Моя дитяча біографія проста і невигадлива. Літні канікули проводив у полі, на лузі, на фермі. Після четвертого класу допомагав матері доглядати телят, а через рік уже пас колгоспних овець, потім – корів.
А після закінчення семирічки нарешті здійснилася моя мрія – я офіційно став колгоспним конюхом.
Із сімдесяти моїх «підшефних» я кожного знав, як мовиться, «в обличчя». Знав норови, смаки, манери. Знав, як поводитися з кожним із них. З одним треба лагідно і добродушно, з іншим – суворо і рішуче. Одного погладиш, іншому даси злизати з долоні смакоту – шматочок хліба.
Але того, що з конем можна розмовляти, як з людиною, я не знав.
… Заходжу якось у конюшню (двері були напіввідчинені). Чую: хтось когось сварить:
– Як ти міг так вчинити? Чим ти думав? Голову маєш велику, а розуму нема. Я тебе вважав вірним другом, завжди гостинці носив. Ніколи й пальцем тебе не займав. Ніколи при тобі не матюкався. А ти мене так підвів. Так напаскудив мені… Мене ж через тебе могли партквитка позбавити. А без нього, щоб тобі було це відомо, ні туди, ні сюди.
Я був заінтригований цим монологом. Просунув голову в двері, щоб побачити, з ким це така виховна робота проводиться.
Бачу: стоїть наш секретар парторганізації Олексій Йосипович Артюшевський перед конем і все це йому виказує.
А Зотич (так звали коня) уважно дивиться на нього і киває головою – наче все розуміє.
Тоді я здогадався, в чому річ. Про це балакали в усьому Займищі. На храмі в Кучинівці партійний секретар, добре випивши, заліз на воза і командує Зотичу:
– Вези мене додому, чуєш? Додому – а не в колгоспну контору, зрозумів?
Повернувся на бік і заснув. А Зотич чи то не дочув, чи був утомлений, чи злий на мух, що дошкуляли цілий день, притяг воза саме до контори і зупинився біля її дверей.
У цей час виходить голова колгоспу Василь Трохимович разом з головою народного контролю Іваном Івановичем Дорошенком.
Бачать: стоїть секретарів кінь, а самого секретаря нема. Підходять ближче: хропе на свіжій конюшині.
Реготали так, що півсела чуло. Артюшевського, як мені відомо, суворо не покарали. У райком про його вчинок не звітували – боялися наслідків. Хто найбільше постраждав, так це Зотич. Він отримав сувору догану. Правда, без занесення до особової справи…
Георгій ЛЕПНЮК
А після закінчення семирічки нарешті здійснилася моя мрія – я офіційно став колгоспним конюхом.
Із сімдесяти моїх «підшефних» я кожного знав, як мовиться, «в обличчя». Знав норови, смаки, манери. Знав, як поводитися з кожним із них. З одним треба лагідно і добродушно, з іншим – суворо і рішуче. Одного погладиш, іншому даси злизати з долоні смакоту – шматочок хліба.
Але того, що з конем можна розмовляти, як з людиною, я не знав.
… Заходжу якось у конюшню (двері були напіввідчинені). Чую: хтось когось сварить:
– Як ти міг так вчинити? Чим ти думав? Голову маєш велику, а розуму нема. Я тебе вважав вірним другом, завжди гостинці носив. Ніколи й пальцем тебе не займав. Ніколи при тобі не матюкався. А ти мене так підвів. Так напаскудив мені… Мене ж через тебе могли партквитка позбавити. А без нього, щоб тобі було це відомо, ні туди, ні сюди.
Я був заінтригований цим монологом. Просунув голову в двері, щоб побачити, з ким це така виховна робота проводиться.
Бачу: стоїть наш секретар парторганізації Олексій Йосипович Артюшевський перед конем і все це йому виказує.
А Зотич (так звали коня) уважно дивиться на нього і киває головою – наче все розуміє.
Тоді я здогадався, в чому річ. Про це балакали в усьому Займищі. На храмі в Кучинівці партійний секретар, добре випивши, заліз на воза і командує Зотичу:
– Вези мене додому, чуєш? Додому – а не в колгоспну контору, зрозумів?
Повернувся на бік і заснув. А Зотич чи то не дочув, чи був утомлений, чи злий на мух, що дошкуляли цілий день, притяг воза саме до контори і зупинився біля її дверей.
У цей час виходить голова колгоспу Василь Трохимович разом з головою народного контролю Іваном Івановичем Дорошенком.
Бачать: стоїть секретарів кінь, а самого секретаря нема. Підходять ближче: хропе на свіжій конюшині.
Реготали так, що півсела чуло. Артюшевського, як мені відомо, суворо не покарали. У райком про його вчинок не звітували – боялися наслідків. Хто найбільше постраждав, так це Зотич. Він отримав сувору догану. Правда, без занесення до особової справи…
Георгій ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий