Він просто захищав свою країну

У людському житті, як і в природі, є свої, незвичайні пори. Не є винятком і петровлянин Василь Соляник,  якого доля закинула у наші місця після страшної чорнобильської аварії. Ця аварія випробувала його на міцність характеру,  подвоїла енергетичне силове поле, довела любов до рідної батьківщини.  І хоч, з одного боку, післячорнобильське подальше  буття не увінчало Василя Григоровича лаврами, з іншого – воно стало  сприйматися зовсім по-іншому. Іншими стали цінності, більше з’явилося сердечної доброти до кожного, хто опиняється в складних життєвих обставинах, зрештою, назавжди зникла апатія і відчуття переходу в пору осіннього смутку.

У свої п’ятдесят з гачком він – молодий, завзятий, має друзів і родину, і неймовірну світлу душу. Щоправда, іноді підводить здоров’я, за яким по лікарнях намагається не ходити. Переповів: кожен місяць на таких, як він, чорнобильців (в районі їх близько 250!) виділяється аж  800 гривень на всіх, сума, за яку не те що пігулки потрібної кожен не придбає, а навіть звичайного бинта чи вати не купить. Та між тим Василь Григорович на державу не ображається і каже: „Якби все почати з чистого аркуша, вчинив би так, як вчинив третього травня 1986 року. Тоді  у складі зведеного батальйону міліції він прибув майже в самий епіцентр лиха. Довелося  відселяти людей з власних помешкань подалі від радіації,  яку ні на смак не відчували, ні на колір не бачили.

Багато хто взагалі  не розумів масштабності і наслідків аварії, багато хто навіть опір намагався чинити, різні причини придумувати. Траплялися й казуси. Одна бабця, наприклад, наполягала, аби в автобус впустили її домашню улюбленицю-козу, хтось вів на ланцюжку песика, під руками тримав кошеня, у когось у валізах замість купи одягу і їжі були томи видань класиків світової літератури. 

Хлопці, які тоді були разом з Василем Григоровичем, - всі, як один, - пішли у ту зону добровільно.  Вони намагалися кожного розуміти, не скаржилися на втому, спекотну погоду, сухпайки в консервних банках, дефіцит бані, вони просто виконували свій громадянський обов’язок, накази, що давались від командування. В обов’язки батальйону входили також будівельні роботи  зі спорудження огорожі з колючого дроту (нею затулялися небезпечні об’єкти), боротьба з мародерством, загалом  контроль за порядком на тій території. Ходили у спецкостюмах і масках, котрі регулярно міняли, горілкою – як дехто говорить – не балувалися, і взагалі вели себе  гідно – як належить справжнім захисникам, справжнім чоловікам...

Попросила Василя Григоровича погодитися на маленьку фотосесію. Скромний, обов’язковий, у недалекому минулому дільничний інспектор міліції по „петрівському кущу” , він дисципліновано погодився. Надів на груди чорнобильські відзнаки (до речі, і нова готується!). Хай згадають  красуня-донечка і дружина Валентина Петрівна, хай ніколи не забувають інші.

Олена КОМПАНЕЦЬ, фото автора