Від дня нашого знайомства пройшли роки, але забути бурхливі побачення, п’янкі поцілунки і подарунок – обручку я ніяк не можу. Хоча він банально кинув мене, без жалю, вибачень. Просто взяв і кинув, бо зустрів іншу, молодшу, стрункішу.
Два з гаком роки я жила мрією про те, щоби все повернулося, але доля вперто чинила супротив.
Чула, що «клин клином вибивають», тому й спробувала заводити зв’язки з іншими чоловіками. Місяць «крутила» роман з одруженим, який похапцем, затуляючи вікна в машині і, саджаючи мене на заднє сидіння (щоб, бува, ніхто дружині не доклав), катав, пригощаючи недорогими шоколадками і вином. Згодом мені набридли його лисина, його екіпірування і я перекинулася на інший «об’єкт». – Красива ж! – про мене казали. Мій новий бой-френд був також симпатичним, з автівкою і без штампу у паспорті. Навіть про одруження заговорював, щоправда, легко якось, жартівливо. Із ним ми ні від кого не ховалися, ходили відкрито Черніговом. Одного разу йшли з ним, тримаючись за руки, зупинилися біля світлофора неподалік «України» і раптом я зустрілася очима зі своєю великою любов’ю, тим, через кого страждала, за ким плакала. А він стояв на протилежній стороні зі своєю новою пасією. Принаймні, так здалося, бо та жінка повсякчас горнулася до нього, щось щебетала.
Біль і тремтіння огорнули все моє тіло, прокололи його наскрізь. Цей стан не міг не помітити мій хлопець і засипав запитаннями на зразок: «Хто?», «Чому?». Звісно, вдома я все розповіла. Віктор (жили ми у нього) зібрав мої валізи і відправив маршруткою до Щорса (так тоді місто звалося). Дякую йому за це й за те, що «на прощання» не поставив синця, не позабирав подаровані речі. Подруги казали, що у них щось подібне було.
Вдома мене не дуже чекали, тим паче, що за душею ні роботи солідної, ні перспектив. Зате мені подзвонив мій коханий, через якого, власне, все у мене догори ногами йшло. Потім приїхав, і було побачення у гідропарку, де ми довго говорили, цілувалися. Багато разів, з пристрастю і ніжністю. Я мріяла, аби казка ніколи не закінчувалася, очікувала його конкретних пропозицій, але дочекалася іншого.
– Прости мене! Ти – найкраща, найвродливіша! Але ми не можемо бути разом... Через два місяці я одружуюсь. Прости, що не на тобі. Моя наречена вагітна. У нас буде син. Я не можу його кинути.
Сльози градом полилися із моїх очей, здавалося, що плакало навіть моє серце, що я більше не живу, не дихаю. А обручка, подарована ним, зрадливо блищала на руці. Її блиск був схожий на мої сльози, пролиті за всю добу.
Минув рік. Я не витримала і зазирнула на його сторінку у «Фейсбуці». Він був одружений і його вже називали татом. «Татусь», «щасливий сім’янин» був і залишився моїм найкращим спогадом, найкращим чужим чоловіком. Його поцілунки обпалюють мої губи до цих пір. Чи хочу я повторити миттєвості казки? Тепер – ні. Не дозволю найкращому чоловіку стати зрадником! Я буду насолоджуватися тим, що він колись був у моєму житті.
– А інші? – запитаєте. А інших наче й не мала і, думаю, не матиму.
Хотілося б почути думки земляків. Що думають про мене вони? І як бути далі?
Анна, частково сновчанка,
частково – чернігівка.
Два з гаком роки я жила мрією про те, щоби все повернулося, але доля вперто чинила супротив.
Чула, що «клин клином вибивають», тому й спробувала заводити зв’язки з іншими чоловіками. Місяць «крутила» роман з одруженим, який похапцем, затуляючи вікна в машині і, саджаючи мене на заднє сидіння (щоб, бува, ніхто дружині не доклав), катав, пригощаючи недорогими шоколадками і вином. Згодом мені набридли його лисина, його екіпірування і я перекинулася на інший «об’єкт». – Красива ж! – про мене казали. Мій новий бой-френд був також симпатичним, з автівкою і без штампу у паспорті. Навіть про одруження заговорював, щоправда, легко якось, жартівливо. Із ним ми ні від кого не ховалися, ходили відкрито Черніговом. Одного разу йшли з ним, тримаючись за руки, зупинилися біля світлофора неподалік «України» і раптом я зустрілася очима зі своєю великою любов’ю, тим, через кого страждала, за ким плакала. А він стояв на протилежній стороні зі своєю новою пасією. Принаймні, так здалося, бо та жінка повсякчас горнулася до нього, щось щебетала.
Біль і тремтіння огорнули все моє тіло, прокололи його наскрізь. Цей стан не міг не помітити мій хлопець і засипав запитаннями на зразок: «Хто?», «Чому?». Звісно, вдома я все розповіла. Віктор (жили ми у нього) зібрав мої валізи і відправив маршруткою до Щорса (так тоді місто звалося). Дякую йому за це й за те, що «на прощання» не поставив синця, не позабирав подаровані речі. Подруги казали, що у них щось подібне було.
Вдома мене не дуже чекали, тим паче, що за душею ні роботи солідної, ні перспектив. Зате мені подзвонив мій коханий, через якого, власне, все у мене догори ногами йшло. Потім приїхав, і було побачення у гідропарку, де ми довго говорили, цілувалися. Багато разів, з пристрастю і ніжністю. Я мріяла, аби казка ніколи не закінчувалася, очікувала його конкретних пропозицій, але дочекалася іншого.
– Прости мене! Ти – найкраща, найвродливіша! Але ми не можемо бути разом... Через два місяці я одружуюсь. Прости, що не на тобі. Моя наречена вагітна. У нас буде син. Я не можу його кинути.
Сльози градом полилися із моїх очей, здавалося, що плакало навіть моє серце, що я більше не живу, не дихаю. А обручка, подарована ним, зрадливо блищала на руці. Її блиск був схожий на мої сльози, пролиті за всю добу.
Минув рік. Я не витримала і зазирнула на його сторінку у «Фейсбуці». Він був одружений і його вже називали татом. «Татусь», «щасливий сім’янин» був і залишився моїм найкращим спогадом, найкращим чужим чоловіком. Його поцілунки обпалюють мої губи до цих пір. Чи хочу я повторити миттєвості казки? Тепер – ні. Не дозволю найкращому чоловіку стати зрадником! Я буду насолоджуватися тим, що він колись був у моєму житті.
– А інші? – запитаєте. А інших наче й не мала і, думаю, не матиму.
Хотілося б почути думки земляків. Що думають про мене вони? І як бути далі?
Анна, частково сновчанка,
частково – чернігівка.
Комментариев нет:
Отправить комментарий