Миколі Зінченку 26 років. Він родом із Синявки Менського району, але ще коли був хлопчаком – його сім’я перебралася жити до Низківки. Саме там закінчив сільську школу. Потім навчався на слюсаря в Чернігові – у вищому профучилищі, а надалі вирішив стати залізничником і поступив до Білопільського професійного ліцею. (Це в Сумській області). Згодом надійшов час строкової служби в армії - потрапив до військової частини в нашому обласному центрі, відомої колись як залізничний полк.
Пізніше влаштувався у Мені на сирзавод, їздив на заробітки в Чернігів, працював вантажником у сільському господарстві. Словом, звичайна біографія звичайної людини. Але в 2014 році почалася війна. Миколу Зінченка мобілізували в серпні.
Він згадує: „Спочатку відправили до Львівської області, на великий полігон. Нашу групу навчали стріляти з автоматичного міномета „Васильок”. Ми ще жартували, що цю зброю, напевно, з музейного постаменту десь зняли, бо як нею користуватися – до пуття не знали навіть інструктори. Бойові стрільби більше нагадували самоосвіту, ніж системну підготовку… І ось вже глибокої осені мене направили на південь України, під Миколаїв, де 28 механізована бригада комплектувала підрозділи для відправки на передову. Там зустрів земляків – з Макошиного, Ічні, Коропа. Оскільки в цій частині мінометів „Васильок” не було, мені сказали – будеш старшим стрільцем екіпажу бойової машини піхоти.
І ось ми передислокувалися до Донецької області, під село Красне. Блокпост – це 32 бійці при чотирьох БМП, пізніше нам підігнали чотири танки. Погода стояла мерзенна – то сніг, то дощ. Жили в бліндажах, але там на підлозі інколи піднімалася вода – сантиметрів до 10. (На Донбасі через проблеми з шахтами „стрибає” рівень грунтових вод). Спочатку на нашій ділянці бої практично не велися, але якось неподалік український розрахунок з двох „Градів” дав залп по ворогу й передислокувався в тил. І тоді до нас почало „прилітати” – і „Градом” крили, і артилерією. Загинув один наш боєць, хлопчина зі Львова.
А навесні нас перекинули під Мар’їнку, біля самого Донецька. Там бої точилися постійно – навіть коли оголосили оте „липове” перемир’я. У полях, у траншеях – усюди багнюка. Навіть танки рухалися поволі. Одне добре – оселилися в кинутих хатах, а не під землею. Ось під Мар’їнкою ми й дочекалися найбільшої літньої наступальної операції російських військ. Почалося все 3 червня. Я стояв на посту з 4 години ночі. Десь перед самим світанком ворог почав обстрілювати наші позиції з кулеметів, провокував. Командування заборонило дати відповідь, мовляв, діє режим перемир’я. Вороги ж осміліли, підібралися ближче, гамселили по наших підрозділах уже із гранатометів. А потім пішло – по наростаючій. З їхнього боку „включилися” міномети, артилерія, танки, реактивні установки залпового вогню. Наші гармати мовчали – перемир’я ж! Натомість ми дати гідну відповідь лише зі своєї стрілецької зброї не могли. У нас з’явилися перші поранені, потім одного солдата вбило. Хіба що тоді українські артилеристи отримали дозвіл зі штабу відкрити вогонь.
Російські терористи планували захопити Мар’їнку. Їхня атака виявилася дуже потужною, великі сили піхоти підтримали танки й інша бронетехніка. Вони зайняли частину населеного пункту. „Сусіди” праворуч і ліворуч відступили, але наш підрозділ вирішив лишитися на своїх позиціях. Ми розуміли: як почнемо відхід – то нас „посічуть” вогнем з флангів, ніхто не вціліє. На обладнаному рубежі оборони надійніше. Також наші хлопці завели танк, який „бував у бувальцях”, в нього раніше двічі влучали. Так він маневрував, стріляв, зміцнюючи стійкість нашої маленької „фортеці”. Ось так, в постійних перестрілках, і минули 10 годин. Вороги підійшли дуже близько, з іншого боку дороги стояв сарай - метрів за 40 від нас, так із-за нього чулися голоси росіян. Дивно, але ніхто з наших не запанікував. Ми просто воювали.
Нам відчутно дошкуляв великокаліберний кулемет НСВТ. Довелося „вкласти” їхнього кулеметника, а потім ще вийшло перетягти цю зброю до себе. Вона нам дуже згодилася. Пізніше українські війська пішли в контрнаступ. Ворог відступив. Доречно згадати, що один наш солдат по ходу бою потрапив у полон. Його вивезли до Донецька. Він був звичайним автоматником, але в документах кадровик чомусь написав йому „снайпер”. Ото вже вороги на ньому „відірвалися” – вибили зуби, відрізали половину мізинця на одній руці. Проте незабаром росіяни запропонували обміняти його на трупи трьох своїх бійців. (Були вони вузькоокі, кажуть – буряти. Воювали затято, їх стріляєш – а все одно вперто лізуть уперед. Хоча, ця впертість їм не допомогла…)”
За словами Миколи Зінченка, на війні нема нічого хорошого. Небезпека, польова кухня, так-сяк облаштований побут. Спиш фактично на бойовій позиції. За рік мав одну відпустку – 10 днів. В одному з боїв зазнав поранення й легкої контузії. (Під час артилерійського обстрілу наш земляк знаходився в будівлі й підійшов до входу, щоб зачинити двері. Аж біля ганку розірвалася міна, Миколу відкинуло на кілька метрів назад. Осколки „прошили” двері, деякі – „пройшлися” по бронежилету, а два маленькі, менші за ніготь, влучили йому в бік і застрягли в ребрах. У госпіталі лікар потім сказав: „Ти везучий. Аби не кістки – пішли б ці „залізки” далі у тіло…”)
Хоча до дечого на війні можна звикнути, навчившись розуміти ситуацію. Ось якщо на протилежному боці вночі чутно гавкіт собак – ворог займає вихідні позиції для атаки. „Загула” газелька – підвезли боєкомплект, скоро почнуть стріляти. Тут, як-то кажуть, пильнуй. Головне на війні – щоб у підрозділі була взаємодія та підтримка. Якщо допомагати один одному – і перемога буде. Добре, коли поруч хороші солдати. Із Миколою Зінченком воював Дмитро – родом із Луганська. Йому 26 років, в армії раніше не служив, але тямущий – за півгодини міг оволодіти будь-якою зброєю.
На запитання – „А коли було найстрашніше?” – герой цієї оповіді трохи замислився і відповів: „Незадовго перед моєю демобілізацією, перед від’їздом додому. Неподалік, за териконом, росіяни розташували самохідну артилерійську установку і кілька годин „колотили” по наших позиціях. Українська ж артилерія мовчала – перемир’я. У нас поранило бійця, а „швидка допомога” відмовилася їхати на передову, побоялася. Двоє наших вирішили відвезти пораненого на подарованій волонтерами машині. Однак тільки сіли – у багажник автівки влучив снаряд. Один загинув, другий досі лікується… Також від прямого влучання снаряда вибухнув склад боєприпасів, обладнаний у сараї. Ось тоді чомусь і стало дійсно страшно”.
Микола Зінченко повернувся додому восени 2015 року. Уся його рідня неймовірно раділа з цього приводу, особливо мати – Ольга Володимирівна. І вже на початку цього року надійшла звістка – за особистий героїзм, виявлений при виконанні військового обов’язку, в умовах, пов’язаних із ризиком для життя, нашого земляка нагороджено орденом „За мужність” ІІІ ступеня. Церемонію вручення нагороди провів у Чернігові голова облдержадміністрації Валерій Куліч. Хоча, слід зазначити, Микола сприйняв цю подію спокійно, без зайвих емоцій. Бо воював не заради відзнак, а за Україну.
На завершення ж цієї розмови він оповів одну історію, як-то кажуть – з реалій життя. Як учасник бойових дій він подав заяву на отримання землі. У Низківці йому виділили ділянку – біля болота… Тоді він спробував знайти якийсь придатний для господарювання грунт у сусідній Синявці, на Менщині. Зайшов зі своїм проханням до одного тамтешнього районного посадовця, а солдата той, просто кажучи, „відшив”. Мовляв, багато тут таких, хто землю хоче… Як бачимо, чиновники навіть в умовах війни поводяться зухвало та цинічно. І, мабуть, не вважають, що у народного терпіння таки існує межа. Зрештою, закон – на боці Миколи Зінченка, моральне право – теж. Однак чи буде відновлено справедливість у цій ситуації?
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий