Армія запам’яталася не лише новими враженнями і знайомствами, новими дорогами й пізнанням світу. 14 травня 1986 року, якраз на свій день народження, Павло разом із такими ж солдатиками строкової служби вже був у Чорнобилі. На базі самохідної гаубиці (Павло – механік-водій) хімічна розвідка встановила вимірювальні прилади. Під час виїздів до реактора досліджували рівень радіації. Таких виїздів устиг здійснити шість. Потім був госпіталь – занадто швидко перебрав допустиму норму опромінення. Пригадує, що волосся відростало майже рік. Для батьків придумував різні пояснення, аби не тривожити їх.
- Про те, що я брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, - пригадує Павло Михайлович, - батько дізнався випадково років через 15. Чомусь зазирнув до мого військового квитка й зробив неприємне для себе відкриття. Взагалі строковикам зазвичай ніяких відміток не робили. Тож ми маємо бути вдячними нашому командиру, який і записи зробив, і печатками їх завірив. Таким чином я зміг оформити відповідні документи й отримати статус ліквідатора.
Після демобілізації знову сів за кермо автівки. Багато років, багато доріг. Але дальнобійником вважає себе з липня 2007 року. У фірмі приватного підприємця спочатку автовозом переганяв машини, а зараз фурою возить промислові товари та продукти. Географія доволі широка: Польща, країни Прибалтики, Фінляндія, Лапландія, Росія, Туреччина. Таким чином дитяча мрія побачити світ збувається.
Найбільше вразили подорожі до Фінляндії: культура побутування і спілкування, спокій і доброзичливість місцевих мешканців. Якщо спитаєш, куди їхати, терпляче пояснюють, а, збагнувши, що не розумієш мови, сідають до кабіни й проводжають до місця призначення. Для перетину кордону вистачає двох хвилин (і це після того, як на російському «маринують» добу). Росіянин, який прожив усе життя у Фінляндії, розповідав, що такого порядку в країні добивалися 70 років.
- Виріс я в грибному краї, тож, здавалося б, здивувати грибами мене важко, - ділиться враженнями Павло Михайлович. – Але в Фінляндії пережив справжній шок. Зупинилися з друзями на ночівлю в лісі. Вийшов розім’ятися, і остовпів. Навколо була сила-силенна білих грибів, ніби їх насіяли. Покликав хлопців, почали збирати. Познімали светри, збилися з рахунку, але точно пам’ятаю, що зрізали понад півтисячі. У нас було справжнє свято. Спочатку насмажили й наїлися. Потім я роздобув скляні банки з кришками й почав консервувати. Привіз додому з десяток банок, мої друзі також поїхали до рідних із гостинцями. Дякували ще й примовляли: «З хохлом не пропадеш – він завжди щось придумає!» Це згодом виявилося, що ми чинили протиправні дії. Виявляється, там у дикій природі збирати гриби не можна – вони в лісі ростуть для тварин. Для людей продають у магазинах.
Щось подібне П.М. Ковальов пригадує і з риболовлею:
- Риба у Фінляндії ловиться в кожній калюжі. Якось зупинилися на перепочинок, подивився на навігатор, а він показує, що поряд водойма. Підходжу, а плесо не менше чотирьох гектарів. Із правилами риболовлі уже був дещо обізнаним: ловити можна лише на один гачок, ні в якому разі не спінінгом, бо то - браконьєрство. Яка плотва тоді клювала – справжнє задоволення для душі рибалки. Один з моїх колег нарвався на неприємності, заплативши штраф у кілька десятків євро за прикорм риби. Уже на кордоні нам переклали формулювання протоколу. Виявилося, за обман риби! Ловити можна на хліб і аж ні в якому разі не на хробака, бо він – частина природи. Ще мені поталанило побувати в Фінляндії на святі чимось схожому на наше Івана Купала. Виявилося, що фіни дуже полюбляють пиво і п’ють його діжками!
Якщо у фінів усе до деталей продумане й скрізь панує порядок, то Туреччина – країна контрастів. Дивовижне багатомільйонне місто Стамбул – це поєднання культури і традицій турецького народу й народів світу. Постійна метушня, шум і гамір. І ніякого порядку. Мені навіть важко щось сказати про правила дорожнього руху. У кого найбільша машина й найгучніший сигнал клаксона, той і правий. Схоже, усі тут живуть за єдиним правилом: ніяких правил! До такого важко звикати. Одного разу десять діб чекав завантаження, ото вже набрався вражень! На базарі працюють «зазивали». Якщо хочеш щось придбати – обов’язково торгуйся. Ціну спускають у кілька разів, при цьому обидві сторони отримують неабияке задоволення. Дороги в Туреччині хороші, але на узбіччях часто можна побачити купи сміття. Біля Босфорської протоки на дорозі в об’їзд Істамбулу - в обидва боки по 5 смуг туди й назустріч. Автомобілі рухаються з неймовірною швидкістю. Вантажівки – лише вночі. Враження неймовірне! Їдучи з Туреччини, купив дітям різноманітних фруктів – там вони надзвичайні. Але виявилося, що вони дуже швидко псуються, навіть цитрусові. Тож із усього довіз лиш гранати. Солодощі донькам не сподобалися. Люблю їздити в Прибалтику – там, ніби вдома – багато російськомовних людей, які зустрічають щиро й привітно. Помітний ривок до Європи зробила Польща. Що ж до Лапландії, то запам’яталися 46-градусні морози, коли автівку практично не глушив.
- Життя на колесах. Яке воно? Певно, не позаздриш… - запитую у співрозмовника.
- Дійсно, цю роботу потрібно любити. Побут не облаштований – сам собі готуєш їсти, сам собі переш. Ми з дружиною якось підрахували, що за перші сім років удома я був лишень півтора. Часом підводить здоров’я, але років із десять ще б поїздити. Старшенькій, Ані, вже 11 років, а Даринці лише чотири. Треба піднімати…
Валентина ВОЛОКУШИНА, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий