Все почалося в 2013 році, коли на адресу районної комісії з питань відновлення прав реабілітованих громадян надійшов лист від мешканки міста Березовський Свердловської області Росії Н.М. Ануфрієвої. Вона повідомила, що є онукою сім’ї Вільневецьких, репресованої у 1931 році. Й просить про реабілітацію своїх рідних – хоча б посмертно.
Масові політичні репресії комуністів проти народу України у 20-30-х роках мали цілком очевидну мету: знищити людей з почуттям національної гідності, здатних чинити опір чужій системі. А ще – залякати решту населення, зробити всіх слухняними. Розстріли, голодомор, ув’язнення в спеціальних таборах і депортації в Сибір – такими були методи тих, хто володів Україною.
У наш час чимало земляків принаймні чули про місцину між селами Гвоздиківка та Старі Боровичі під назвою „Вільневецьке”. Його історія тісно пов’язана з вельми великою родиною Вільневецьких, один з предків якої – на ім’я Марко – у давнину належав до козацького стану. Люди ці були заможними й вели традиційний для нашого краю спосіб життя – обробляли землю, господарювали. І хтозна, як би склалася зараз доля їхніх нащадків, якщо б у нашій країні до влади не прийшли комуністи.
Отже, ще у царські часи (до 1917 року) на хуторі Будище, біля Старих Борович, жила родина Вільневецьких. У найстаршого з них – Івана (1868 р.н.) – було 80 гектарів землі, з яких на 30 га ріс ліс. Після 1917 року, коли була спроба відновлення української незалежної держави, він разом із наймолодшим сином приєднався до лав одного гайдамацького підрозділу, який воював за Україну. На цій війні вони обидва і загинули. Лишилися ще двоє синів – Олексій (1895 р.н.), Семен (1898 р.н.) та донька Василина (1903 р.н.). Після встановлення радянської влади відбулося перше розкуркулення (а фактично – грабунок сімей землевласників і тих, хто був за Україну). Семену в спадок від рідних дісталося 130 гектарів землі (з них 45 га – під лісом), обійстя, 10 корів і 5 коней. З цього йому залишили 8-гектарну ділянку, хату, 2 сараї, комору, клуню, коня і корову. Ще через чотири роки його позбавили права голосувати на виборах. Але найгірше сталося в 1931 році, коли почалися масові репресії. Сновським районним відділенням державного політичного управління (ГПУ) брати Олексій та Семен Вільневецькі були заарештовані й відправлені до Чернігова, у в’язницю. Їм інкримінували, що якось вони зайшли до сусіда на хуторі (громадянина М.П. Невмовенка) і „під виглядом вечірки проводили агітацію антирадянського характеру, спрямовану проти колективізації”. (Хтось швиденько доніс «куди треба» про висловлювання братів). Тому уповноважений райвідділення ГПУ на прізвище Пепуль і його начальник – Латун, запропонували виселити обох наших земляків разом з ріднею у Сибір. 22 травня 1931 року районна оперативна „трійка” у складі „товаришів на прізвища Сержант, Милиця, Латун” постановила: депортувати з України Семена Вільневецького з 29-річною жінкою Мотрею і доньками Марією (їй було 6 років) та Любою (2 роки). Олексія Вільневецького вислали з дружиною Катериною, синами Іваном, дев`ятирічним Миколою, донькою Галею. Також комуністи „за компанію” депортували і їхню сестру Василину чотирирічним з сином Миколою. Звісна річ, все майно цих сімей було конфісковане. Репресованих разом з гуртом інших українців вивезли у Тавдинський район Свердловської області. (За Урал, наш край і цю землю розділяють майже 3 тисячі кілометрів). Найменша дитина Семена і Мотрі Вільневецьких - Люба – померла на засланні. Старша – Марія – лише у 1940 році отримала дозвіл виїхати з Сибіру. А Семена та Мотрю аж у 1947 році „звільнили зі спецпоселення”. Як склалася їхня подальша доля – невідомо. Донька Олексія Вільневецького Галина вийшла заміж у 1950 році, а в 1961-му померла від грипу. У 1950 році в неї народилася донька Наталка. Саме вона й ініціювала на схилі віку процес реабілітації своїх рідних. Районна комісія після розгляду матеріалів справи задовольнила її прохання... Олексій і Катря Вільневецькі померли в Сибіру через 2 роки після прибуття. Їхні діти опинилися в дитбудинку.
Таких прикладів в історії України – тисячі і мільйони. Чужинецька репресивна система перемолола неймовірну кількість доль наших співвітчизників. Але попри все, з Божою поміччю, Україна вистояла. Внутрішня сила українського народу стала на заваді планам ворога. Оцінюючи події минулого, мимоволі доводиться думати і про сьогодення. Особливо – про військову інтервенцію Росії проти України. Супротивник у своїй пропаганді постійно просторікує, що „київська хунта і карателі пригнічують російськомовне населення”. Звісна річ, це неправда. Бо усе пізнається в порівнянні. Свого часу родина Вільневецьких нікого не чіпала, в неї навіть зброї не було, єдине, що вони зробили – висловили невдоволення конфіскацією землі та майна. І за таке їм – депортація до Сибіру. Нині ж в Україні велика кількість тих, хто свідомо виступає за ліквідацію української держави – а їх ніхто не позбавляє громадянських прав, не садить до в’язниці, не депортує і не розстрілює. Чимало прихильників „рускава міра” розхвалюють сталінські часи, але чомусь забувають, що за тодішніми порядками саме вони і були б репресовані – за зраду Батьківщині. Але Україна - добра і толерантна держава. Принципи свободи в ній дійсно діють.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Масові політичні репресії комуністів проти народу України у 20-30-х роках мали цілком очевидну мету: знищити людей з почуттям національної гідності, здатних чинити опір чужій системі. А ще – залякати решту населення, зробити всіх слухняними. Розстріли, голодомор, ув’язнення в спеціальних таборах і депортації в Сибір – такими були методи тих, хто володів Україною.
У наш час чимало земляків принаймні чули про місцину між селами Гвоздиківка та Старі Боровичі під назвою „Вільневецьке”. Його історія тісно пов’язана з вельми великою родиною Вільневецьких, один з предків якої – на ім’я Марко – у давнину належав до козацького стану. Люди ці були заможними й вели традиційний для нашого краю спосіб життя – обробляли землю, господарювали. І хтозна, як би склалася зараз доля їхніх нащадків, якщо б у нашій країні до влади не прийшли комуністи.
Отже, ще у царські часи (до 1917 року) на хуторі Будище, біля Старих Борович, жила родина Вільневецьких. У найстаршого з них – Івана (1868 р.н.) – було 80 гектарів землі, з яких на 30 га ріс ліс. Після 1917 року, коли була спроба відновлення української незалежної держави, він разом із наймолодшим сином приєднався до лав одного гайдамацького підрозділу, який воював за Україну. На цій війні вони обидва і загинули. Лишилися ще двоє синів – Олексій (1895 р.н.), Семен (1898 р.н.) та донька Василина (1903 р.н.). Після встановлення радянської влади відбулося перше розкуркулення (а фактично – грабунок сімей землевласників і тих, хто був за Україну). Семену в спадок від рідних дісталося 130 гектарів землі (з них 45 га – під лісом), обійстя, 10 корів і 5 коней. З цього йому залишили 8-гектарну ділянку, хату, 2 сараї, комору, клуню, коня і корову. Ще через чотири роки його позбавили права голосувати на виборах. Але найгірше сталося в 1931 році, коли почалися масові репресії. Сновським районним відділенням державного політичного управління (ГПУ) брати Олексій та Семен Вільневецькі були заарештовані й відправлені до Чернігова, у в’язницю. Їм інкримінували, що якось вони зайшли до сусіда на хуторі (громадянина М.П. Невмовенка) і „під виглядом вечірки проводили агітацію антирадянського характеру, спрямовану проти колективізації”. (Хтось швиденько доніс «куди треба» про висловлювання братів). Тому уповноважений райвідділення ГПУ на прізвище Пепуль і його начальник – Латун, запропонували виселити обох наших земляків разом з ріднею у Сибір. 22 травня 1931 року районна оперативна „трійка” у складі „товаришів на прізвища Сержант, Милиця, Латун” постановила: депортувати з України Семена Вільневецького з 29-річною жінкою Мотрею і доньками Марією (їй було 6 років) та Любою (2 роки). Олексія Вільневецького вислали з дружиною Катериною, синами Іваном, дев`ятирічним Миколою, донькою Галею. Також комуністи „за компанію” депортували і їхню сестру Василину чотирирічним з сином Миколою. Звісна річ, все майно цих сімей було конфісковане. Репресованих разом з гуртом інших українців вивезли у Тавдинський район Свердловської області. (За Урал, наш край і цю землю розділяють майже 3 тисячі кілометрів). Найменша дитина Семена і Мотрі Вільневецьких - Люба – померла на засланні. Старша – Марія – лише у 1940 році отримала дозвіл виїхати з Сибіру. А Семена та Мотрю аж у 1947 році „звільнили зі спецпоселення”. Як склалася їхня подальша доля – невідомо. Донька Олексія Вільневецького Галина вийшла заміж у 1950 році, а в 1961-му померла від грипу. У 1950 році в неї народилася донька Наталка. Саме вона й ініціювала на схилі віку процес реабілітації своїх рідних. Районна комісія після розгляду матеріалів справи задовольнила її прохання... Олексій і Катря Вільневецькі померли в Сибіру через 2 роки після прибуття. Їхні діти опинилися в дитбудинку.
Таких прикладів в історії України – тисячі і мільйони. Чужинецька репресивна система перемолола неймовірну кількість доль наших співвітчизників. Але попри все, з Божою поміччю, Україна вистояла. Внутрішня сила українського народу стала на заваді планам ворога. Оцінюючи події минулого, мимоволі доводиться думати і про сьогодення. Особливо – про військову інтервенцію Росії проти України. Супротивник у своїй пропаганді постійно просторікує, що „київська хунта і карателі пригнічують російськомовне населення”. Звісна річ, це неправда. Бо усе пізнається в порівнянні. Свого часу родина Вільневецьких нікого не чіпала, в неї навіть зброї не було, єдине, що вони зробили – висловили невдоволення конфіскацією землі та майна. І за таке їм – депортація до Сибіру. Нині ж в Україні велика кількість тих, хто свідомо виступає за ліквідацію української держави – а їх ніхто не позбавляє громадянських прав, не садить до в’язниці, не депортує і не розстрілює. Чимало прихильників „рускава міра” розхвалюють сталінські часи, але чомусь забувають, що за тодішніми порядками саме вони і були б репресовані – за зраду Батьківщині. Але Україна - добра і толерантна держава. Принципи свободи в ній дійсно діють.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий