Вже понад два роки в нашій країні триває війна. Кривавий тиран Янукович після втрати влади попрохав свого спільника Путіна про допомогу – і почалося...
З політичних міркувань вище керівництво держави воліє називати все „антитерористична операція”. Тривалий час ми протистоїмо одній з найсильніших армій світу – російській. Загарбники, спираючись на підтримку певної кількості своїх бандпосібників з числа місцевого населення, змогли захопити лише Крим і частину Донбасу. (Тамтешні номенклатурно-бізнесові клани вирішили перейти на службу Москві). Українці явили світу нечуваний героїзм і неймовірну самопожертву. Багато негідників сподівалися, що ми через місяць-другий здамося, але натомість ворог переконався: у відкритому бою здолати Україну неможливо. Бо наша держава і фронт насправді тримаються не на слабкодухих політиках-зрадниках і товстопузих генералах, а на простому народі. Звичайний солдат, сидячи в окопі з автоматом, ніколи не зважатиме на саботаж боягузів у тилу чи штабі, а стрілятиме ворогів перед своєю позицією, доки вистачить патронів. А як набої скінчаться – їх йому привезе не злодюга зі складу, а передасть свідомий земляк з сусіднього блок-поста. І бій триватиме далі...
Але це все лірика. Натомість треба оцінити реальність, яка почала складатися в Україні з початку нинішнього року. На різних рівнях не один місяць точаться розмови, що, мовляв, треба вже домовлятися з Донбасом. Ніби ніхто не знає, що тамтешні ватажки російських терористів уповноважені вирішувати хіба що питання нелегальної торгівлі фальсифікованою горілкою, а всі принципові справи контролює Москва.
Далі виникає питання – чи можна вірити обіцянкам ворогів? Вже понад рік, як була підписана угода „про перемир’я і припинення вогню”. Але за цей час на фронті загинуло близько п’ятисот українців. Уявляєте? Життя сотень наших співвітчизників обірвала зброя, націлена в бік України російськими терористами! Поранених же було у кілька разів більше. Невже хтось іще буде цинічно брехати, що ми живемо в умовах перемир’я? І ось на цьому фоні йдуть пропозиції – повернути територію Донбасу Україні шляхом проведення там виборів та надання регіону „особливого статусу”. І засади цього процесу дуже дивні. По-перше, тим, хто воював проти України, оголошується амністія. Так само й тим, хто вірно служив російським терористам в окупаційній адміністрації. Терористичні банди чисельністю близько тридцяти тисяч осіб отримують статус „народної міліції”. І найголовніше – оте все фінансуватиметься... з державного бюджету України. Чи могли пару років тому уявити всі нормальні люди, що хтось узагалі наважиться пропонувати подібне? Зробити таке – це все одно що плюнути на могили тисяч українських солдатів, які загинули, але ціною своєї крові зупинили російських загарбників на крайньому сході нашої держави. Зробити таке – це зневажити подвиг безлічі інших військовослужбовців, що попри небезпеку загинути, голод і холод, втримали фронт і змусили увесь світ повірити у здатність українців чинити супротив. Зробити таке – проігнорувати добру волю мільйонів людей, котрі попри мізерні заробітки і пенсії віддавали все можливе для армії. І хтось тепер хоче сказати, що все це було намарне? Що вірність Вітчизні – нікчемна річ? Ні, українці такого не дозволять.
Взагалі, уявімо можливий сценарій: Україна знову повірила у ворожі обіцянки, надала окремий статус Донбасу, провела там вибори, узаконила збройні формування, виділила кошти – на відновлення „постраждалого регіону”. Але де гарантія, що через деякий час терористи, зміцнивши сили, не вирішать розширити свою територію? Рушать на Харків, Дніпро, Одесу, Київ і ще далі? Справжній вогняний смерч пронесеться Україною. А українські війська вже будуть відведені до місць постійної дислокації... Досвід останніх двох років вчить: терористам вірити – це як себе дурити. Вони вже кілька разів ніби і погоджувалися на перемир’я, але наслідок відомий: продовжували вбивати наших солдатів.
Надзвичайно важливий аспект – якою зараз є свідомість мешканців окупованої частини Донбасу. Вона і раніше була доволі специфічною. Однією з основних її рис було твердження, ніби „Донбас годує всю Україну”. Події двох останніх років показали, що це – зухвала вигадка. Зараз Донбас „припинив годувати”, але, як бачимо, решта України з голоду так і не померла. А, може, все навпаки – загальнодержавна скарбниця була для декого годівницею? Дійсно, колись із Донецької та Луганської областей до центру надходили чималі кошти. Однак потім вони поверталися назад – у вигляді багатомільярдних дотацій та інших фінансових вливань. (Хто сумнівається – хай перегляне дані Державного комітету статистики за останні 25 років, інші відкриті джерела офіційної інформації). Саме тому зараз пенсіонери з окупованої частини Донбасу їздять по пенсії в Україну, бо „Багатий Донбас” забезпечити всі виплати не в змозі. Показовою в даному випадку є весняна акція деяких донецьких залізничників, які працюють на підконтрольній терористам території. Вони зібралися на мітинг, тримаючи в руках плакати з написами „В Украіну нє хатім!” і „Украіна, заплаті нам дєньгі” Дивно, чи не так? Служать терористам, але зарплатню від них чомусь не вимагають. Натомість хочуть грошей від України. Якась відверто викривлена логіка. Саме тому й постає питання – чи вважає більшість мешканців Донбасу Україну своєю Вітчизною? Це принциповий момент. Стріляти в бійців української армії, демонстративно топтати прапор України, клястися у вірності чужій державі – все це називається просто: зрада Батьківщині. За таке не толерують. Якщо хтось у вищому керівництві нашої держави схоче шляхом надання амністії та „особливого статусу” урівняти тих, хто з Україною в серці воював на фронті за свободу рідної землі, з тими, хто хотів приєднати Україну до Росії – це буде дуже великою помилкою з дуже серйозними наслідками. І питання тут не в примиренні. Якщо хтось помилився – він має шанс на виправлення. Однак заявити, що злочинець і нормальний громадянин є однаковими за своєю суттю - це все одно що зруйнувати засади традиційного суспільства. Українці зазвичай хочуть миру – й це правильно. Але слід пам’ятати одну відому істину: якщо хтось між ганьбою і війною вибере ганьбу, він все одно врешті-решт отримає війну за свою слабкість, проте разом з плямою ганьби на додачу.
За великим рахунком зараз може обговорюватися не питання „повернення Донбасу”, а питання умов, на яких Україна погодиться прийняти цей регіон до свого складу. Але – на рівних з іншими областями засадах. Якщо в майбутньому переважна більшість населення окупованих територій та їхніх очільників щиро усвідомлять себе невід’ємною частиною України – вони можуть розпочати процес зближення. І перший їхній крок виглядає дуже легким: вони повинні протягом однієї ночі винищити увесь окупаційний корпус російської армії на Донбасі. Таким чином буде підтверджено вірність рідній державі й здатність будувати спільне майбутнє з рештою України. Тоді й амністія стане доречною, і вибори теж. А як ні – то ця частина української території якийсь період житиме окремішнім життям. Що ж буде далі – вирішить Бог і покаже час. Бо Всевишній має більшу силу, ніж будь-який Путін та його прислужники.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
З політичних міркувань вище керівництво держави воліє називати все „антитерористична операція”. Тривалий час ми протистоїмо одній з найсильніших армій світу – російській. Загарбники, спираючись на підтримку певної кількості своїх бандпосібників з числа місцевого населення, змогли захопити лише Крим і частину Донбасу. (Тамтешні номенклатурно-бізнесові клани вирішили перейти на службу Москві). Українці явили світу нечуваний героїзм і неймовірну самопожертву. Багато негідників сподівалися, що ми через місяць-другий здамося, але натомість ворог переконався: у відкритому бою здолати Україну неможливо. Бо наша держава і фронт насправді тримаються не на слабкодухих політиках-зрадниках і товстопузих генералах, а на простому народі. Звичайний солдат, сидячи в окопі з автоматом, ніколи не зважатиме на саботаж боягузів у тилу чи штабі, а стрілятиме ворогів перед своєю позицією, доки вистачить патронів. А як набої скінчаться – їх йому привезе не злодюга зі складу, а передасть свідомий земляк з сусіднього блок-поста. І бій триватиме далі...
Але це все лірика. Натомість треба оцінити реальність, яка почала складатися в Україні з початку нинішнього року. На різних рівнях не один місяць точаться розмови, що, мовляв, треба вже домовлятися з Донбасом. Ніби ніхто не знає, що тамтешні ватажки російських терористів уповноважені вирішувати хіба що питання нелегальної торгівлі фальсифікованою горілкою, а всі принципові справи контролює Москва.
Далі виникає питання – чи можна вірити обіцянкам ворогів? Вже понад рік, як була підписана угода „про перемир’я і припинення вогню”. Але за цей час на фронті загинуло близько п’ятисот українців. Уявляєте? Життя сотень наших співвітчизників обірвала зброя, націлена в бік України російськими терористами! Поранених же було у кілька разів більше. Невже хтось іще буде цинічно брехати, що ми живемо в умовах перемир’я? І ось на цьому фоні йдуть пропозиції – повернути територію Донбасу Україні шляхом проведення там виборів та надання регіону „особливого статусу”. І засади цього процесу дуже дивні. По-перше, тим, хто воював проти України, оголошується амністія. Так само й тим, хто вірно служив російським терористам в окупаційній адміністрації. Терористичні банди чисельністю близько тридцяти тисяч осіб отримують статус „народної міліції”. І найголовніше – оте все фінансуватиметься... з державного бюджету України. Чи могли пару років тому уявити всі нормальні люди, що хтось узагалі наважиться пропонувати подібне? Зробити таке – це все одно що плюнути на могили тисяч українських солдатів, які загинули, але ціною своєї крові зупинили російських загарбників на крайньому сході нашої держави. Зробити таке – це зневажити подвиг безлічі інших військовослужбовців, що попри небезпеку загинути, голод і холод, втримали фронт і змусили увесь світ повірити у здатність українців чинити супротив. Зробити таке – проігнорувати добру волю мільйонів людей, котрі попри мізерні заробітки і пенсії віддавали все можливе для армії. І хтось тепер хоче сказати, що все це було намарне? Що вірність Вітчизні – нікчемна річ? Ні, українці такого не дозволять.
Взагалі, уявімо можливий сценарій: Україна знову повірила у ворожі обіцянки, надала окремий статус Донбасу, провела там вибори, узаконила збройні формування, виділила кошти – на відновлення „постраждалого регіону”. Але де гарантія, що через деякий час терористи, зміцнивши сили, не вирішать розширити свою територію? Рушать на Харків, Дніпро, Одесу, Київ і ще далі? Справжній вогняний смерч пронесеться Україною. А українські війська вже будуть відведені до місць постійної дислокації... Досвід останніх двох років вчить: терористам вірити – це як себе дурити. Вони вже кілька разів ніби і погоджувалися на перемир’я, але наслідок відомий: продовжували вбивати наших солдатів.
Надзвичайно важливий аспект – якою зараз є свідомість мешканців окупованої частини Донбасу. Вона і раніше була доволі специфічною. Однією з основних її рис було твердження, ніби „Донбас годує всю Україну”. Події двох останніх років показали, що це – зухвала вигадка. Зараз Донбас „припинив годувати”, але, як бачимо, решта України з голоду так і не померла. А, може, все навпаки – загальнодержавна скарбниця була для декого годівницею? Дійсно, колись із Донецької та Луганської областей до центру надходили чималі кошти. Однак потім вони поверталися назад – у вигляді багатомільярдних дотацій та інших фінансових вливань. (Хто сумнівається – хай перегляне дані Державного комітету статистики за останні 25 років, інші відкриті джерела офіційної інформації). Саме тому зараз пенсіонери з окупованої частини Донбасу їздять по пенсії в Україну, бо „Багатий Донбас” забезпечити всі виплати не в змозі. Показовою в даному випадку є весняна акція деяких донецьких залізничників, які працюють на підконтрольній терористам території. Вони зібралися на мітинг, тримаючи в руках плакати з написами „В Украіну нє хатім!” і „Украіна, заплаті нам дєньгі” Дивно, чи не так? Служать терористам, але зарплатню від них чомусь не вимагають. Натомість хочуть грошей від України. Якась відверто викривлена логіка. Саме тому й постає питання – чи вважає більшість мешканців Донбасу Україну своєю Вітчизною? Це принциповий момент. Стріляти в бійців української армії, демонстративно топтати прапор України, клястися у вірності чужій державі – все це називається просто: зрада Батьківщині. За таке не толерують. Якщо хтось у вищому керівництві нашої держави схоче шляхом надання амністії та „особливого статусу” урівняти тих, хто з Україною в серці воював на фронті за свободу рідної землі, з тими, хто хотів приєднати Україну до Росії – це буде дуже великою помилкою з дуже серйозними наслідками. І питання тут не в примиренні. Якщо хтось помилився – він має шанс на виправлення. Однак заявити, що злочинець і нормальний громадянин є однаковими за своєю суттю - це все одно що зруйнувати засади традиційного суспільства. Українці зазвичай хочуть миру – й це правильно. Але слід пам’ятати одну відому істину: якщо хтось між ганьбою і війною вибере ганьбу, він все одно врешті-решт отримає війну за свою слабкість, проте разом з плямою ганьби на додачу.
За великим рахунком зараз може обговорюватися не питання „повернення Донбасу”, а питання умов, на яких Україна погодиться прийняти цей регіон до свого складу. Але – на рівних з іншими областями засадах. Якщо в майбутньому переважна більшість населення окупованих територій та їхніх очільників щиро усвідомлять себе невід’ємною частиною України – вони можуть розпочати процес зближення. І перший їхній крок виглядає дуже легким: вони повинні протягом однієї ночі винищити увесь окупаційний корпус російської армії на Донбасі. Таким чином буде підтверджено вірність рідній державі й здатність будувати спільне майбутнє з рештою України. Тоді й амністія стане доречною, і вибори теж. А як ні – то ця частина української території якийсь період житиме окремішнім життям. Що ж буде далі – вирішить Бог і покаже час. Бо Всевишній має більшу силу, ніж будь-який Путін та його прислужники.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий