряд вбив його відразу, хоча люди намагалися рятувати, роблячи масажі, закопуючи в землю.
Я думала, що не переживу, що це настав всьому кінець, але, бачите, тупаю ще й зараз, - продовжує сумну сповідь моя співрозмовниця, котра невдовзі після смерті чоловіка захворіла, ставши інвалідом. Про те, яка пенсія у інваліда, я не стала питати, бо знаю: мізерна! За неї важко існувати, купуючи ліки, продукти харчування, елементарний одяг. За неї взагалі мало що собі дозволиш!
Та мені вже нічого й не треба! Бурки, колоші, куфайка, куртки – все є, і картопля своя, і бурячок з морквою, - наче заспокоювала і себе, і всіх ця мила жіночка. Слабка і водночас сильна, і, всупереч хворобам та нещастям, сповнена надій на вирішення її наболілих проблем. Хай же почує її благання Господь Бог і Святий Миколай.
Любов Кравченко – корінна рогізківчанка, хоча у своєму житті пожила у не одному селі району, не одній хатині.
По-різному все проходило, хоча, чесно кажучи, особливо хизуватися нічим. Численні переїзди, непутні чоловіки, традиційні розриви з ними, рясні побутові клопоти – ось такою виглядає панорама її заміжжя.
А в Іванівці, де ця жінка також мешкала, її вразила неоднозначна доля дівчинки Катюші, до якої ні її кровній мамі, ні іншим членам родини, власне, ніякого діла і не було. Через купу перепон пройшла наша героїня, аби оформити необхідні папери й забрати маля до себе. Здолала вона десятки інстанцій і пережила море суджень, доводячи: її рішення серйозне, справжнє!
Що тепер? Тепер Катюша вже сама мама, і вже сама виховує дитя, живучи в окремій від мами Люби хатинці укупі з колишнім «татом» Вітею. Всяке буває у них, але, як сказала в.о. старости села Тамара Семенок, поведінку Каті місцева рада контролює, допомагаючи молодій жінці вести правильний спосіб життя.
А у Люби – теж клопотів, хоч відбавляй. У куточок, що придбала на краю Рогізок, вона прийняла нову «половинку», з якою виживають по-своєму. Певна річ, з труднощами, бо кому наразі легко?
Способом заробітку для них став продаж продукції із власного саду і городу. Яблука, картопля, мариновані маслючки – увесь цей крам восени гордо красується на імпровізованому майданчику обабіч асфальтівки, немов зазиваючи народ: «Зупиніться! Купіть!»
Проїжджаючи минулого тижня мимо, ми також зупинилися. Люба якраз повиставляла березові віники і мітли. – В’яжемо, - каже, - вечорами по 40 штук і продаємо по 10 гривень за один. – Купують, хвалять, що міцні і не розпадаються...
А серце не знає спочинку
Ганна Полікарпівна Мирошниченко з Кучинівки давно ходить із ціпочком.
Сили нема пересуватися без нього, а рухатися ж треба! І до синочка Віті, і до сусідів, і по хліб, і у дворі з курми клопотатися. Донедавна вона жила сама, а тут другий син з Рогізок взяв і переселився. Не склалося у нього там ні з сім’єю, ні з роботою, а причиною став «зелений змій». – Мо’ отямиться, він же добрий, роботящий! – журилася нам Ганна Полікарпівна, стиха витираючи непрохану сльозу. Сльозу, що не вщухає котитися з очей ще з далекої молодості, коли втратила чоловіка Івана. Парою вони з ними були дружною, ставлячись одне до одного з ніжністю і теплом. Удвох працювали на повну силу, даючи раду і синам, і великому хазяйству. Біда прийшла несподівано, як грім серед ясного неба. Того злощасного літа лили дощі і частенько блискало. Один з ударів прийшовся на її чоловіка, який сховався від негоди під грушею в саду. Розряд вбив його відразу, хоча люди намагалися рятувати, роблячи масажі, закопуючи в землю.
Я думала, що не переживу, що це настав всьому кінець, але, бачите, тупаю ще й зараз, - продовжує сумну сповідь моя співрозмовниця, котра невдовзі після смерті чоловіка захворіла, ставши інвалідом. Про те, яка пенсія у інваліда, я не стала питати, бо знаю: мізерна! За неї важко існувати, купуючи ліки, продукти харчування, елементарний одяг. За неї взагалі мало що собі дозволиш!
Та мені вже нічого й не треба! Бурки, колоші, куфайка, куртки – все є, і картопля своя, і бурячок з морквою, - наче заспокоювала і себе, і всіх ця мила жіночка. Слабка і водночас сильна, і, всупереч хворобам та нещастям, сповнена надій на вирішення її наболілих проблем. Хай же почує її благання Господь Бог і Святий Миколай.
У неї, виховательки, вчиться не лише малеча
Якось видатний педагог і психолог зі світовим ім’ям Шалва Амонашвілі промовив, що кожен педагог має володіти подібними заповідями: «Будь обережний!», «Не помились!», «Не нашкодь!», «Будь надією для дитини!», «Знай, чого прагнеш!», «Постійно шукай у дитини скарби в душі!».
Погодьмося: із цими складними і почесними завданнями справлятися в наш час не так вже й легко, бо потребують вони розуму та снаги, щедрої душі та професійних умінь і навіть, коли хочете, жертовності, а особливо – любові до дітей.
Ірина Суярко працює у Великощимельському НВК з наймолодшими вихованцями і зазначеними вище чеснотами прагне володіти сповна. Знає: на неї, виховательку, дивляться і малеча, і її батьки, що вона завжди мусить бути у формі, усі двадцять чотири години на добу! Жодного послаблення, жодного випадку поганого настрою чи безтактності! Невід’ємним джерелом натхнення цієї миловидної жіночки є і її сім’я, і улюблені донечки, яких щоразу проводжає і зустрічає зі школи. Віддає їм серце і душу, допомагає вчити уроки, розуміти цей світ.
Знають Ірину Михайлівну в селі і як активну учасницю художньої самодіяльності, голосистого соловейка, чий спів заворожує й викликає море позитивних емоцій. Словом, перед нами – типова сучасна молода українка, про яку сміливо можна говорити, згадуючи народну мудрість: «Жіноча робота і вдача ніколи не лягають спати».
Про що мріє вона? Про закінчення військових дій на сході України, загальну стабільність й розвиток рідної громади, дорогого серцю Великого Щимеля. Й ніби ненароком, усміхаючись, додає: «Було б добре, якби дошкільній ланці працівників зарплату підняли. А то на вчителів держава звертає увагу, а нас, вихователів, чомусь обділяє!» Можливо, Новий рік і Святий Миколай змінять ситуацію?
Олена КОМПАНЕЦЬ, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий