- Вони й досі болять, - зітхає Валентина Кириченко з Великого Щимеля. – Біль наче висить над ліжком – саме у тому місці, де мали б лежати ноги. Якби були.
Згадує: колись прочитала історію про дівчину, яка потрапила під потяг. Їхала кудись зі своїм хлопцем. Оступилася і впала з перону. Її ноги в рожевих босоніжках потяг протягнув за собою кілька метрів.
Було моторошно і страшно за долю незнайомки. Без ніг вона здавалася приреченою.
Нині у такому стані вона сама. Але тепер, у свої 75, знає точно: навіть коли стаєш калікою, життя не закінчується. І в ньому теж є місце для радості. Головне – уміти знаходити її у звичайних речах.
Розказує: жили (крім неї, у батьків було ще троє молодших синів) у самому кінці села. До школи – кілометрів зо три. Взимку замете – не те, що дороги - світу білого не видно. Далеко, важко. А з іншого боку – весело: з усіх кучугур можна на торбі з книжками-зошитами з’їхати.
Пізніше так само далеко було ходити в клуб. Не так ніг, як чобіт шкода.
- А ми на чоботи калоші понатягуємо, і ніяка багнюка не страшна. Зате повертаєшся з клубу – наче кіно дивишся. Дівчата йдуть з піснями попереду. Хлопці - трохи віддалік . По дорозі обидва гурти потроху розсіюються. І тільки ті, що жили найдалі, завжди були у курсі, хто кого проводжав. А найцікавіше: хто залишиться до самого кінця. Коли хлопець був один, ми з подругою мало об заклад не билися: яку з нас двох він вподобав. Йдемо, не обертаючись, а самих аж розпирає: до кого він заверне?
Так було, поки з армії не прийшов наш сільський гармоніст Андрій Кириченко. Він почав проводжати тільки мене, і «кіно» закінчилося…
Їй було 18, коли на сім років старший Андрій заслав старостів. (Восени 1955-го відгуляли весілля. Наречена була у квітчастому платті і в надзвичайно модній тоді «газовій» фаті).
Жити молоді пішли у старий дім померлих Андрієвих батьків. Раніше там порядкувала його старша сестр , але вийшла заміж і перебралася до чоловіка. Натомість прийшов з армії молодший брат. І теж оженився. Привів дружину у ту саму хату.
- Стало, як у гуртожитку. Біля однієї стіни – наше ліжко, біля другої – їхнє. Потім народилися діти. І ми біля наших ліжок поставили ще й колиски. Їх брати зробили самі.
- І як ви уживалися – дві сім’ї в одній кімнаті?
- Нормально. Усе було по - чесному. В одній половині печі я їсти готувала, в іншій – невістка. Щось позичити, допомогти чи дитя погледіти – одна одну виручали. Жили мирно, без сварок.
Коли побудували нові хати, навіть трохи шкода було роз’їжджатись.
Їхній старшій - Тамарі - було два роки, коли народилася (у 1959 -му) ще одна донька. Назвали Ніною. «Добре, що дівчата», - не раз думала Валентина, коли вони допомагали їй на фермі доїти корів. Прийшла туди підмінною дояркою і залишилась на 24 роки. (І навіть тут – хоч зайве розказувати, яка це важка праця, – жінка умудряється знайти позитив: майже на цілий рік раніше вийшла на пенсію).
У 60 стала вдовою. Важко залишатися самому у такому віці – після 42 –ох разом прожитих років. У відчай не дали впасти дочки: вони повиходили заміж, порадували онуками – було заради кого жити. Постійно знаходила якесь заняття, щоб не думати про печалі. Захопилася вишиванням – раніше на нього не вистачало часу. У ягідний та грибний сезони днями пропадала в лісі.
- Увесь час у гумових чоботях. Ноги в них постійно або холодні, або мокрі. Тому я не дуже переймалася, коли на п’яті з’явилася тріщина. Як завжди, думала: само минеться. А воно що далі – гірше. Коли терпіти уже не було сил, довелось їхати в лікарню. Зі Щорса направили в Чернігів: виявилось, що у мене була не просто тріщина на п’яті, а, як її називають медики, діабетична стопа - хронічне ускладнення діабету. З ним я жила більше 20 років. Хвороба мене майже не турбувала. Чекала свого часу – щоб розгулятися на всю силу. Болі були такі, що хоч живою - до Бога. Легшало тільки після знеболювального. Я страшенно мучилась, благала, щоб його кололи й кололи. Лікарі казали: часто не можна, «посадимо» серце. Мені було байдуже: аби лише хоч трохи вщух біль.
Він вщух тільки коли ( у 2003 році – Авт.) ампутували ногу. Вище коліна. Не було ні сліз, ні страху. Може тому, що була не одна така: у палаті – вісім ліжок, і на кожному – жінка без ноги.
Разом – не наодинці. Навіть підсміювались одна над одною. Після лікарні я майже рік провела в родині молодшої дочки. Вона теж живе у Щимелі. У них – новий дім,там рівніша підлога, ніж у моєму, легше було пересуватись коляскою.
Потроху оговталась. Почала ходити з милицями. Так скучила у своїй немічі за роботою, що хапалась за будь-яку. Навіть город полола: виїду з двору, якось переберусь з коляски на стільчик і рву бур’ян. Допомоги, може, і небагато, а мені – така радість.
Якби так усе залишилось до сьогодні, довіку б дякувала долі. Та то був тільки перепочинок. У позаминулому році знову виникли ускладнення хвороби. Знову була операція. Вона більше, ніж на півроку, прикувала мене до лікарняного ліжка. Подумки я не раз прощалася з рідними. Але, видно, не всі муки ще витерпіла на землі. У 2011році у мене почалася повзуча гангрена. Ампутували другу ногу. Але я жива. Довіку молитимусь за хірургів обласної лікарні Андрія Віталійовича Присяжного, Вадима Миколайовича Корчинського, Олександра Михайловича Дятла, Максима Миколайовича Губкіна та районної – Миколу Петровича Парфенюка, Йосипа Володимировича Карпушина.
Дарма, що мене залишилася тільки половина. Є серце, щоб любити моїх рідних. І руки, щоб їх обнімати…
Родина в неї немала. Дочка Ніна з чоловіком подарували їй двох онуків. Тепер вони вже дорослі (Юрій їздить на заробітки, а Ірина працює бухгалтером у приватного підприємця в Щорсі), самі стали батьками. Тож у баби Валі ще й троє правнуків є. Каже: ніби сонце заходить з ними у хату. Обцілують, розвеселять. А вона їм пісень поспіває.
Наймолодший з онуків – Віктор, син старшої дочки Тамари. Поки не одружений. Вчиться в Харкові. Буде лісівником.
З його батьком у Тамари життя не склалося. Зате все добре у другому шлюбі.
З ними і живе Валентина Петрівна. У тому самому домі, що колись побудували з чоловіком. Тільки переробили його трохи.
Доглянута, шанована. І якби не знала про її біду, могло б здатися, що цілком щаслива. На те, що без ніг, не нарікає.
- З цим, - каже, - уже навчилася жити. Шкода, що очі погано бачать, а то б вишивала, не піднімаючи голови, як раніше. І без роботи дуже страждаю.
Буває - аж випрошую її. Хоч яку-небудь: поскладати білизну, що дочка випрала, чи гриби, які зять назбирав, перебрати…
Миша все казав: відпочивайте, я сам. А я йому: давай, почищу їх, наче сама в лісі побуду.
Вони важко роблять: і хазяйство велике, і город. Якби носили, - жартує, - усе б чисто їм допомагала.
Велике вікно біля ліжка – її вікно в світ. Пробіжить кролик по двору, пастух прожене череду, сусіди пройдуть - це для неї події. А як забачить, що хтось повертає у двір, шукає свого «коня» - прив’язану до бильця мотузку. Тримаючись за неї, сідає. Лаштує ковдру так, аби не було видно, як багато під нею порожнього місця . І зустрічає гостя посмішкою.
Марія Ісаченко
Було моторошно і страшно за долю незнайомки. Без ніг вона здавалася приреченою.
Нині у такому стані вона сама. Але тепер, у свої 75, знає точно: навіть коли стаєш калікою, життя не закінчується. І в ньому теж є місце для радості. Головне – уміти знаходити її у звичайних речах.
Розказує: жили (крім неї, у батьків було ще троє молодших синів) у самому кінці села. До школи – кілометрів зо три. Взимку замете – не те, що дороги - світу білого не видно. Далеко, важко. А з іншого боку – весело: з усіх кучугур можна на торбі з книжками-зошитами з’їхати.
Пізніше так само далеко було ходити в клуб. Не так ніг, як чобіт шкода.
- А ми на чоботи калоші понатягуємо, і ніяка багнюка не страшна. Зате повертаєшся з клубу – наче кіно дивишся. Дівчата йдуть з піснями попереду. Хлопці - трохи віддалік . По дорозі обидва гурти потроху розсіюються. І тільки ті, що жили найдалі, завжди були у курсі, хто кого проводжав. А найцікавіше: хто залишиться до самого кінця. Коли хлопець був один, ми з подругою мало об заклад не билися: яку з нас двох він вподобав. Йдемо, не обертаючись, а самих аж розпирає: до кого він заверне?
Так було, поки з армії не прийшов наш сільський гармоніст Андрій Кириченко. Він почав проводжати тільки мене, і «кіно» закінчилося…
Їй було 18, коли на сім років старший Андрій заслав старостів. (Восени 1955-го відгуляли весілля. Наречена була у квітчастому платті і в надзвичайно модній тоді «газовій» фаті).
Жити молоді пішли у старий дім померлих Андрієвих батьків. Раніше там порядкувала його старша сестр , але вийшла заміж і перебралася до чоловіка. Натомість прийшов з армії молодший брат. І теж оженився. Привів дружину у ту саму хату.
- Стало, як у гуртожитку. Біля однієї стіни – наше ліжко, біля другої – їхнє. Потім народилися діти. І ми біля наших ліжок поставили ще й колиски. Їх брати зробили самі.
- І як ви уживалися – дві сім’ї в одній кімнаті?
- Нормально. Усе було по - чесному. В одній половині печі я їсти готувала, в іншій – невістка. Щось позичити, допомогти чи дитя погледіти – одна одну виручали. Жили мирно, без сварок.
Коли побудували нові хати, навіть трохи шкода було роз’їжджатись.
Їхній старшій - Тамарі - було два роки, коли народилася (у 1959 -му) ще одна донька. Назвали Ніною. «Добре, що дівчата», - не раз думала Валентина, коли вони допомагали їй на фермі доїти корів. Прийшла туди підмінною дояркою і залишилась на 24 роки. (І навіть тут – хоч зайве розказувати, яка це важка праця, – жінка умудряється знайти позитив: майже на цілий рік раніше вийшла на пенсію).
У 60 стала вдовою. Важко залишатися самому у такому віці – після 42 –ох разом прожитих років. У відчай не дали впасти дочки: вони повиходили заміж, порадували онуками – було заради кого жити. Постійно знаходила якесь заняття, щоб не думати про печалі. Захопилася вишиванням – раніше на нього не вистачало часу. У ягідний та грибний сезони днями пропадала в лісі.
- Увесь час у гумових чоботях. Ноги в них постійно або холодні, або мокрі. Тому я не дуже переймалася, коли на п’яті з’явилася тріщина. Як завжди, думала: само минеться. А воно що далі – гірше. Коли терпіти уже не було сил, довелось їхати в лікарню. Зі Щорса направили в Чернігів: виявилось, що у мене була не просто тріщина на п’яті, а, як її називають медики, діабетична стопа - хронічне ускладнення діабету. З ним я жила більше 20 років. Хвороба мене майже не турбувала. Чекала свого часу – щоб розгулятися на всю силу. Болі були такі, що хоч живою - до Бога. Легшало тільки після знеболювального. Я страшенно мучилась, благала, щоб його кололи й кололи. Лікарі казали: часто не можна, «посадимо» серце. Мені було байдуже: аби лише хоч трохи вщух біль.
Він вщух тільки коли ( у 2003 році – Авт.) ампутували ногу. Вище коліна. Не було ні сліз, ні страху. Може тому, що була не одна така: у палаті – вісім ліжок, і на кожному – жінка без ноги.
Разом – не наодинці. Навіть підсміювались одна над одною. Після лікарні я майже рік провела в родині молодшої дочки. Вона теж живе у Щимелі. У них – новий дім,там рівніша підлога, ніж у моєму, легше було пересуватись коляскою.
Потроху оговталась. Почала ходити з милицями. Так скучила у своїй немічі за роботою, що хапалась за будь-яку. Навіть город полола: виїду з двору, якось переберусь з коляски на стільчик і рву бур’ян. Допомоги, може, і небагато, а мені – така радість.
Якби так усе залишилось до сьогодні, довіку б дякувала долі. Та то був тільки перепочинок. У позаминулому році знову виникли ускладнення хвороби. Знову була операція. Вона більше, ніж на півроку, прикувала мене до лікарняного ліжка. Подумки я не раз прощалася з рідними. Але, видно, не всі муки ще витерпіла на землі. У 2011році у мене почалася повзуча гангрена. Ампутували другу ногу. Але я жива. Довіку молитимусь за хірургів обласної лікарні Андрія Віталійовича Присяжного, Вадима Миколайовича Корчинського, Олександра Михайловича Дятла, Максима Миколайовича Губкіна та районної – Миколу Петровича Парфенюка, Йосипа Володимировича Карпушина.
Дарма, що мене залишилася тільки половина. Є серце, щоб любити моїх рідних. І руки, щоб їх обнімати…
Родина в неї немала. Дочка Ніна з чоловіком подарували їй двох онуків. Тепер вони вже дорослі (Юрій їздить на заробітки, а Ірина працює бухгалтером у приватного підприємця в Щорсі), самі стали батьками. Тож у баби Валі ще й троє правнуків є. Каже: ніби сонце заходить з ними у хату. Обцілують, розвеселять. А вона їм пісень поспіває.
Наймолодший з онуків – Віктор, син старшої дочки Тамари. Поки не одружений. Вчиться в Харкові. Буде лісівником.
З його батьком у Тамари життя не склалося. Зате все добре у другому шлюбі.
З ними і живе Валентина Петрівна. У тому самому домі, що колись побудували з чоловіком. Тільки переробили його трохи.
Доглянута, шанована. І якби не знала про її біду, могло б здатися, що цілком щаслива. На те, що без ніг, не нарікає.
- З цим, - каже, - уже навчилася жити. Шкода, що очі погано бачать, а то б вишивала, не піднімаючи голови, як раніше. І без роботи дуже страждаю.
Буває - аж випрошую її. Хоч яку-небудь: поскладати білизну, що дочка випрала, чи гриби, які зять назбирав, перебрати…
Миша все казав: відпочивайте, я сам. А я йому: давай, почищу їх, наче сама в лісі побуду.
Вони важко роблять: і хазяйство велике, і город. Якби носили, - жартує, - усе б чисто їм допомагала.
Велике вікно біля ліжка – її вікно в світ. Пробіжить кролик по двору, пастух прожене череду, сусіди пройдуть - це для неї події. А як забачить, що хтось повертає у двір, шукає свого «коня» - прив’язану до бильця мотузку. Тримаючись за неї, сідає. Лаштує ковдру так, аби не було видно, як багато під нею порожнього місця . І зустрічає гостя посмішкою.
Марія Ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий