Спогад про те, як вперше довелося керувати машиною, залишається в пам’яті назавжди. Віктору Кушніру було 8 років, коли на лузі батько дозволив йому сісти «за баранку» свого «Москвича» і проїхатися. Напевне, відтоді він і вирішив: буду водієм. Ще у підлітковому віці поміняв одну за одною три моторки (був тоді такий популярний серед хлопців засіб пересування, щось подібне до сучасного скутера), а як подорослішав, років у 15,
купив собі мопед. Гроші на нього зібрав, кілька місяців працюючи на харчокомбінаті. У часи безтурботної юності світ здається інакшим. Про якість доріг тоді чомусь не думалося. Головне було – їхати. Права водія категорії «С» (на вантажну машину) отримав саме під закінчення школи, коли успішно пройшов курси в автошколі за направленням військкомату. Потім була служба в армії, й не аби де – у Таджицькій РСР та Афганістані. Пригадує, як у місті Душанбе прибулих новобранців розсадили по автобусах й повезли до місця дислокації прикордонного загону. За кермом сиділи місцеві відчайдухи, які могли без вагань погнати транспорт по краю дороги, де починалася сорокаметрова прірва. З незвички доводилося нервувати. Довгі серпантини автошляхів, стрімкі спуски, навколо – самі гори. Причому гори справжні, ті, які часто ховаються в хмарах. Коли 180-кілометровий переїзд лишився позаду – дехто з молодих солдатів зітхнув з полегшенням. Хоча минув місяць-другий – і до всього цього звикли. Надалі було кількамісячне навчання, бо в гірській місцевості без нього дійсно не обійтися. Якщо не знатимеш певних таємниць автомобілеводіння – вмить потрапиш у халепу. Скажімо, спуск із перевалу може тягнутися від 5 до 20 кілометрів, тож непрофесіонал швидко попалить гальмівні колодки. А в умовах високогір’я, де повітря розряджене, двигун може почати «задихатися». І як вийти з такої ситуації? Завершилася ж оця наука серйозною практичною вправою – 500-кілометровим маршем таджицькими дорогами. Хто подолав відстань, то вже міг вважати себе готовим до будь-чого… А потім Віктор Кушнір потрапив на війну. У складі свого підрозділу попоїздив із різними завданнями по усьому північному сходу афганської території. Були бої, була небезпека, були втрати. Все було… Першим його автомобілем став поламаний УАЗик. Командир сказав: відремонтуєш – їздитимеш. Наш земляк впорався з роботою за місяць. Згодом довелося пересісти на ЗИЛ, ще пізніше – на дизельний Урал. До речі, саме ця вантажівка зарекомендувала себе якнайкраще в Афганістані. Стосовно практики водіння, то недарма кажуть: хто зміг їздити у горах, той на рівнині водитиме машини без проблем.
Коли Віктор Кушнір повернувся додому, то на більш ніж сім років пов’язав свою долю з місцевою автошколою. Працював інструктором, майстром виробничого навчання. Попоїздив тоді по області (та й далі) – не те слово. Про цей період життя він і досі згадує з чималою часткою ностальгії. (Цікаво зауважує: саме тоді переконався, що дороги в Щорському районі далеко не найгірші). А одного разу довелося познайомитися з прокурором району (той саме проходив курси водіння) й незабаром отримати пропозицію змінити місце роботи. Ось таким чином він вже двадцять років працює водієм у прокуратурі.
Згадуючи десятиліття, проведені за кермом, Віктору Кушніру й на думку не спадає шкодувати про вибір професії. Більше того – для нього вона була ніби стимулом постійно самовдосконалюватися й активно пізнавати світ. Техніка з року в рік модернізується, гальмівні системи, двигуни, коробки передач тощо – новацій безліч. І щоб опанувати все це – треба вчитися. Звісна річ, є певна межа. Якщо «перебрати» ходову систему автомобіля ще можна, то з викруткою в руках регулювати інжекторну систему – це повне безглуздя. Але головне – чітко зрозуміти: у машині самому зробити можна багато, однак – не все. До того ж не зможеш сам – хтось допоможе. Все ж таки існує ще на дорозі навіть у наш час водійська солідарність. (Особливо це властиве «далекобійникам»). Хоча Віктору Кушніру в цьому плані досі щастило. Їздив далеко – на Москву, Рязань, до Криму, проте машина не підводила. Коли щось і ламалося (ну як без цього?) – то недалеко від рідних місць.
Наостанок запитую у співрозмовника: «А яка мрія у автомобіліста?» У відповідь чую жартівливе: «На пенсії їздити до моря на білому лімузині». «Коли ж серйозно – хочу придбати собі врешті-решт якийсь хороший легковик, щось німецьке, ось хоча б Фольксваген. Хоча… Правду кажуть: найкраща машина – та, яка в тебе є…»
Олег МІРОШНИЧЕНКО
купив собі мопед. Гроші на нього зібрав, кілька місяців працюючи на харчокомбінаті. У часи безтурботної юності світ здається інакшим. Про якість доріг тоді чомусь не думалося. Головне було – їхати. Права водія категорії «С» (на вантажну машину) отримав саме під закінчення школи, коли успішно пройшов курси в автошколі за направленням військкомату. Потім була служба в армії, й не аби де – у Таджицькій РСР та Афганістані. Пригадує, як у місті Душанбе прибулих новобранців розсадили по автобусах й повезли до місця дислокації прикордонного загону. За кермом сиділи місцеві відчайдухи, які могли без вагань погнати транспорт по краю дороги, де починалася сорокаметрова прірва. З незвички доводилося нервувати. Довгі серпантини автошляхів, стрімкі спуски, навколо – самі гори. Причому гори справжні, ті, які часто ховаються в хмарах. Коли 180-кілометровий переїзд лишився позаду – дехто з молодих солдатів зітхнув з полегшенням. Хоча минув місяць-другий – і до всього цього звикли. Надалі було кількамісячне навчання, бо в гірській місцевості без нього дійсно не обійтися. Якщо не знатимеш певних таємниць автомобілеводіння – вмить потрапиш у халепу. Скажімо, спуск із перевалу може тягнутися від 5 до 20 кілометрів, тож непрофесіонал швидко попалить гальмівні колодки. А в умовах високогір’я, де повітря розряджене, двигун може почати «задихатися». І як вийти з такої ситуації? Завершилася ж оця наука серйозною практичною вправою – 500-кілометровим маршем таджицькими дорогами. Хто подолав відстань, то вже міг вважати себе готовим до будь-чого… А потім Віктор Кушнір потрапив на війну. У складі свого підрозділу попоїздив із різними завданнями по усьому північному сходу афганської території. Були бої, була небезпека, були втрати. Все було… Першим його автомобілем став поламаний УАЗик. Командир сказав: відремонтуєш – їздитимеш. Наш земляк впорався з роботою за місяць. Згодом довелося пересісти на ЗИЛ, ще пізніше – на дизельний Урал. До речі, саме ця вантажівка зарекомендувала себе якнайкраще в Афганістані. Стосовно практики водіння, то недарма кажуть: хто зміг їздити у горах, той на рівнині водитиме машини без проблем.
Коли Віктор Кушнір повернувся додому, то на більш ніж сім років пов’язав свою долю з місцевою автошколою. Працював інструктором, майстром виробничого навчання. Попоїздив тоді по області (та й далі) – не те слово. Про цей період життя він і досі згадує з чималою часткою ностальгії. (Цікаво зауважує: саме тоді переконався, що дороги в Щорському районі далеко не найгірші). А одного разу довелося познайомитися з прокурором району (той саме проходив курси водіння) й незабаром отримати пропозицію змінити місце роботи. Ось таким чином він вже двадцять років працює водієм у прокуратурі.
Згадуючи десятиліття, проведені за кермом, Віктору Кушніру й на думку не спадає шкодувати про вибір професії. Більше того – для нього вона була ніби стимулом постійно самовдосконалюватися й активно пізнавати світ. Техніка з року в рік модернізується, гальмівні системи, двигуни, коробки передач тощо – новацій безліч. І щоб опанувати все це – треба вчитися. Звісна річ, є певна межа. Якщо «перебрати» ходову систему автомобіля ще можна, то з викруткою в руках регулювати інжекторну систему – це повне безглуздя. Але головне – чітко зрозуміти: у машині самому зробити можна багато, однак – не все. До того ж не зможеш сам – хтось допоможе. Все ж таки існує ще на дорозі навіть у наш час водійська солідарність. (Особливо це властиве «далекобійникам»). Хоча Віктору Кушніру в цьому плані досі щастило. Їздив далеко – на Москву, Рязань, до Криму, проте машина не підводила. Коли щось і ламалося (ну як без цього?) – то недалеко від рідних місць.
Наостанок запитую у співрозмовника: «А яка мрія у автомобіліста?» У відповідь чую жартівливе: «На пенсії їздити до моря на білому лімузині». «Коли ж серйозно – хочу придбати собі врешті-решт якийсь хороший легковик, щось німецьке, ось хоча б Фольксваген. Хоча… Правду кажуть: найкраща машина – та, яка в тебе є…»
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий