Їхній маленькій хаті, що в Старій Рябині Ахтирського району на Сумщині, більше сотні років. Якби стіни могли говорити, багато чого повідали б…
Виросло в тій хаті п’ятеро дітей. Троє з них пішли воювати. Дві сестри і брат. Сестрам пощастило, а брат Іван (служив у піхоті) загинув під Москвою. Захищав Вітчизну і глава родини - Прохор Степанович. Повернувся інвалідом. А доньок навіть не зачепило.
Одній з них – Парасковії – уже 91 рік. З кожним днем сил стає все менше.
З Єсентуків, коли залишилась зовсім сама (мешкала там на 5 поверсі в будинку без ліфта), її забрали в Щорс племінниця з чоловіком – Валентина та Олександр Ісаченки.
- Живемо дружно, - розповідає Олександр Федорович. – Бабуся – людина життєрадісна. У неї завжди хороший настрій.
Може, в цьому – секрет її довголіття? Дуже любить квіти: нічого їй не треба, коли вони цвітуть. Хіба тільки одне: щоб було з ким поговорити.
– Це Валя і Саша мене на світі тримають, - приєднується до розмови старенька. – Люди великої душі. Не надякуюсь їм.
... Після закінчення семирічки вона вступила до медичного училища, яке закінчила перед самою війною.
– 23 червня 1941 я, без дозволу батьків, записалась іти на фронт, - згадує Парасковія Прохорівна. – Мене направили в 1771-й військовий госпіталь, який базувався в Сумах.
У перші дні війни було багато поранених. Медсестри, військові лікарі від перевтоми ледве трималися на ногах. А на відпочинок розраховувати не доводилось, навпаки – ним ближче фронт, тим більше поранених. На все життя запам’яталося, як солдати, що були за крок до смерті, благали не писати додому правди. Мовляв, усе добре, всього лише легке поранення.
– Коли фронт наблизився до нас майже впритул, госпіталь евакуювали. У кожному з товарних вагонів-«телятників» на дерев’яних нарах – 40 і більше хворих та поранених і 2 медсестри.
Місце призначення – Архангельськ. Але не всім пощастило туди доїхати. Ешелон, що вирушив у путь перед нами, розбомбили німецькі літаки.
Всього було, не раз і самій довелося дивитися в очі смерті. У 18 років. Навіть в Архангельську наш госпіталь потрапив під бомби. Я по гулу літаків майже безпомилково визначала: будуть бомбити чи ні. Ми вибігали на вулицю, ховалися в ямах. Та хіба в них заховаєшся? Наш госпіталь був напівзруйнований. Тому нас передислокували на станцію Плесецьку, де я служила до кінця війни.
… У 1957-му Парасковія Попова була направлена (як вільнонаймана) в Німеччину. Працювала у військовому госпіталі в Берліні. Була старшою медичною сестрою генеральського відділення. У 1960-му переїхала в Єсентуки. Продовжила працювати теж у військовому госпіталі. Її трудовий стаж – 54 роки.
– Часто думаю про земне і вічне, - каже старенька. І ділиться заповітною мрією – обійти пішки місця, де народилася.
– Встати рано, ще до сходу сонця, неспішно пройти через поле, потім звернути на стежку, котра веде до лісу. Звідти зайти в найближче село, постукати в першу-ліпшу хату, попросити води напитися, поговорити з господарями. І забути про радіо, телевізор, машини на дорогах.
Тільки слухати, як співають пташки і гуляє полем вітер.
Мрію отак, коли хвороба відпустить. Тоді, здається, добра частина життя ще попереду. А як станеться напад, все навпаки: таке відчуття, що мине мить, і обірветься його тонка невидима нитка.
Георгій ЛЕПНЮК,
член президії ради ветеранів Щорського району, ветеран Збройних Сил
Виросло в тій хаті п’ятеро дітей. Троє з них пішли воювати. Дві сестри і брат. Сестрам пощастило, а брат Іван (служив у піхоті) загинув під Москвою. Захищав Вітчизну і глава родини - Прохор Степанович. Повернувся інвалідом. А доньок навіть не зачепило.
Одній з них – Парасковії – уже 91 рік. З кожним днем сил стає все менше.
З Єсентуків, коли залишилась зовсім сама (мешкала там на 5 поверсі в будинку без ліфта), її забрали в Щорс племінниця з чоловіком – Валентина та Олександр Ісаченки.
- Живемо дружно, - розповідає Олександр Федорович. – Бабуся – людина життєрадісна. У неї завжди хороший настрій.
Може, в цьому – секрет її довголіття? Дуже любить квіти: нічого їй не треба, коли вони цвітуть. Хіба тільки одне: щоб було з ким поговорити.
– Це Валя і Саша мене на світі тримають, - приєднується до розмови старенька. – Люди великої душі. Не надякуюсь їм.
... Після закінчення семирічки вона вступила до медичного училища, яке закінчила перед самою війною.
– 23 червня 1941 я, без дозволу батьків, записалась іти на фронт, - згадує Парасковія Прохорівна. – Мене направили в 1771-й військовий госпіталь, який базувався в Сумах.
У перші дні війни було багато поранених. Медсестри, військові лікарі від перевтоми ледве трималися на ногах. А на відпочинок розраховувати не доводилось, навпаки – ним ближче фронт, тим більше поранених. На все життя запам’яталося, як солдати, що були за крок до смерті, благали не писати додому правди. Мовляв, усе добре, всього лише легке поранення.
– Коли фронт наблизився до нас майже впритул, госпіталь евакуювали. У кожному з товарних вагонів-«телятників» на дерев’яних нарах – 40 і більше хворих та поранених і 2 медсестри.
Місце призначення – Архангельськ. Але не всім пощастило туди доїхати. Ешелон, що вирушив у путь перед нами, розбомбили німецькі літаки.
Всього було, не раз і самій довелося дивитися в очі смерті. У 18 років. Навіть в Архангельську наш госпіталь потрапив під бомби. Я по гулу літаків майже безпомилково визначала: будуть бомбити чи ні. Ми вибігали на вулицю, ховалися в ямах. Та хіба в них заховаєшся? Наш госпіталь був напівзруйнований. Тому нас передислокували на станцію Плесецьку, де я служила до кінця війни.
… У 1957-му Парасковія Попова була направлена (як вільнонаймана) в Німеччину. Працювала у військовому госпіталі в Берліні. Була старшою медичною сестрою генеральського відділення. У 1960-му переїхала в Єсентуки. Продовжила працювати теж у військовому госпіталі. Її трудовий стаж – 54 роки.
– Часто думаю про земне і вічне, - каже старенька. І ділиться заповітною мрією – обійти пішки місця, де народилася.
– Встати рано, ще до сходу сонця, неспішно пройти через поле, потім звернути на стежку, котра веде до лісу. Звідти зайти в найближче село, постукати в першу-ліпшу хату, попросити води напитися, поговорити з господарями. І забути про радіо, телевізор, машини на дорогах.
Тільки слухати, як співають пташки і гуляє полем вітер.
Мрію отак, коли хвороба відпустить. Тоді, здається, добра частина життя ще попереду. А як станеться напад, все навпаки: таке відчуття, що мине мить, і обірветься його тонка невидима нитка.
Георгій ЛЕПНЮК,
член президії ради ветеранів Щорського району, ветеран Збройних Сил
Комментариев нет:
Отправить комментарий