Щорічно 6 грудня відзначається День Збройних Сил України. Це свято української звитяги, козацького бойового духу, національного війська нашої держави та усіх українців, які захищають честь і славу нашої Батьківщини. І серед них зовсім неочікувано опинилися дві землячки-красуні – медсестри Тетяна Кухаренко та Наталія Калач. Незважаючи на молодий вік, обоє відчули на своїх жіночих плечах, скільки важить бронежилет і як поводитися зі зброєю. Зрештою, їх нелегкі фронтові будні, проведені в зоні АТО, врятували не одне життя. Ці захисниці і надалі готові боронити рідну землю, бути там, де найбільше потрібні.
Відчули і побачили на собі весь жах війни дві тендітні медсестри терапевтичного відділення Сновської ЦРЛ Тетяна Кухаренко й Наталія Калач. Під час шостої хвилі мобілізації обом прийшли повістки на службу строком півтора року. Дівчата, шоковані та налякані, не могли повірити, чому саме на їх долю випало таке випробування, як можна все покинути, залишити вдома батьків, друзів, коханих…
Вибору не було, довелося їхати. Спершу – на Рівненський полігон, далі – в Десну. Добре, що були разом, підтримували одна одну та не давали падати духом.
Проте згодом подруг розлучили – Тетяну відправили в Донецьк, а Наталію – до Луганська. Дівчата поділилися своїми спогадами про ті важкі для них часи.
Тетяна Кухаренко:
– У зоні АТО я пробула лише два місяці, але вони стали для мене справжнім жахом. Служила в роті вогневої підтримки, посада називалася санітарний інструктор, який безпосередньо виконував обов’язки медика. З самого початку вразили погані умови, добре, що часто приїжджали волонтери і надавали свою підтримку (привозили теплий одяг, їжу, ліки). Гнітило те, що я була в роті однією дівчиною, не було саме жіночої підтримки, ні з ким порадитися та щиро поговорити. Напевно, на все життя запам’ятаю той момент, коли почався обстріл. Необхідно було швидко одягти бронежилет та каску, а мені не те, що одягти його, а й просто підняти сил не вистачало. Хіба ж дівчата мого віку мають таке переживати?! Ніколи не забуду, як рятувала чоловіка після тяжкого поранення осколком. Пам’ятаю, як морально важко було навіть дорослим чоловікам, як дехто не витримував та стріляв собі в голову. Висновок один: війна – це жах, який пережити нікому не раджу.
Повернувшись додому, ставши коханою дружиною та найщасливішою у світі мамою, на фронт я більше б ніколи не повернулася, адже не бачу сенсу у війні, що відбувається зараз.
Наталія Калач:
– А мене відправили до Луганська у гвардійсько-механізовану бригаду, де я відслужила 12 місяців. Там умови перебування були просто жахливі. Ми жили в напівзруйнованому літньому дитячому таборі, спали на підлозі. Холодно, світла немає, їжі теж не вистачало. Волонтери приїздили дуже рідко, в основному фінансувала нас держава. Медичну допомогу особисто я надавала дуже часто, це були побутові травми, осколкові поранення, часто бійцям відривало стопи, руки. Але найбільше запам’яталося моє перше «бойове хрещення», коли довелося рятувати життя епілептику в той час, коли наша бригада збилася з дороги, а до цього ще й службова машина злетіла в кювет та зламалася. Це просто чудо, що нас швидко знайшли та встигли довести до шпиталю хвилин за 15, а по тамтешніх дорогах це майже неймовірно. Нелегка там і морально-психологічна атмосфера, були і випадки самогубства, і один в одного бійці стріляли, не витримувавши напруги. Слава Богу, що мені стріляти ні в кого не довелося, хоча на полігоні нас цього навчили. Якби потрібно було, то я б знову повернулася в зону АТО, адже незважаючи на все, наші бійці потребують підтримки і допомоги в цей нелегкий для всіх час.
Записала Тетяна ЛИТВИН
Відчули і побачили на собі весь жах війни дві тендітні медсестри терапевтичного відділення Сновської ЦРЛ Тетяна Кухаренко й Наталія Калач. Під час шостої хвилі мобілізації обом прийшли повістки на службу строком півтора року. Дівчата, шоковані та налякані, не могли повірити, чому саме на їх долю випало таке випробування, як можна все покинути, залишити вдома батьків, друзів, коханих…
Вибору не було, довелося їхати. Спершу – на Рівненський полігон, далі – в Десну. Добре, що були разом, підтримували одна одну та не давали падати духом.
Проте згодом подруг розлучили – Тетяну відправили в Донецьк, а Наталію – до Луганська. Дівчата поділилися своїми спогадами про ті важкі для них часи.
Тетяна Кухаренко:
– У зоні АТО я пробула лише два місяці, але вони стали для мене справжнім жахом. Служила в роті вогневої підтримки, посада називалася санітарний інструктор, який безпосередньо виконував обов’язки медика. З самого початку вразили погані умови, добре, що часто приїжджали волонтери і надавали свою підтримку (привозили теплий одяг, їжу, ліки). Гнітило те, що я була в роті однією дівчиною, не було саме жіночої підтримки, ні з ким порадитися та щиро поговорити. Напевно, на все життя запам’ятаю той момент, коли почався обстріл. Необхідно було швидко одягти бронежилет та каску, а мені не те, що одягти його, а й просто підняти сил не вистачало. Хіба ж дівчата мого віку мають таке переживати?! Ніколи не забуду, як рятувала чоловіка після тяжкого поранення осколком. Пам’ятаю, як морально важко було навіть дорослим чоловікам, як дехто не витримував та стріляв собі в голову. Висновок один: війна – це жах, який пережити нікому не раджу.
Повернувшись додому, ставши коханою дружиною та найщасливішою у світі мамою, на фронт я більше б ніколи не повернулася, адже не бачу сенсу у війні, що відбувається зараз.
Наталія Калач:
– А мене відправили до Луганська у гвардійсько-механізовану бригаду, де я відслужила 12 місяців. Там умови перебування були просто жахливі. Ми жили в напівзруйнованому літньому дитячому таборі, спали на підлозі. Холодно, світла немає, їжі теж не вистачало. Волонтери приїздили дуже рідко, в основному фінансувала нас держава. Медичну допомогу особисто я надавала дуже часто, це були побутові травми, осколкові поранення, часто бійцям відривало стопи, руки. Але найбільше запам’яталося моє перше «бойове хрещення», коли довелося рятувати життя епілептику в той час, коли наша бригада збилася з дороги, а до цього ще й службова машина злетіла в кювет та зламалася. Це просто чудо, що нас швидко знайшли та встигли довести до шпиталю хвилин за 15, а по тамтешніх дорогах це майже неймовірно. Нелегка там і морально-психологічна атмосфера, були і випадки самогубства, і один в одного бійці стріляли, не витримувавши напруги. Слава Богу, що мені стріляти ні в кого не довелося, хоча на полігоні нас цього навчили. Якби потрібно було, то я б знову повернулася в зону АТО, адже незважаючи на все, наші бійці потребують підтримки і допомоги в цей нелегкий для всіх час.
Записала Тетяна ЛИТВИН
Комментариев нет:
Отправить комментарий