Не раз доводилося чути: якщо жінки й дружать , то недовго «до першого чоловіка» (коли в однієї він з’являється, а інша – сама, чи коли подруги стають суперницями). Всупереч цій розхожій думці Лідія П’ятківська та Валентина Авраменко зі Старої Рудні дружать усе своє життя, а це більше, ніж півстоліття.
Так уже воно велося, розказують. – Ми народилися в один рік, на одній вулиці. У дитинстві гралися в одні ігри. Обидві любили співати. Обом подобались одні й ті самі зачіски і одяг. Ми були справді, як сестриблизнючки.
Після закінчення восьми класів у Старій Рудні «за середньою освітою» довелося ходити за три кілометри у Петрівку. Вчилися добре. Та в школі, як нам тоді здавалось, до «чужих» ставились упереджено. У Валі виник конфлікт з учителем фізкультури. Вона була однією з кращих шкільних спортсменок, їздила на змагання, а в чомусь його не послухалась, і в результаті – трійка.
На знак протесту ми не пішли на випускний. Пошили сукні, купили туфлі і не пішли. Нас підтримали майже всі однокласники з нашого села.
У клуб ми не дуже вчащали. Більше любили сидіти під сусідськими липами. Туди півсела молоді сходилось. Липи й досі стоять – кремезні, з густими кронами. І лавочка під ними. Усе, як колись. Тільки в житті багато чого змінилося.
… Після школи дівчата залишились у селі. Валю взяли в школу – лаборантом. Ліда працювала касиром у колгоспній конторі. «Симпатії» були в обох , та із заміжжям не поспішали. Поки Ліда не закохалася.
Взагаліто Миколу спочатку я зустріла, посміхається Валентина. – Везла мотоциклом одну дівчину в Смяцький магазин купувати плаття. По дорозі нас зупинили хлопці. Так ми з Колею і познайомились. Він вирізнявся з-поміж усіх, відразу впадав в очі. Наступного дня прийшов до нас під липи і зустрів Ліду.
Не шкода було «віддавати» гарного парубка подрузі? – питаю жінку.
– Я тоді ще не знала, який мені потрібен. Сама була відчайдухом, не всі хлопці такими бувають. За логікою, жених мав бути ще бідовішим. Чи соліднішим, поважнішим. Принаймні, знайомі так вважали.
А Колю Ліді не я сама доля віддала.
Він був на три роки старший. Працював у сільгосптехніці. Через три роки вони одружилися. У день весілля звичай велить плакати нареченій. А плакала дружка. Валентина. Через те, що мусила їхати з весілля – подавати документи в Ніжинський педінститут: дотягла до останнього дня.
Вступила на заочний (Ліда також вчилася заочно у Бобровицькому радгоспітехнікумі). Знайшла роботу у Здрягівській школі.
Так що з села подруги виїхали теж майже одночасно: одна на Городнянщину, інша в Смяч – до чоловіка.
Незабаром і Валентина вийшла заміж. Усім на подив (хоч Бог часто парує саме дві протилежності) – не за голову колгоспу, не за директора школи чи парторга, а за недавнього випускника вузу з простріленою ногою. На весіллі він був на милицях. Гості йойкали і хитали головами.
– Володя був сином хазяйки, у якої я винаймала квартиру в Здрягівці, розказує Валентина Авраменко. – Вчився у Києві. Приїжджав на вихідні. Привозив мені троянди. Потім освідчився. Я подумала: просто захоплення. Минеться. А він покликав заміж.
Хто зна, чим би все це закінчилось, якби не трапилася біда.
Володя їхав мотоциклом без шолома і на вимогу міліціонера не зупинився. Той кинувся наздоганяти. На ходу вистрілив у колесо. А влучив Володі в ногу…
Я вийшла за нього. Не знаю, може й пожаліла. Кажуть, жалість сильніша від кохання. Може, так і є.
Три роки ми жили в Здрягівці. Тут народився первісток (а всього у нас – три сини). Потім переїхали у Стару Рудню, бо захворіла моя мама.
Я вчителювала – викладала хімію. Чоловік працював у колгоспі інженером. Поранена нога не давала йому спокою. Постійно набрякала. Раз за разом у нього – бешихове запалення. Лікувався. Терпів. Врештірешт, з цим можна було жити. Та уже 6 років, як Володі немає. Помер від гепатиту В. Його занесли при переливанні крові. Як наслідок – цироз печінки.
Тепер сама. Добре, що є Ліда. Вона мені як рідна. З нею сум не такий важкий, а радість виникає просто з нічого. От не так давно, на свято, сиджу на лавочці, вона йде з роботи. Завертає до мене. Поговорили. Кажу їй:
– Давай заспіваємо.
– Давай!
Не змовляючись, почали : «Когда весна придёт, не знаю…» з кінофільму «Весна на Зарічній вулиці». Наче нічого особливого і не сталося, просто пісня улюблена прозвучала, а на душі зразу зробилося легко і хороше…
– Ніколи не забуду, як ти приїхала до мене в обласну лікарню, торкається руки подруги Ліда.
Не приховує: тоді у неї був дуже непростий період. З Миколою розійшлися. Тепер здається, через дріб’язок. А тоді були молоді, гарячі, категоричні. Забрала сина і повернулася додому в Стару Рудню. Вийшла заміж вдруге. Народила доньку. Та мало було щастя в новому подружньому житті. Часто ловила себе на тому, що з ніжністю думає про першого чоловіка. І гнала геть такі думки: він теж одружився і у них теж – дитина.
А в лікарні, прикута до ліжка, раптом усвідомила: життя може обірватися у будьякий момент. Занило серце. Стало моторошно і самотньо. В такому стані і застала її Валентина коли відчула, що потрібна подрузі, кинула все і приїхала до неї в Чернігів.
На щастя, тоді Ліда видужала. А трохи згодом вони з Миколою (через шість проведених нарізно років) знову почали жити разом. Її дочку чоловік ростив як рідну. І його синові Ліда завжди рада. Каже: «Вони з нашим Юрієм не тільки брати по батьку, а ще й друзі».
Останнє серйозне випробування їхній дружбі було під час виборів до місцевих рад у 2010му. Тоді Лідія П’ятківська (всьоме!) балотувалася на посаду сільського голови.
– Конкуренція була сильна, як ніколи, згадує жінка. – Пристрасті не вщухали. Скажу чесно: переживала.
Звичайно, після поразки життя не закінчилось би. Але для мене це б означало, що я розчарувала людей, які довіряли бути сільським головою впродовж двадцяти з лишнім років, щось зробила не так. А мені хотілося перед пенсією (у 2011 виповнилося 55) достойно завершити початі справи. (Найважливішою тоді була газифікація села –авт.).
У день виборів прийшла в сільраду. Сиділа в своєму кабінеті. Наводила лад у паперах, та це не дуже виходило. На серці було неспокійно.
Сільчани, якщо й заходили,то ненадовго: перестраховувались на той випадок, коли головою оберуть когось іншого. Я їх розуміла, але від цього легше не ставало.
І тут прийшла Валя. Ми проговорили з нею кілька годин, але про вибори не сказали жодного слова. Згадували молодість, наші посиденьки під липами, повертались до пережитого. Я відчувала, як мої сумніви і тривоги поступово змінювалися спокоєм. Врештірешт, я була готова без найменшого жалю прийняти найпровальніший результат. І тут оголосили про мою перемогу.
За роботою (Валентина теж продовжує працювати – в школі) жінкам ніколи зустрічатись часто і надовго, але досі вони знають одна про одну практично все. І кожна готова при потребі облишити усі свої невідкладні справи, щоб допомогти іншій.
– Невже за все життя у вас не було жодного приводу для сварки, жодного непорозуміння, розіграшу чи хоча б найневиннішої підстави? – запитую подруг.
Вони стинають плечима: дійсно не було. І раптом Валентину осіняє:
– Про відро забули!
Сміючись згадують: це трапилося ще в дитинстві, обом було років по 5. Тоді Валя спровокувала подругу доторкнутися язиком до замерзлого відра. Він так і прикипів до металу – Ліда ледве відірвала. Було боляче. Йшла кров.
Та скаржитись дівчинка не побігла. Каже:
– Валя була мені дорожча за язика…
Марія Ісаченко
Так уже воно велося, розказують. – Ми народилися в один рік, на одній вулиці. У дитинстві гралися в одні ігри. Обидві любили співати. Обом подобались одні й ті самі зачіски і одяг. Ми були справді, як сестриблизнючки.
Після закінчення восьми класів у Старій Рудні «за середньою освітою» довелося ходити за три кілометри у Петрівку. Вчилися добре. Та в школі, як нам тоді здавалось, до «чужих» ставились упереджено. У Валі виник конфлікт з учителем фізкультури. Вона була однією з кращих шкільних спортсменок, їздила на змагання, а в чомусь його не послухалась, і в результаті – трійка.
На знак протесту ми не пішли на випускний. Пошили сукні, купили туфлі і не пішли. Нас підтримали майже всі однокласники з нашого села.
У клуб ми не дуже вчащали. Більше любили сидіти під сусідськими липами. Туди півсела молоді сходилось. Липи й досі стоять – кремезні, з густими кронами. І лавочка під ними. Усе, як колись. Тільки в житті багато чого змінилося.
… Після школи дівчата залишились у селі. Валю взяли в школу – лаборантом. Ліда працювала касиром у колгоспній конторі. «Симпатії» були в обох , та із заміжжям не поспішали. Поки Ліда не закохалася.
Взагаліто Миколу спочатку я зустріла, посміхається Валентина. – Везла мотоциклом одну дівчину в Смяцький магазин купувати плаття. По дорозі нас зупинили хлопці. Так ми з Колею і познайомились. Він вирізнявся з-поміж усіх, відразу впадав в очі. Наступного дня прийшов до нас під липи і зустрів Ліду.
Не шкода було «віддавати» гарного парубка подрузі? – питаю жінку.
– Я тоді ще не знала, який мені потрібен. Сама була відчайдухом, не всі хлопці такими бувають. За логікою, жених мав бути ще бідовішим. Чи соліднішим, поважнішим. Принаймні, знайомі так вважали.
А Колю Ліді не я сама доля віддала.
Він був на три роки старший. Працював у сільгосптехніці. Через три роки вони одружилися. У день весілля звичай велить плакати нареченій. А плакала дружка. Валентина. Через те, що мусила їхати з весілля – подавати документи в Ніжинський педінститут: дотягла до останнього дня.
Вступила на заочний (Ліда також вчилася заочно у Бобровицькому радгоспітехнікумі). Знайшла роботу у Здрягівській школі.
Так що з села подруги виїхали теж майже одночасно: одна на Городнянщину, інша в Смяч – до чоловіка.
Незабаром і Валентина вийшла заміж. Усім на подив (хоч Бог часто парує саме дві протилежності) – не за голову колгоспу, не за директора школи чи парторга, а за недавнього випускника вузу з простріленою ногою. На весіллі він був на милицях. Гості йойкали і хитали головами.
– Володя був сином хазяйки, у якої я винаймала квартиру в Здрягівці, розказує Валентина Авраменко. – Вчився у Києві. Приїжджав на вихідні. Привозив мені троянди. Потім освідчився. Я подумала: просто захоплення. Минеться. А він покликав заміж.
Хто зна, чим би все це закінчилось, якби не трапилася біда.
Володя їхав мотоциклом без шолома і на вимогу міліціонера не зупинився. Той кинувся наздоганяти. На ходу вистрілив у колесо. А влучив Володі в ногу…
Я вийшла за нього. Не знаю, може й пожаліла. Кажуть, жалість сильніша від кохання. Може, так і є.
Три роки ми жили в Здрягівці. Тут народився первісток (а всього у нас – три сини). Потім переїхали у Стару Рудню, бо захворіла моя мама.
Я вчителювала – викладала хімію. Чоловік працював у колгоспі інженером. Поранена нога не давала йому спокою. Постійно набрякала. Раз за разом у нього – бешихове запалення. Лікувався. Терпів. Врештірешт, з цим можна було жити. Та уже 6 років, як Володі немає. Помер від гепатиту В. Його занесли при переливанні крові. Як наслідок – цироз печінки.
Тепер сама. Добре, що є Ліда. Вона мені як рідна. З нею сум не такий важкий, а радість виникає просто з нічого. От не так давно, на свято, сиджу на лавочці, вона йде з роботи. Завертає до мене. Поговорили. Кажу їй:
– Давай заспіваємо.
– Давай!
Не змовляючись, почали : «Когда весна придёт, не знаю…» з кінофільму «Весна на Зарічній вулиці». Наче нічого особливого і не сталося, просто пісня улюблена прозвучала, а на душі зразу зробилося легко і хороше…
– Ніколи не забуду, як ти приїхала до мене в обласну лікарню, торкається руки подруги Ліда.
Не приховує: тоді у неї був дуже непростий період. З Миколою розійшлися. Тепер здається, через дріб’язок. А тоді були молоді, гарячі, категоричні. Забрала сина і повернулася додому в Стару Рудню. Вийшла заміж вдруге. Народила доньку. Та мало було щастя в новому подружньому житті. Часто ловила себе на тому, що з ніжністю думає про першого чоловіка. І гнала геть такі думки: він теж одружився і у них теж – дитина.
А в лікарні, прикута до ліжка, раптом усвідомила: життя може обірватися у будьякий момент. Занило серце. Стало моторошно і самотньо. В такому стані і застала її Валентина коли відчула, що потрібна подрузі, кинула все і приїхала до неї в Чернігів.
На щастя, тоді Ліда видужала. А трохи згодом вони з Миколою (через шість проведених нарізно років) знову почали жити разом. Її дочку чоловік ростив як рідну. І його синові Ліда завжди рада. Каже: «Вони з нашим Юрієм не тільки брати по батьку, а ще й друзі».
Останнє серйозне випробування їхній дружбі було під час виборів до місцевих рад у 2010му. Тоді Лідія П’ятківська (всьоме!) балотувалася на посаду сільського голови.
– Конкуренція була сильна, як ніколи, згадує жінка. – Пристрасті не вщухали. Скажу чесно: переживала.
Звичайно, після поразки життя не закінчилось би. Але для мене це б означало, що я розчарувала людей, які довіряли бути сільським головою впродовж двадцяти з лишнім років, щось зробила не так. А мені хотілося перед пенсією (у 2011 виповнилося 55) достойно завершити початі справи. (Найважливішою тоді була газифікація села –авт.).
У день виборів прийшла в сільраду. Сиділа в своєму кабінеті. Наводила лад у паперах, та це не дуже виходило. На серці було неспокійно.
Сільчани, якщо й заходили,то ненадовго: перестраховувались на той випадок, коли головою оберуть когось іншого. Я їх розуміла, але від цього легше не ставало.
І тут прийшла Валя. Ми проговорили з нею кілька годин, але про вибори не сказали жодного слова. Згадували молодість, наші посиденьки під липами, повертались до пережитого. Я відчувала, як мої сумніви і тривоги поступово змінювалися спокоєм. Врештірешт, я була готова без найменшого жалю прийняти найпровальніший результат. І тут оголосили про мою перемогу.
За роботою (Валентина теж продовжує працювати – в школі) жінкам ніколи зустрічатись часто і надовго, але досі вони знають одна про одну практично все. І кожна готова при потребі облишити усі свої невідкладні справи, щоб допомогти іншій.
– Невже за все життя у вас не було жодного приводу для сварки, жодного непорозуміння, розіграшу чи хоча б найневиннішої підстави? – запитую подруг.
Вони стинають плечима: дійсно не було. І раптом Валентину осіняє:
– Про відро забули!
Сміючись згадують: це трапилося ще в дитинстві, обом було років по 5. Тоді Валя спровокувала подругу доторкнутися язиком до замерзлого відра. Він так і прикипів до металу – Ліда ледве відірвала. Було боляче. Йшла кров.
Та скаржитись дівчинка не побігла. Каже:
– Валя була мені дорожча за язика…
Марія Ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий