приблизно так міркувала більшість наших земляків, котрих у 1986 році мобілізували для участі в ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Не був винятком і Володимир Терещенко з хутора Руда. Якщо чесно, то матеріал про нього ми хотіли написати ще минулого тижня. Проте на телефонні дзвінки він не відповідав.
Лише згодом вдалося поговорити з його дружиною - Вірою, яка пояснила, що чоловік зараз зайнятий – саме трактора лагодить. Подумалося: дійсно, люди за городи взялися, чи матимуть час для розмов? Але цієї середи зустріч із Володимиром Анатолійовичем таки відбулася. І бесіда виявилася справді цікавою.
Про себе Володимир Терещенко сказав коротко: родом з Рудої, тут народився, тут і хрестився. Хату, в якій живе зараз, побудував на давньому, ще дідовому, обійсті. (До речі, його прадід колись був дияконом місцевої церкви). Тож зв’язок у цього чоловіка з рідним краєм – міцний. Як-то кажуть – тут дідизна. Батьки були колгоспниками. Школу-восьмирічку закінчив у сусідній Забарівці, потім – Сосницьке ПТУ, де вивчився на тракториста-машиніста широкого профілю. А надалі доля закинула його аж у Монголію, ближче до кордону з Китаєм – служив там строкову, у внутрішніх військах. Комендантська рота, до якої потрапив Володимир, майже повністю складалася з українців. (Охороняла різні об’єкти, коли виникала необхідність – відправлялася для підсилення інших радянських підрозділів на небезпечних напрямках, де „шкодили” китайці). „Ото вже побачив світу, - ділиться спогадами наш земляк. - Провів у центрі Азії понад два роки (з 1982 по 1984-ий). Було складно через суворий клімат – сухий і сильний вітер, міцний мороз узимку - до мінус 47 градусів. А ще – місцевість знаходилася на 1700 метрів над умовним рівнем, тож повітря було дуже розрядженим. - Хоча, - каже Володимир, - тоді мені, молодому, все здавалося не таким вже й складним. Пропонували залишитися на понадстрокову службу, але я не схотів. Хоча матеріально – грошові перспективи виглядали багатообіцяюче... Повернувся додому. Зиму пробув удома, а потім пішов працювати у колгосп, механізатором. У 1985 році одружився. І ось надійшов 1986-ий, коли у квітні сталася аварія на Чорнобильській АЕС. У другій половині літа хрещена з Олександрівки (Корюківський район) покликала на весілля свого сина. А мені – повістка з райвійськкомату. Дружина, звісна річ, у сльози. (Вона чекала на дитину). Але що поробиш. Спочатку потрапив до Білої Церкви, на Київщині. Нам сказали, що служитимемо до 6 місяців. За лічені дні підрозділ укомплектували, обмундирували й з 2 серпня ми були вже у Чорнобильській зоні. (Село Оранне Іванківського району). Жили в наметах. Там довелося побачити земляків з Низківки та Суничного. На бронетранспортерах підвозили до основного корпусу електростанції й ми проводили дезактивацію об’єкта. Обдирали якусь плівку в приміщеннях. Але найскладніше було тим, кого відправляли на дах зруйнованого енергоблоку. Там була величезна дірка, з якої кожні півтори доби з дивною регулярністю здійснювалися викиди радіації. Як нам пояснили спеціалісти – всередині реактора триває „процес”. Тоді над АЕС літали вертольоти й скидали вниз величезні обсяги свинцевого шроту. (Цей матеріал підвозили в Чорнобиль цілими вагонами). Але зарадити проблемі не вдалося, назовні продовжували час від часу вилітати якісь чорнуваті брикети. Щоб їх „відправити” назад, у розлам конструкції, на даху задіяли роботів, проте вони чомусь швидко виходили з ладу. Може, не витримували впливу радіації? Тож доводилося людям братися за діло. Спочатку на тіло – спереду і ззаду – прилаштовували дві свинцеві пластини. Потім вдягали просвинцований плащ, такі ж рукавиці, інші засоби захисту й парами дерлися нагору реактора. Останні 10 метрів – по драбині. Потім – дах. Ото була „жесть”! Лопатами скидали брикети донизу і назад рушали. Біжиш – а серце шалено калатає! Працювати понад півтори хвилини заборонялося. Пізніше наші умільці надумали зняти з тракторів Т-25 усе зайве й обшити їх свинцевими пластинами. Оцією технікою і виконували роботу на даху. На них їздили добровольці.
Вважалося, що у зоні ведеться суворий облік доз опромінення радіацією, яку отримували військовослужбовці. Але нема де правди діти – інколи обліковці записували показники „зі стелі”, бо достатньої кількості дозиметрів просто не було”.
Про свої враження від побаченого у так званій зоні відчуження Володимир Терещенко згадує таке: „Ніби підсвідомо відчував – навколо щось небезпечне і страшне. Під АЕС на плечі наче тис якийсь вантаж. Коли ж поверталися в наметове містечко – ставало легше. Ліс стояв почервонілий, мов обпечений. Залишені хати по селах, звідки евакуювали населення. На парканах сидять коти з безтямними очиськами, подекуди ходили кинуті корови. Неприємна картина. Годували нас поганенько. Давали по 3 карбованці з копійками „добових”, тож виручала автолавка. А ось концерти артистів були, нас намагалися розважати”.
Володимир Терещенко пробув на ліквідації аварії понад місяць. Але за цей період минуло стільки подій, що здавалося – промайнуло набагато більше часу. Підрозділ вивели із зони відчуження й направили в Білу Церкву. Трохи надурили з грошима – спочатку обіцяли виплатити суму в п’ятикратному розмірі, а дали – у трикратному. А всіх невдоволених пообіцяли відправити знову під Чорнобиль... (Володимир Терещенко на отримані кошти купив чорно-білий телевізор, навіть поза чергою продали). Про „чорнобильський” період біографії фотокарток він не має – там забороняли фотографувати. Лишився маленький блокнот – із записами про отримання доз опромінення. Остання дата в ньому – 7 вересня 1986 року. Невдовзі після повернення додому у Володимира народилася донька – Олеся. (Нині вона живе у Щорсі, виховує двох дітей – Поліну і Валерію). Невимовно приємно було обійняти жінку, з якою під час відсутності листувався щодня. Сім’я Терещенків і досі зберігає пачку конвертів, в яких на папері записані його найсокровенніші думки та побажання. Дружина зараз не без гордощів каже: „Ось який у мене коханий чоловік!”
А далі були клопоти звичайної селянської родини, робота в колгоспі. Коли сільгосппідприємство у Низківці зникло - Володимир влаштувався в терцентр соцробітником. І працює там уже 12 років. Має ІІ категорію ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС. Пенсію без проблем оформив достроково – у 50 років, як передбачено законодавством. Інколи, повертаючись подумки у 1986 рік, визнає: під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС різні траплялися люди – і кар’єристи теж. Однак більшість – з числа тих, які вважають: якщо треба – то треба. Мабуть, це така риса характеру нашого народу.
Олег МІРОШНИЧЕНКО, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий